Какой путь мы выбираем?

"Скажіть мені, що будувати, і я вам побудую". Леонід Кучма

Хтось навіть глузував з цих слів, кинутих майбутнім другим президентом в обличчя депутатів Верховної Ради.

Проте крилатий вислів Кучми набув значно більш глибокого сенсу, ніж здавалося тоді й здається сьогодні. Особливо – в контексті європейського вибору.

Початок дев'яностих певною мірою сприймався в світі через призму соціальної утопії Френсіса Фукуями, яку той виклав у своїй сенсаційній книзі "Кінець історії і остання людина".

Вважалось, що ліберальна демократія та ліберальна економіка неминуче призведе до кінця будь-яких ідеологічних протистоянь, глобальних війн та революцій, а разом із цим навіть до кінця мистецтва та філософії. Тож наднаціональні цінності – економічні, політичні й культурні (мультикультуризм) – можуть забезпечити певну гармонію в суспільстві.

Причому альтернативою є нерівність, расизм, соціальна ворожнеча, з якими треба боротися усіма способами, від соціального осуду до кримінального переслідування. Таким чином вони виправляють, в їхньому розумінні, фукуямову утопію.

У якості керування такою системою виступає наднаціональна бюрократія, яка жорстко бореться не тільки з конкуренцією, але й з відмінними поглядами.

Ця боротьба все більше носить усі ознаки соціальної диктатури, яка, до того ж, тяжіє до рівності, – що саме по собі є утопією.

Рівність регулюється значними податками на доходи фізичних осіб, на особисту власність – замість того, щоб обкладати податками товар, що перевірено історією людства та торгівлею як такою.

Щоб бути дійсно заможною людиною, треба мати достатньо немалий власний бізнес, або бути на керівних посадах у великих корпоративних структурах, щоб розподілити власні великі податки серед всієї бази оподаткування осіб. Намагання ж особистості просто більше ефективно працювати наштовхується на величезне прогресивне оподаткування.

Такий підхід робить безглуздим намагання заробити більше, демотивуючи працю як таку. Зростає соціальний паразитизм.

Ми бачимо намагання навіть ввести мінімальний безумовний дохід та використовувати усілякі кейнсіанські теорії, які вже давно показали свою неспроможність.

Практикується загальне галузеве примусове регулювання замість вільної конкуренції: у певних країнах ЄС практично заборонено щось виробляти або під законодавчим, або під економічним примусом та навіть економічно заохочується, коли, наприклад, фермери субсидуються за невирощування певних продуктів.

Інститути цієї соціальної диктатури – як урядові, так і наднаціональні – вирішують зараз усе. Вони стандартизують, нівелюють практично усі процеси життя, вирішуючи навіть нову міграційну політику.

Незгода з цим порядком речей вже призвела до брекзіту, а погроза його розповсюдження на інші держави ЄС залишається актуальною.

Можна навести ще більше подібних прикладів. Втім, цього достатньо, щоб впевнено стверджувати: у сучасній Європі запанував соціалізм.

*   *   *

Розберемо сам термін "соціалізм".

Багато хто зразу ж думає про такий собі економічний уклад, що гарантує соціальний захист. Але це принципово не так. Соціальний захист може бути непоганим при "звірячому капіталізмі", або виглядати як рівні пайки та баланда при класичному соціалізмі.

Ще багато хто вважає соціалізм народною владою. Але соціалізм та народна влада – демократія – зовсім різні речі. "Демократія" перекладається з грецької як народна влада. А соціалізм є владою суспільства, соціальною владою.

Практично в усіх словниках "народ" – це населення, історична спільність людей, "нація". Натомість "суспільство"– це сукупність людей, об'єднаних способом виробництва матеріальних благ.

Тобто, образно кажучи, демократія – це коли вирішуєте ви та ваші сусіди, ваша національна спільнота в межах району, області, держави.

Тоді як суспільство – це не народ, а виробничий колектив. А що може творити з особистістю колектив, ми усі знаємо...

Коли колектив вирішує за вас більше, ніж треба – це крайня ступінь поневолення особистості. Хоча все подається як турбота про соціальне благо та навіть підтримується членами колективу, адже дозволяє маскувати свій власний соціальний паразитизм та потурає маргіналізму.

*   *   *

Заради справедливості, треба сказати, що хоча намальована картина соціально-економічних відносин в тій чи іншій мірі притаманна усім країнам ЄС – мають місце й доволі значні відмінності, і не тільки суто національної специфіки. Так, більшість країн ЄС, що входили колись до радянського блоку, значно консервативніші й більш "не соціалістичні" порівнянню з країнами Західної Європи. Мабуть, має місце знання та розуміння минулого.

Країни ЄС Східної Європи бачать в сучасній Росії риси імперії та загрозу їх свободи і незалежності – тоді як у країнах Західної Європи спостерігається певний проросійський конформізм.

Причому путінська Росія підтримується не тільки багатьма ультраправими політичними силами Західної Європи, бо сучасна Росія не поділяє європейські демократичні цінності, – а й багатьма лівими, навіть помірно лівими політичними силами.

Чому так?

Тому що будь-яка політична диктатура – це соціальна диктатура.

Адже будь-яка форма влади – індивідуальна диктатура з вождем чи "фюрером" чи диктатура певної партії – має значну соціальну підтримку як ідейних прихильників, так і так званого "болота", політично інертної маси, яка підтримує диктатуру або через острах репресій, або у формі самовідсторонення від політичного життя взагалі.

А будь-яка соціальна диктатура тяжіє до зрівнялівки, яка сприймається значною частиною маргінального суспільства як "справедливість". Ми усі бачимо відродження певних рис радянського соціалізму в Росії.

Тому й не дивно, що ліві політичні сили Західної Європи бачать в російській дійсності певні збіги їх уявлень про світоустрій.

Слід ще раз підкреслити, що соціалізм – це лише соціальна диктатура. І тільки.

*   *   *

То яка вона – дорога до європейського майбутнього України?

Це не прямий протокольний шлях – хоча певні європейські уряди та інституції час від часу нам підкладають "плани дій", де нам приписується робити так, як вони собі уявляють. Цей шлях має свої розбіжності й відгалуження.

Наша мета – знайти свою дорогу та не повторювати чужих помилок. Будувати країну, яка може відповісти на виклики сучасності.

Щоб якось спланувати свій європейський шлях, ми повинні уявляти, яким буде світ через 20-30 років. Адже до того часу вже чітко проявляться основні риси нового постіндустріального укладу.

Багато що видно й зараз.

За даними ООН та прогнозами відповідних інституцій ЄС, вже через 5 років кількість робочих місць скоротиться від 20% до 30%, ще через якихось 10 років навіть більше чим на половину. Тобто сьогоднішні школярі та навіть сьогоднішні студенти стикнуться з колосальним дефіцитом робочих місць. Десь через 30 років наймана праця скоротиться, можливо, до 20% та буде притаманна хіба державній службі. І навіть там певні державні посади не завжди будуть постійними.

Усвідомлення цієї реальності призводить до появи повсюдно абсурдних, навіть смішних теорій, на зразок того, що "замість людей працюватимуть роботи і 3D принтери", а "люди житимуть на безумовний соціальний дохід" і за рахунок "експлуатації роботів". Причому такі "теорії" – такі собі нові утопії – на сьогодні дуже популярні навіть в наукових, а тим більше в суспільно-політичних кругах та дуже подобаються лівим та маргіналам.

Це, по-суті, нова утопія соціального паразитизму, який завжди виникає під час глобальних змін будь-якого соціально-економічного укладу. Проблема в тому, що певними політиками вона навіть зараз береться на озброєння як дороговказ, як політичне гасло.

Однак насправді робота нікуди не дінеться. Вона просто видозміниться, як і виробничі відносини.

Головною характеристикою нового укладу буде набагато більша свобода особистості й суттєве скорочення експлуататорських відносин.

Однак все має і свій зворотний бік. Кожна особистість буде сама себе забезпечувати – і для цього весь час працювати. Соціальна допомога у формі безумовного соціального доходу і мінімальних додаткових доплат надаватиметься лише незахищеним верстам населення.

Це буде час, по-більшості, дистанційної праці, стартапів та аутсорсінгу, фрилансу.

Значна кількість послуг та товарів буде надаватися або вироблятися або на індивідуальної основі, або тимчасовим колективом. Під великі проекти будуть залучатися певні спеціалісти та тимчасові виробничі колективи, у яких нема суттєвої соціальної ієрархії. Тобто керівництво теж буде відносно умовним.

Навіть люди виключно виробничих спеціальностей, наприклад слюсарі, монтажники, електрики, які сьогодні в більшості працюють по найму – будуть працювати по контракту як фізичні особи-підприємці та стільки часу, скільки потребує певний проект.

Великі підприємства залишаться, але змінять свою функцію. Значною мірою вони будуть надавати послуги аутсорсінгу – тобто, маючи високу ступінь автоматизації, будуть здатні виконувати великий спектр замовлень від тих же стартапів. Вони дійсно будуть схожими на якісь 3D-принтери, виконуючи замовлення, надані їм у цифровому форматі.

Фрилансери будуть також пропонувати не тільки послуги виключно інтелектуального плану – а й, а маючи сучасне компактне обладнання, зможуть виробляти й товари повсякденного вжитку. І таке інше…

Усі ці зміни породять велику конкуренцію на ринку товарів та послуг. Перемагати будуть ті, хто має більшу кваліфікацію, більший творчий потенціал, які зможуть надавати кращі послуги. Навіть серед інвесторів буде висока конкуренція за право фінансувати привабливі проекти.

А ось соціальний паразитизм, зрівнялівка – у цьому постіндустріальному світі не матимуть перспектив.

*   *   *

Риси майбутнього ми бачимо вже сьогодні.

Усі ці форми виробничих відносин вже існують зараз. Так, вони потребують значних підготовчих змін на державному рівні, у законодавстві, оподаткуванні, змін в освіті та професійній підготовці. У певних країнах формування таких відносин заохочується державою. Там працюють на перспективу.

Фриланс та аутсорсінг, наприклад, сьогодні просувається в Індії та в багатьох країнах Південно-Східної Азії. І британець чи француз, що має персонального бухгалтера чи перекладача з Малайзії – вже звичайна справа.

Запит на послугу чи товар буде лише мобільним додатком, як і пропонування товарів та послуг.

Uber – це один з вже існуючих прикладів звичайного майбутнього підробітку.

Ми бачимо, як деякі країни третього світу заздалегідь готуються вступити в жорстку конкурентну боротьбу зі старим світом в новій реальності.

Водночас та ж Західна Європа, судячи з певних ознак, не квапиться. Більш того, не вдаючись в складний аналіз виробничих відносин в Західної Європі (це окрема велика тема), можна зробити певні висновки, що постіндустріальні відносини там навіть гальмуються.

Мета цього матеріалу проста: Україні потрібна стратегія розвитку.

А стратегією у нас, відверто кажучи, практично не займаються, або калькують те, що є в Європі.

Однак треба усвідомлювати, що європейські соціально-економічні відносини суттєво застаріли і самі потребують значних змін. Це дуже видно по кризах відносин країн ЄС, брекзіту, багатьом розбіжностям в економічній стратегії та навіть певної розгубленості.

В Україні та в євроінституціях ще панують принципи оцінки розвитку окремої держави, в тому числі й України, – за виключно індустріальним, а не постіндустріальним принципом.

В українських економічних прогнозах присутні навіть оцінки з ранньої індустріальної епохи. Тільки вдумайтеся: у сучасному глобальному світі з високим ступенем розподілу праці та виробництва – "критерієм розвитку окремої держави" рахують її ступінь незалежності від імпорту та здатність виробляти більшість товарів та послуг на національному рівні (наприклад, мати свій автопром).

Але це хибний шлях та хибна оцінка в глобалізованому світі.

Треба шукати свої ніші. Пропонувати світові щось своє, нове, оригінальне.

Адже рівень розвитку будь-якої країни сьогодні визначається через рівень її інновацій.

Ми повинні стати інноваційно конкурентними. І ми маємо поки шанс.

Для цього нам потрібна своя стратегія, а не сліпе запозичення. Навіть не треба вимагати чогось від держави – тільки б вона не заважала.

І тоді питання, що ж, власне, "ми будуємо" – буде вирішено.

Володимир Шкарупа, спеціально для УП