"Мы не чужие друг другу". Линия жизни сквозь линию соприкосновения

Зимного лютневого дня Олена Михайлівна Черкашина, директорка школи в підконтрольному урядові селищі Верхньоторецькому Донецької області, із широкою усмішкою зустрічає у своєму кабінеті команду спостерігачів СММ.

Хоча життя Олени здавна пов’язане з цією школою, оскільки вона ще до призначення директоркою сама тут вчилася і згодом працювала вчителем, але як і сотні тисяч переміщених осіб Олена мала достатньо підстав подумати про переїзд.

Так, понад 10000 загиблих, 30000 поранених, пошкоджені або зруйновані цивільні об’єкти життєзабезпечення, зокрема школи, а також економічні та соціальні потрясіння в районах вздовж лінії зіткнення завдовжки 400 кілометрів, до яких належить і населений пункт, де жінка живе і працює щодня.

Олена Михайлівна Черкашина, директорка школи, на роботі у Верхньоторецькому Донецької області

"Якщо ти вчитель, то ти вчитель до мозку кісток, – пояснила вона. – Я просто не можу не викладати. Я люблю дивитися в очі своїх учнів – у них стільки жаги до навчання".

Ще до конфлікту Олена вже була взірцем для наслідування серед членів її громади.

Однак тепер, коли насильство і страх стали повсякденністю, а багатьом, кому болить, особливо молоді, дуже легко піддатися ненависті, її приклад, як і 16 інших вчительок та двох вчителів у цій школі, потрібний як ніколи.

"Коли розумієш, що ці діти потребують тебе, це дає стимул жити далі", – каже Олена. Вона разом зі своїми колегами цілковито присвятили себе роботі, майже відмовляючись визнавати, що навколо вирує насильство.

"Якби діти почали думати про те, що відбувається навкруги, то вони б втратили надію на майбутнє, – зазначає вона. – Якщо і далі працювати, наче нічого не відбувається, то ваша повсякденна діяльність поглинає вас, і ви більше не думаєте про насильство навколо".

Ті 114 дітей, про яких вона розповідає (а до конфлікту в школі навчалися 160 учнів), черпають у неї сили і сміливість, бо щодня на власні очі бачать, що в цій загалом гнітючій і безрадісній атмосфері існує порядність, відповідальність і відданість справі.

Багато дітей, подеколи з психологічними травмами, часто звертаються до вчителів за підтримкою і розрадою, а також рівняються на них.

Допомога від вчителів часто є вкрай необхідною.

Вона також має практичне значення, як-от, наприклад, ініційована школою система раннього сповіщення через соціальні мережі та за допомогою програм у смартфонах для інформування учнів, що їм краще зоставатися вдома в разі загострення ситуації з безпекою.

Олена має розраховувати на свої внутрішні сили, особливо тоді, коли конфлікт підкрадається загрозливо близько.

Їй знадобилася неабияка сміливість і далі працювати, коли її школа двічі потрапляла під обстріл, під час якого один учень дивом уникнув смертельної небезпеки, а в школі було пошкоджено один кабінет і розбито всі вікна.

Мішки з піском біля вікон першого поверху школи не дозволяють забути про те, що небезпека завжди поруч, а насильство може знову сколихнути не лише її місце роботи, але й місце, де навчаються інші.

Ці мішки також нагадують Олені, чому після цих нападів вона регулярно проводить для своїх учнів інструктажі, щоб навчити їх знаходити укриття в разі обстрілів із важкого чи легкого озброєння.

Мішки з піском біля вікон першого поверху школи – постійне нагадування про те, що небезпека завжди поруч, Верхньоторецьке Донецької області

Але це ще і своєрідний взаємообмін, оскільки Олена не тільки підбадьорює учнів і надає їм сили, а й так само черпає сили від них.

Деякими з пережитих нею подій вона ділиться з Коно Джардулло, старшим патруля, який виконує обов’язки координатора з ґендерних питань при патрульному центрі СММ ОБСЄ в Краматорську.

Олена згадує, що колись один хлопчик розповів їй, як сильно він сумує за бабусею, яка живе по інший бік лінії зіткнення і яку він не бачив вже понад три роки через небезпеку, пов’язану з наявністю укріплених позицій, мін і невибухлих боєприпасів, а також через встановлений обмежувальний порядок перетину лінії зіткнення.

Перш ніж Олена змогла підібрати слова, для того щоб відповісти йому, хлопчик додав, що все зрештою владнається.

"Тут, серед усіх нас, діти є найбільшими оптимістами, які повсякчас надихають нас", – зауважила Олена.

Саме силу духу Олена передусім сподівається продемонструвати в Міжнародний жіночий день, а також, звичайно, протягом усього тижня пов’язаних із ним святкових заходів, запланованих у школі.

Вона підкріплює все це словами любові, поваги і терпимості, яких, зважаючи на те, що навкруги лунають хибні, хоч і спокусливі заклики до ненависті, всі разом із нею, її колегами і юними учнями потребують більш за все.

"Навесні прокидаються усі добрі почуття", – додає Олена.

Оленина відданість справі і її безстрашність – не порожній звук, вони загартовані реальним життя. Вона згадує про найтяжчі для селища дні конфлікту, коли сторони билися одна з одною, застосовуючи артилерію і міномети, а мирні жителі неминуче потрапляли під перехресний вогонь.

Спочатку вона не була впевнена, чи слід проводити в школі урочисту лінійку, але батьки, які прийшли попри реальну небезпеку, своїм прикладом надихнули її й надали сил.

Тоді Олена звернулася до своїх колег: "Нехай вони собі воюють, а ми проводимо цю лінійку для наших дітей, бо інакше хто це зробить, якщо не ми?".

У тому, що з іншого боку лінії зіткнення люди аналогічним чином відкидають ненависть і прагнуть лише миру, можна також пересвідчитися.

Анастасія*, директорка загальноосвітньої школи в одному з населених пунктів непідконтрольної урядові частини Донецької області, не з розмов знає, що значить робити необхідне, навіть коли на сторонню допомогу годі сподіватися.

Вона сама виховала дочку, яка тепер, працюючи теж вчителькою в школі, сама виховує своїх двох дітей.

Обидві жінки, як ніхто інший, усвідомлюють, що конфлікт мав дуже згубні наслідки для сімей, які стали наче крихке скло, яким устелена вся лінія зіткнення.

Майже чотири роки конфлікту з усіма неминучими наслідками, як-от смерть, травмування, економічний безлад, ізоляція, вимушене переміщення, втрати і порушення звичного способу життя, спричинили напруження, не тільки наражаючи стосунки на ризик, але й часом руйнуючи їх.

Розлучання через зміну місця проживання, призов до армії або умови працевлаштування, а часом і смерть змушують жінок залишатися сам на сам із проблемами та покладатися на власні сили й винахідливість.

А іноді через ці обставини жінки вимушені вийти на передову там, де раніше вони виконували лише другорядну роль. Не тільки для того, щоб вижити, але й допомогти вижити іншим.

Як і Олена по той бік лінії зіткнення, вони обидві у відповідь на конфлікт виявили незламну рішучість допомогти людям зі своєї громади та в сусідніх районах, полегшити та усунути часто прихований, але глибоко вкорінений біль.

Те, що вони роблять, властиво багатьом жінкам, які живуть у найбільш постраждалих від конфлікту районах, де вони є активними учасниками життя громад.

Спостереження СММ ОБСЄ підтверджуються численними дослідженнями, які демонструють, що рівень залучення в життя громади часто не співставний із посадою, що обіймається.

Хоча жінки займають активну позицію в громадянському суспільстві, працюючи вчителями, під час розподілу гуманітарної допомоги, а також через широке представництво беруть активну участь у роботі сільських та селищних рад, вони ще й досі недостатньо залучаються до ухвалення рішень із питань формування регіональної і загальнодержавної політики.

Матір і дочка втілюють у собі принципи поваги і всеохопності, вбачаючи цінність в усьому і не розділяючи світ на своїх і чужих.

"Є прекрасні літературні твори, написані обома мовами, – захоплено розповідає Анастасія. – Наших школярів вчать однаковою мірою цінувати обидві (як російську, так і українську літературу – ред.)".

Анастасія та її дочка дуже серйозно ставляться до своїх обов’язків і рішуче налаштовані прищепити своїм вихованцям таке саме почуття відповідальності, особливо в тому, що стосується турботи про найменш захищених.

Вони започаткували ініціативу, за якою старші діти піклуються про молодших, допомагаючи їм із домашнім завданням, а також підбадьорюючи і заспокоюючи їх, коли насильство чигає на них просто на порозі власної оселі.

Коли обстріли підкрадаються небезпечно близько, саме старші діти завжди відводять наляканих і збентежених малят до відносно безпечних місць, втішаючи їх словами розради й любові.

Водночас обидві жінки усвідомили, що однієї любові не завжди достатньо, і на власному досвіді переконалися, що конфлікт приніс із собою не лише смерть і плюндрування, але й реальні проблеми, які потребують конкретних рішень.

Ураховуючи те, скільки ресурсів уже витрачено на ведення бойових дій, а також те, що про скрутне становище тих, на кого припадає основний удар цих бойових дій, часто забувають, боротьба за виділення ресурсів потребує винахідливості та наполегливості.

Анастасія згадує про десятки листів, які вона написала, намагаючись добитися фінансування, щоб її школа і далі могла працювати.

Отримуючи лише поодинокі відповіді на свої звернення, вона ніколи не здається. Жінка вірить у те, що якщо не припиняти стукати у двері, то зрештою їх відчинять.

В основі її наполегливості лежить непохитна віра.

"Я вирішила зробити все, щоб школа і далі працювала, бо коли тут є діти, то є життя і надія на майбутнє", – каже вона тихим, але впевненим голосом.

Виставка боєприпасів у школі в непідконтрольному урядові районі Донецької області

Усі три жінки уособлюють цю віру. Долаючи уявну лінію, накреслену на карті й укріплену гарматами і мінами, вони відмовляються здаватися перед лицем усіх негараздів і надмірних викликів долі.

Вони є частиною неформальної спільноти вчителів, які попри неможливість проведення особистих зустрічей регулярно зв’язуються телефоном і підтримують тривалі дружні та робочі стосунки.

Здебільшого вони узгоджують конкретні, пов’язані з роботою проблеми і питання, але Олена цінує такі зв’язки передусім із точки зору людських стосунків. "Ми не чужі одне одному", – каже вона.

Восьмого березня всі вони відзначають Міжнародний жіночий день з обох боків лінії зіткнення в дусі спільного досвіду і спільних цінностей. Усі три співрозмовниці підкреслюють, що цей день для них не так створює відчуття свята, скільки символізує перемогу їхньої власної сили й стійкості.

Під час різних заходів, що проводяться на всій території України, деякі з котрих організовані СММ ОБСЄ, вони та тисячі інших жінок переступають кимось довільно накреслені межі, відмовляючись приймати нав’язані їм незручності й обмеження.

Багато хто дійсно живе на лінії зіткнення чи розмежування, але не існує таких ліній, які вони не здатні подолати.

*Це вигадане ім'я задля захисту особистості реальної людини

Алешка Сімкіч, заступник голови СММ ОБСЄ в Україні

Іветт Ланґенгейзен, радник з гендерних питань при СММ ОБСЄ в Україні