Еще раз о языке, культуре и жизненном сюрреализме

У Міністерстві культури України 27 вересня розпочався конкурс на посади фахівців з питань реформ, зокрема на посаду генерального директора Директорату державної мовної політики.

В Україні Міністерство культури є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної мовної політики та її реалізацію.

Чому саме Мінкульт? Бо опікуватися мовним питанням має конституційний орган. Інший центральний орган виконавчої влади, навіть спеціально створений задля таких цілей, мав би право на існування, якби його повноваження регулювалися Конституцією.

У подальшому його спеціальне створення могло би в Україні виглядати спекулятивним.

"Олег! Недава! Винеси козла! Винеси його нафіг!" – кричала представник президента у Верховній Раді Ірина Луценко під час сутичок у парламенті 5 жовтня депутату від БПП Олегу Недаві. Пані Ірина хотіла, щоб Недава виніс "свободівця" Юрія Левченка.

Погодьтеся, є потреба вказувати на неприпустимість таких висловлювань. Бо підтримувати чистоту державної мови, а значить і престиж української мови мають найперше компетентні державні органи.

Словом, і я вирішила взяти участь у згаданому конкурсі на посаду генерального директора Директорату державної мовної політики. Мушу зізнатися, що зібрати всі потрібні для конкурсу документи вимагає значних зусиль.

Новацією чого року є, зокрема, подача електронної декларації. Позитивним нововведенням можна вважати і вимогу закону "Про державну службу" подати посвідчення атестації щодо вільного володіння державною мовою для участі в конкурсі.

Якщо з електронною декларацією мені було зрозуміло, що маю її подавати, то посвідчення атестації щодо володіння державною мовою мені, вчителю української мови та літератури, була певна, не потрібне.

Однак в урядовій постанові зазначено, що вільне володіння державною мовою також підтверджується для осіб, які мають такі документи: диплом бакалавра, магістра (спеціаліста) за спеціальностями українська мова та література; українська мова та література і іноземна мова; філологія.

Особа, яка має один із зазначених у цьому пункті документів, може звернутися до уповноваженого вищого навчального закладу із заявою про видачу посвідчення на безоплатній основі.

Що робити? Переглядаю графік засідань атестаційних комісій в уповноважених вищих навчальних закладах, шукаю, хто би мені допоміг. Телефоную у Міжнародну академію управління персоналом, а звідти: "Я вас слушаю!".

Правда, коли Тихон Сергійович почув причину мого дзвінка, перейшов на українську. Пояснює, що в них атестація таких, як я, безоплатна, але 50 гривень академія таки бере і називає це вартістю атестації. За два-три дні академія не може видати мені потрібне посвідчення.

Вивчаю графік уважніше. Телефоную ще в кілька навчальних закладів і чую те саме. Розумію, що можливості просто прийти до вишу з червоним дипломом вчителя української мови та літератури протягом робочого дня і взяти необхідний документ в жодному уповноваженому вищому навчальному закладі Києва в мене немає.

Маю відвідати-таки хоч один вищий навчальний заклад. Якийсь час вагаюся – і обираю Державний університет телекомунікацій. В університеті нема кафедри української мови. Натомість є кафедра документознавства та інформаційної діяльності, де серед викладацького складу є два кандидати філологічних наук за спеціальністю українська мова та література.

Виявляється, що, відповідно до урядового документа, надавати платні послуги з проведення атестації та видавати за її результатами посвідчення щодо вільного володіння державною мовою отримали ВНЗ, які здійснюють підготовку здобувачів вищої освіти в галузі знань "Публічне управління та адміністрування".

Українська мова тут не береться до уваги. Словом, посвідчення в мене не буде навіть за тиждень.

Чітко розумію, що не за всіма формальними показниками підходжу як кандидатка на посаду державної служби категорії "Б". Пишу щирого мотиваційного листа на ім’я міністра культури, додаю його до зібраних на конкурс документів. Особисто приїжджаю на вулицю Франка, 19, та вкидаю у скриньку.

Відмови нема. Радію. Готуюся до вівторка, на коли призначене тестування. О 10:00 я під Міністерством. На вахті ніхто не знає, де мій конкурс. Благаю охоронця впустити мене в приміщення для з’ясування. Впускає.

Забігаю на перший поверх, бачу невеликий гурт людей. Цікавлюся, чи мене екзаменуватимуть. Але відповіді отримати не можу.

Піднімаюся на другий поверх у першу приймальню. Міністра нема, а решта – не знає. Пропонують спуститися на перший поверх у кабінет номер 108. Але і цей, і два кабінети біля нього зачинено.

Заходжу у найближчий відчинений до 108-го кабінет. Здивована пані не розуміє, чого я від неї хочу. Я знову в першу приймальню. Комусь телефонують на мобільний, і той хтось каже, що конкурс на Лаврській, 9. Від Івана Франка далеченько: треба до метро йти пішки, метро трішки їхати, від метро трішки їхати також.

Виходжу на вулицю. Крім мене, є ще один пошукувач. Біжимо вдвох. Знайомимося в метро. Його звати Ігор, і він тест уже складав в іншому міністерстві, а на цей конкурс має підвезти лише документ. Злий-презлий, і своє "фе!" на ходу пише організаторам конкурсу.

На Арсенальній площі підбираємо ще одну здобувачку. Російськомовна. На моє зауваження, як то вона, російськомовна, на конкурс подається, питає, звідки я приїхала. Заспокоюю, що в Києві з 1999 року. "Панаехали всякие!"

Словом, ми на Лаврській, 9. Знайшли, де конкурс. Чекаємо під дверима. Виходить пані, каже, щоб приготували оригінал посвідчення атестації щодо вільного володіння державною мовою. Я витягую червоний диплом Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, з якого видно, що я – вчитель української мови та літератури. Ні, – оригінал посвідчення!

Що я шокована – то мало сказати. Знаю Євгена Миколайовича давно, вирішую зателефонувати. Жодного разу не користувалася його статусом – не планувала і цього разу. Вважаю, що маю всі підстави позмагатися за посаду без міністрової протекції. Однак.

Міністр відтелефоновує саме в ту мить, коли я в розпачі розмахую перед організаторами конкурсу своїм червоним дипломом. Емоційно розповідаю, що мене не впускають на тестування. Євген Миколайович просить дати слухавку Лесі Олексіївні, але вона не хоче її взяти.

Не вірить вона ні моєму диплому, ні мені, та й нікому, здається. Правда, пропонує зустрітися завтра у своєму кабінеті. Нащо? Я нині там була. Переді мною стіна, яку не подолаю зараз. Маю розвернутися і піти.

А тим часом закон гарантує захист мого права на державну службу. Це означає, що в разі порушення наданих законом прав або виникнення перешкод у їх реалізації держслужбовець у місячний строк з дня, коли він дізнався про це, може подати керівнику державної служби скаргу.

І на кого я маю скаржитися, пане прем’єр-міністре України?

Надія Князев, греко-католичка, громадянка України, спеціально для УП