Рубан, Савченко и Ко: "Трест", который лопнул

8 березня працівники СБУ затримали з арсеналом зброї креатуру Віктора Медведчука – такого собі Володимира Рубана, керівника українського Центру звільнення полонених "Офіцерський корпус".

Фейкового "генерала-обмінника", у вельми непрозорій біографії якого зафіксована, зокрема, участь у проросійському "Українському виборі".

Рубана підозрюють у незаконному перевезенні зброї та підготовці терактів, зокрема замахів на державних діячів та політичних лідерів, серед яких президент України Петро Порошенко, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, екс-прем'єр Арсеній Яценюк і секретар РНБО Олександр Турчинов.

Голова Служби безпеки України Василь Грицак заявив, що СБУ вдалося "попередити масштабні терористичні акти", які мали бути вчинені найближчим часом у Києві та в інших містах України. За його словами, "з мінометів мали розстріляти центральну частину Києва… мало бути якомога більше трупів, якомога більше крові, йшлося б про тисячі загиблих".

Як би зреагував на почуте геніальний Костянтин Сергійович Станіславський? Промовчав би або кинув своє знамените: "Не вірю!".

Рубанові вже оголошено підозру за частиною 1 статті 263 КК "Незаконне поводження зі зброєю", частиною 1 статті 14 "Готування до злочину" та частиною 3 статті 258 "Терористичний акт".

Сам Рубан звинувачення відкидає.

Та лише Рубаном ця детективна історія не обмежилася. У плануванні теракту у Верховній Раді підозрюється народний депутат, Герой України Надія Савченко. Її вже допитала СБУ, а генпрокурор Юрій Луценко безапеляційно відчеканив:

"У слідства є неспростовні докази того, що Надія Савченко особисто планувала, особисто вербувала, давала вказівки, як провести терористичний акт у Верховній Раді, знищивши урядовий зал. Мінометами обваливши купол Верховної Ради і автоматами добиваючи тих, хто виживе".

Помовчимо. Хотіти й могти здійснити терористичний акт – "двє бальшиє разніци".

Якщо не брати до уваги політичну емоційність і награний драматизм генпрокурора, то картина справді  апокаліптична. "Рівень загрози був найбільший за часів незалежності держави", – відзначив голова СБУ, коли доповідав Порошенку про затримання Рубана.

Але. Президент України, який мав стати однією з жертв змови, на вибухову інформацію зреагував, як на доконаний факт:

"Йдеться не про перевізника, ви отримаєте неспростовні докази, які масштабні теракти готувалися в Україні і яка для цього була задіяна мережа.

Розслідувати, у найкоротший термін! Притягти до відповідальності! Бо мета була – дестабілізувати суспільство через масові теракти. І докази цього є неспростовні".

Чути таку заяву з вуст президента дивно. А як же презумпція невинуватості підозрюваних? Про неспростовність доказів, взагалі-то, має сказати своє слово суд. І винести вирок.

Коментарів з приводу цієї вкрай заплутаної детективної історії виникло чимало. Разом з тим, автори низки публікацій слушно вказують на дивні моменти, пов’язані з обставинами затримання й арешту одного з фігурантів справи, на розбіжності й алогічності в поясненнях офіційних осіб.

До прикладу, якщо Рубан, Савченко і Ко справді хотіли провести військову операцію в урядовому кварталі, про яку з трибуни Верховної Ради на весь світ заявив Юрій Луценко, то, слідуючи такій логіці, генпрокурор мав би повідомити, що саме цієї миті відбуваються затримання й обшуки по всій країні, що гелікоптерами, літаками до столиці вже доставлено понад сто підозрюваних…

Спровокувати, "розвести" неврівноважену, схильну до радикальних висловлювань й епатажу Надію Савченко навряд чи складно. Її витівки на межі хамства неприйнятні. Але не можна ігнорувати й існуючі в суспільстві протестні опозиційні настрої.

Розмови про те, що владу доцільно змінити-змести, точаться не лише на кухнях. Навряд чи учасники АТО за "чаркою чаю" не мріють-фантазують, як позбутися набридлих політиків, а відтак не обмірковують ефемерні плани усунення від влади олігархів. Для спецслужбіста таке базікання – знахідка.

Пам’ятаю пропагандистський плакат часів служби в радянській армії, який бовванів при вході в казарму: "Враг хітьор і коварєн. В ньом звєріная злоба. Сматрі в оба!"

Для чекістів провокація "зради Батьківщини" з "друзями" була цілком прийнятною. А чому сьогодні неможлива спецоперація з "побратимами" на основі спільних вболівань-турбот за долю держави?

Для оперативного звіту можна й кільканадцять аудіо- чи відеозаписів зробити. Базікання, підозрілого, антидержавного змісту. Для більшої переконливості на майбутніх прес-конференціях перед журналістами й політиками.

Хай там як, однак певна система інформаційних пазлів уже є. З них складається доволі чітка картина. Скоріш політична, ніж терористична.

Ясна річ, що більше вдасться зібрати таких пазлів і належним чином їх скомпонувати, то якіснішим, яскравішим і переконливішим вийде зображення.

Поживемо-побачимо. Однак нагадаємо одну вельми повчальну історію, якій майже сто літ.

Йдеться про знамениту контррозвідувальну операцію ОГПУ ("Объединённого государственного политического управления при СНК СССР") – "Операцію "Трест". 1967 року під такою ж назвою вийшов багатосерійний пригодницький фільм.

У 1921-1926 роках чекісти створили фальшиву організацію антибільшовицького підпілля "Монархічний союз Центральної Росії", аби виявити справжніх монархістів. Підгрунтя для створня "Тресту" існувало – залишки Білої армії, прихильники імператора Миколи II.

Тож коли ОГПУ натрапило на таку структуру, то її не ліквідували, а вирішили використати для власних цілей.

Цікавим епізодом спецоперації була організована чекістами "нелегальна" поїздка (насправді, контрольована ОГПУ) авторитетного емігранта Василя Шульгіна до Радянського Союзу, який, повернувшись на Захід, написав (як і планувало ОГПУ) книгу вражень "Три столицы".

Мовляв, Росія відроджується, а більшовиків скоро скинуть. Були ліквідовані Борис Савінков і Сідней Рейлі…

Цей "Трест" ряснів заплутаними схемами, хитрими операціями й подвійними агентами. Навіть зараз спеціалістам складно відокремити факти від вигадок.

"Трест" завдав серйозного удару по емігрантських організаціях, але водночас зачепив й організаторів операції. В умовах сталінської шпигуноманії це було закономірно.

Що насправді сталося в історії з Рубаном, Савченко і Ко?

Чи не можна припустити, що Кремль прагнув створити бодай якусь видимість спроби заколоту, аби продемонструвати світові загрозу нового Майдану, направленого проти антидемократичних, корумпованих сил, які не без підтримки Заходу прийшли до влади в Києві?

А відтак – запропонувати тому ж таки Заходу власними (російськими) силами навести порядок в Україні: мовляв, це наша сфера впливу?

Інша версія: в умовах "путіноманії" було організовано суто український різновид "Тресту", який мав допомогти чинній владі позбутися потенційно небезпечних політичних опонентів напередодні виборів.

З погляду постановки такого спектаклю, довіряти нашим спецслужбам доволі складно. Бо вони, на жаль, надто політизовані.

Можливо, має рацію військовий експерт Олег Стариков, який вважає, що "проводилася якась спеціальна операція, але вона на якійсь стадії зупинилася, коли втрутилися якісь політики, які припинили оперативну розробку".

Пригадався Вінні-Пух: "От я й подумав, що коли шукатимемо цю Яму, ми її обов’язково не знайдемо, і тоді ми, напевне, знайдемо те, чого начебто не шукаємо, а воно буде саме те, що насправді шукаємо".

А ще герой Алана Мілна казав таке: "Якщо хто-небудь має намір аплодувати, – сказав Іа, прочитавши все це, – то час настав".

Але не забігатимемо наперед. Ще не вечір.

Олег Романчук, публіцист, спеціально для УП