"Львовская политехника" в баталиях за Бандеру

Справжня баталія за Степана Бандеру розгорнулася в Національному університеті "Львівська політехніка".

Усе почалося в червні цього року. На засіданні кафедри історії України та етнокомунікації я запропонував звернутися з до керівництва вишу з пропозицією надати університетові ім'я Степана Бандери.

Я обґрунтував свою ідею тим, що "Львівська політехніка" – один із найпрестижніших ВНЗ країни, який нещодавно відзначив своє 200-річчя – досі не носить імені жодного видатного українця. Хоча чимало їх працювало й навчалося в стінах цього вишу.

Серед них найславетнішим, без сумніву, був Степан Бандера, який навчався тут на сільськогосподарському факультеті у 1928-1933 роках. Тому, на мою думку, саме його ім’я пасувало би надати університетові.

Однак більшість членів кафедри відмовилася вносити це питання до порядку денного засідання. Вони мотивували це тим, що треба ще пошукати альтернативних кандидатур, детальніше їх обговорити. Почув я також і звинувачення у популізмі.

Та я переконаний, Степан Бандера був найвидатнішим українським історичним діячем з усіх, хто коли-небудь працював чи навчався у "Львівській політехніці". Він є символом української нації, прикладом мужнього, незламного борця за свободу рідного народу й побудову незалежної української держави.

Особливо це актуально зараз, коли Україна веде війну з московським агресором. Іменем Степана Бандери й очолюваної ним ОУН надихалися герої Небесної Сотні. Його беруть за приклад воїни ЗСУ, які воюють на Донбасі.

А отже, популяризація імені Бандери  та його діяльності сприятиме національно-патріотичному вихованню не тільки студентів "Львівської політехніки", а й усіх громадян України.

Щодо інших кандидатур, іменами яких пропонувалося назвати університет, зокрема, професорів Медведського та Левинського. Незважаючи на їхній помітний внесок у розвиток мінералогії й архітектури відповідно, масштаб їхніх особистостей і значення для української історії є незрівнянно меншим від Степана Бандери. Назвати виш іменем котрогось із професорів було би нелогічно.

Натомість я запропонував назвати іменами згаданих вище кандидатур та інших видатних українців інститути й кафедри університету. Переконаний, що це було би гідним пошануванням їхнього внеску в розвиток вітчизняної науки.

Також рекомендував ректоратові взяти приклад з Київської міськради, яка, усвідомлюючи історичну вагу постатей Степана Бандери й Романа Шухевича, назвала їхніми іменами центральні магістралі столиці.

На жаль, мої аргументи не подіяли на керівництво вишу.

"Адміністрація" (можливо, ректорат?) оприлюднила заяву, у якій стверджує, що пам’ять Бандери вже достатньо увіковічнено. Так, головний корпус університету розташований на вулиці Степана Бандери, у його вестибюлі встановлено барельєфи на честь Бандери, Шухевича та інших студентів-оунівців політехніки, які боролися за волю України.

Тому, цитуючи їхню заяву, "у випадку актуалізації питання щодо присвоєння імені університету адміністрація ВНЗ буде звертати увагу, перш за все, на відомих представників української науково-технічної еліти".

Що ж, "адміністрація" може мати свою точку зору і "звертати увагу" на кого хоче. Проте долю імені університету повинен вирішувати весь багатотисячний колектив. Бо "адміністрація" сьогодні одна, завтра буде інша, а ім’я особи, яку носитиме "Львівська політехніка", буде з нею до кінця віку.

Що зараз повинен зробити ректорат?

– надати працівникам і студентам максимальну інформацію про всіх можливих кандидатів, чиє ім’я міг би носити університет;

– організувати на кафедрах, зборах трудових колективів інститутів, у виробничих підрозділах та студентських групах всебічне обговорення цих кандидатур;

– відповідно до результатів цих протокольно зафіксованих обговорень ухвалити остаточне рішення.

На мою думку, головною причиною такого небажання "адміністрації" прийняти ім’я Степана Бандери є банальний страх викликати невдоволення у столичного керівництва "незручною" постаттю Бандери. Іншу причину вбачаю в бажанні уникнути загострення відносин з польськими партнерами, серед яких можуть виявитися такі, що сприймають Бандеру гостро негативно.

Про це прямо говорять деякі мої опоненти в дискусії з цього приводу та дехто з неостанніх осіб університетської ієрархії в кулуарах вишу.

Дуже прикро. Якщо у висуненні як альтернативи до Бандери кандидатур професорів "Львівської політехніки" я вбачаю нерозуміння ваги й значення його персони, то із закликами враховувати "польський чинник" справа куди гірша.

Тут уже йдеться про не вичавлене до кінця рабство, низькопоклонство перед колишніми "панами"-поневолювачами України, відсутність національної честі й гідності, національну неповноцінність і меншовартість. Люди, що мислять категоріями "а що скажуть поляки, ізраїльтяни, європейці?" ще не позбулися синдрому раба.

Якщо польські політики наважилися заявити, що "з Бандерою Україна до Європи не ввійде", то це не значить, що ми маємо до них дослухатися.

Минули часи польського панування в Україні. Жоден поляк не сміє вказувати нам, кого шанувати, а кого – ні. Ми ж не втручаємося у їхні внутрішні справи, коли вони шанують Пілсудського, Дмовського, вояків АК, винних у загибелі тисяч українців.

То яке вони мають право втручатися в наші справи й "забороняти" нам шанувати наших героїв національно-визвольної боротьби – Бандеру, Шухевича, вояків УПА?

Керівництву НУ "Львівська політехніка" треба не догоджати польським "партнерам", а гордо й гідно вшановувати наших національних героїв, берегти й примножувати честь і гідність української нації.

Тоді поляки й інші європейці поважатимуть нас. У світі шанують сильних, готових відстоювати свої ідеали. Слабких, без честі й гідності, не шанує ніхто.

В’ячеслав Гнатюк, викладач кафедри історії, музеєзнавства і культурної спадщини НУ "Львівська політехніка", спеціально для УП