100 лет одиночества. Неизученные уроки революций

Річниця події, котра сто років тому сколихнула весь світ і справила надзвичайний вплив на розвиток його подальшої історії, минула якось буденно й лишилася практично непоміченою.

Росія переймалася нинішніми актуальними для неї подіями й дебатувала, чи варто випускати на широкий екран фільм "Матільда", де останній із когорти святих РПЦ цар Микола II, якого в Росії довго називали "кривавим", виглядав ледь не гультіпакою: на екрані з’являвся геть голим у компанії з молоденькою балериною.

Захопившись такою складною і важливою для "народу-богоносця" проблемою, росіянам було не до серйозного аналізу причин і наслідків епохальної події.

Україна зробила вигляд, що Велика Соціалістична революція, як її називали впродовж майже 75 років на одній шостій земної кулі – це шлях у глухий кут історії, що ніяк не пов'язаний з цивілізаційним розвитком, до якого нині з великими потугами повертається країна. І в якому імітує присутність.

Щоправда, відбулися не дуже велелюдні й досить камерні академічні конференції. Але ці заходи були самі для себе, як самодостатні технології. Уряд, далекий від прагнення осмислити логіку історичного процесу, не виділив для цього ні відповідного фінансування, ні уваги.

Очевидно, таке індиферентне сприйняття події століття невипадкове. З внутрішньополітичних причин в обох країнах сформувалося різне ставлення до самого поняття "революція".

У масі простих росіян, як свідчить соціологія, залишилося досить прихильне ставлення до революції Леніна-Сталіна. А серед активної маси населення з допомогою чинної державної ідеології, котра в Росії демонструє неабиякі успіхи, формується контрверсія:

"У жовтні 1917 року в Петрограді відбулася не революція, а державний переворот. І Сталін – не вождь революції, а успішний менеджер. У Росії ніяких революцій не було, і тим паче – не потрібно сьогодні!"

Не важко здогадатися про причини появи саме такого трактування минулих подій. Хоч заради справедливості слід сказати, що в Росії в 1917 році відбулася саме революція.

Вона принесла не тільки зміну влади, коли державні важелі імперії потрапили до рук закомплексованих і недовчених гімназистів із семінаристами. Ці недоучки були настільки послідовними, що провели перерозподіл власності (що є основним стержнем революції), пообіцявши і таки спочатку віддавши селянам всю землю, а робітникам – заводи.

У той час як лідери першої української революції в особі Центральної Ради, Гетьманату, Директорії ніяк не могли з’ясувати, хто з них більший соціаліст і за скільки продавати селянам землю великих землевласників.

Як усе це закінчилося – ми всі сьогодні знаємо.

Але знаємо і про те, що, як це не парадоксально, але насправді ніяких об’єктивних причин для революції 1917 року, на відміну від нинішніх російських та й українських внутрішніх суперечностей, не існувало.

У перші десятиліття ХХ століття в Російській імперії відбувався бурхливий розвиток за середньорічного зростання ВВП на рівні 6-6,5%.

Так, держава залишалася головною світовою житницею, тримаючи, в основному завдяки Україні, перше місце за експортом зерна. Але вона була п’ятою за обсягами промислового виробництва, яке за темпами зростання було на першому місці у світі. І до 1930 року країна була здатна вийти на абсолютне перше місце.

Отже, індустріалізація в Російській імперії розпочалася ще задовго до Леніна-Сталіна й відбувалася на основі кращих світових зразків. Оплата робітників була зіставною з європейськими нормами, а закони про соціальне страхування і захист праці робітників, ухвалені після революції 1905-1907 років, були одними з найпрогресивніших у світі. З 1908 року в країні введено безплатну загальну освіту.

Тому ніякої системної кризи, про яку згодом так багато говорили більшовики, не було. Ситуацію загострила бездарна участь Російської імперії у Першій світовій війні.

Що ж тоді трапилося? Криза управління. Країна мала вживати швидких й адекватних заходів, але в умовах, коли ухвалення рішень замкнено на одній особі, стала заручницею безвольної та примітивної людини, яка не вміла, не хотіла й не могла ухвалювати будь-які серйозні рішення. Не кажучи вже про державні.

Сьогоднішня Росія, у черговий раз опинившись у глухому куті історії і пересварившись ледь не з усім світом, надзвичайно болісно реагує на радикальні зміни, котрі несуть революції, що останнім часом прокотилися світом.

Зрозуміло: так болісно сприймає революційні зміни навіть не народ, що досі чомусь залишив добру пам’ять про соціалістичну революцію, від якої згодом сам найбільше й постраждав.

Найболючіше реагує російський владний істеблішмент, який у турботі про російський народ спочатку пограбував його на хвилі сприятливої кон’юнктури, а згодом вивів із країни пограбовані фінанси в сумі близько трильйона американських доларів. Зрозуміло, що після цього слово "революція" буде заводити власників цих фантастичних статків у ступор.

А в Україні все навпаки. Хоч існує теж певна роздвоєність сприйняття. Пасивна частина людей зі скепсисом ставиться до революції, справедливо зазначаючи, що останні три, які вона пам’ятає, – 1991, 2004, 2014 років – не принесли країні бажаного економічного, соціального, культурного успіху.

Менша активна частина з певним пієтетом ставиться до останніх Майданів, називаючи їх гучно Революціями. З великої літери. Наводячи останній вбивчий аргумент, що вони спричинили розрив російської пуповини.

І це правда. Як правда й те, що ніяких революцій, починаючи з першої української зразка 1917-1922 років, не було. Була спроба захоплення влади й передача її в нібито хороші руки.

Але не змінюючи економічних, політичних, законодавчих підвалин, котрі, врешті, й вивели людей на Майдан, дуже скоро все повернулося на свої місця. Ледь не в гіршому варіанті контрреволюції.

Усі добре знають, що в країні викривлено систему власності. Що в 90-х минулого століття невеликого розуму чоловік – президент Леонід Кучма – провів приватизацію великих народногосподарських об’єктів і віддав практично безоплатно спільне майно в руки кількох сімей.

Таким чином він створив олігархат, що сконцентрував у своїх руках величезні фінансові можливості. А олігархат по природі своїй не здатен до розвитку. Він консервує систему, і, маючи вільні кошти, купує законодавчу, судово-правову сферу, ЗМІ.

У країні настає колапс. Номінальний ВВП на душу населення за останні 10 років упав у 4(!) рази. Якщо в 2008 році, за даними Міжнародного агентства Moody's, на душу українського населення він складав 8 тисяч доларів, то в 2013-му вже упав до 4 тисяч. А нині сягає ледь 2 тисячі.

А це в 5 разів менше, ніж у Росії, втричі менше, ніж у Білорусії і вдвічі менше, ніж у Вірменії й Азербайджані. І тут справа, як бачимо за динамікою падіння, зовсім не у війні.

І якби не допомога Заходу, котра останнім часом перетворюється на зовнішнє управління, то держава б довго не протрималася.

То які ж це революції, котрі нічого фактично не змінили й привели до верховної влади або малоосвіченого напівбандита, що нагло пограбував країну, або класичного олігарха, який, імітуючи зміни, прагне монополізувати всі важелі управління для власної ж вигоди?

У країні, де порушено фундаментальні засади справедливості, потрібні радикальні засоби її відновлення.

Найперше, потрібна ревізія всього процесу приватизації як революція власності. Треба примусити олігархів доплатити і за несправедливо приватизоване майно, і за статки, котрі воно принесло впродовж усього часу перебування в приватних руках.

Це позбавить олігархів-латифундистів вільних коштів, які вони використовують для підкупу меншої частини населення, щоб тримати в покорі більшу, консервуючи феодальний устрій.

Є міжнародний успішний досвід, як це зробити. Треба тільки зрозуміти необхідність цього процесу, який виходить із логіки цивілізаційного розвитку.

І тоді само собою зникне запитання "Революція – це добре чи погано?". Створення рівних можливостей і повернення в країну справедливості – ось це добре. А якими методами – то вже інша справа.

І це – засадничий висновок із досвіду всіх наших і не тільки революцій.

Віктор Мороз, політичний оглядач, спеціально для УП