Украина ‒ не только Порошенко

Заздалегідь сплановане телешоу про повернення в країну галасливого ньюзмейкера і далеко не взірцевої постаті на ім'я Міхеіл Саакашвілі ‒ це ганебна сторінка новітнього державотворення.

Демонстративно зухвалий нелегальний перетин державного кордону між Україною та Польщею 10-го вересня на КПП "Шегині", здійснений групою політиків, що називають себе "українськими", з наявними і втраченими громадянствами, є прикрим епізодом гібридної війни, яку веде Росія на українській території четвертий рік поспіль.

Заради "хвилини слави" опозиційні ватажки нав'язливо підіграють деструктивним спробам персоніфікувати Українську державу з особою Петра Порошенка. В азарті вони незчулися, як опинилися поза правовим полем, запустили тестову перевірку на стійкість усього державного механізму і політичної системи.

Утома і розчарування від президентства Порошенка не дає підстав нікому ‒ безробітному шоумену чи людині зі сталим заробітком ‒ збирати банди ображених життям у всіх сенсах, безкарно знущатися над атрибутами, символами, інститутами держави.

Під зовнішньополітичним тиском вельми витратна російська агресія в Україні захлинулася і була локалізована частиною Донбасу. Ворогові набагато дешевше досягти мети, підриваючи державні підвалини зсередини через "п'яті колони", які складаються з різного роду "лузерів", демагогів та популістів. Кремль прагне сатисфакції після дошкульних провалів і програних змагань за душі виборців у США, Нідерландах, Франції, Німеччині.

Подібне в історії України за участі північно-східного сусіда траплялося не раз. Після смерті Богдана Хмельницького в серпні 1657 року серед амбітної козацької старшини розгорілася нищівна боротьба за гетьманську булаву, що занурила молоду державу на два десятиліття в Руїну. Остаточним переможцем стала царська Москва.

А через два з половиною століття, скориставшись закінченням Першої світової війни і втратою гетьманом Павлом Скоропадським стратегічних союзників, його противники в листопаді 1918 року назвалися Директорією та здобули піррову перемогу. Для Симона Петлюри із соратниками не склало великих труднощів церемоніально в'їхати до Києва на білому коні, покритому синьою попоною, обшитою жовтою каймою, та проголосити символічну злуку всіх українських земель.

Нездоланним випробуванням стало здійснення реальної інтеграції розколотого суспільства, об'єднання всіх конструктивних сил. Спалахнула отаманщина, що дискредитувала національно-державну ідею, вихолостила масовий ентузіазм і патріотичну енергію, знівелювала народну підтримку власної держави. І цим знову скористалася вже більшовицька Москва.

Тепер ідеться не про білого коня – а про троянського, на втіху путінській Москві.

З одного боку, споглядаємо карикатурну репліку Директорії у виконанні істеричних і короткозорих діячів ‒ народних депутатів, високопосадовців. З іншого ‒ напрошується порівняння з президентською кампанією 1999 року та "канівською четвіркою".

Тоді, в День незалежності 24 серпня, у місті Канів четверо опозиціонерів ‒ екс-прем'єр Євген Марчук, екс-спікер Олександр Мороз, голова парламенту Олександр Ткаченко та мер Черкас Володимир Олійник ‒ пафосно анонсували висунення єдиного кандидата в президенти України, аби здолати чинного ‒ Леоніда Кучму, якого вважали мало не абсолютним злом.

Останнього в підсумку вдруге обрали главою держави. А вислів "канівська четвірка" досі використовується як глузливе означення виборчого фальстарту, порожніх потуг, політичної імпотенції.

Наразі мовиться не про "канівську четвірку" – а про "шегинський квартет", який склали очільники чотирьох парламентських і позапарламентських політичних сил.

Типологічно вони споріднені. Це ‒ харизматично-вождистські партії, створені під конкретну особу: екс-прем'єра Юлію Тимошенко ("Батьківщина"), мера Львова Андрія Садового ("Самопоміч"), екс-главу СБУ Валентина Наливайченка ("Справедливість"), іммігранта Міхеіла Саакашвілі ("Рух нових сил").

Водночас ці партії кардинально відрізняються електоральною підтримкою.

Соціологічне дослідження Центру Разумкова за квітень 2017 року показало, що "Батьківщина" на найближчих парламентських виборах могла б отримати близько 11% голосів, "Самопоміч" ‒ 7%, інші ‒ менше 1,4%. У випадку першого туру президентських виборів жоден із вказаної четвірки не посунув би з першого місця чинного президента Петра  .

Вочевидь, в очах Тимошенко, Садового, Наливайченка та Саакашвілі їхній ситуативний квартет є хорошою альтернативою поганому Порошенку. Проте на розтиражованих фото з місця безславного "шегинського прориву" напрочуд чітко видно, хто є хто.

Конспірологічні викриття тих, що кадром, у пересічної спільноти не викликають довіри. Радше сприймаються за втечу зиґзаґами від неминучої відповідальності за скоєне.

Чільні грають роль невинних жертв, фокусуючись на промахах візаві. Проте показали себе не моральними авторитетами, а значно гіршими від уявного ворога. Втім, зачекаємо результатів соціологічних опитувань, які відобразять суспільні настрої після 10 вересня.

"Корисні ідіоти" проявилися не тільки на українсько-польському кордоні, що простягнувся околицею села Шегині. Певна їх частина відзначилася пересмикуваннями, фривольною трактовкою, відвертими маніпуляціями мовних положень Закону України "Про освіту", ухваленого 5 вересня.

Як і зазвичай, ці розумники прозріли заднім числом, хоча від реєстрації проекту закону до його ухвалення минуло півтора року за неквапливою процедурою в належні три читання. Але ж виявляється, що національні інтереси чужих держав дуже близькі окремим державним службовцям України ‒ псевдо-патріотам у вишиванках.

Пересічний виборець ніяк не збагне парадоксальної ситуації: урядова коаліція, зокрема президентська політична сила, лобіює, ухвалює і пропагує Закон "Про освіту", а призначений президентом голова обласної державної адміністрації закликає ветувати його з довільно витлумачених підстав. Та ще й сесію обласної ради скликають у поміч – ідеться про Закарпаття.

Аналогічно у 2007 році тодішнього президента Віктора Ющенка глава його секретаріату дражнив "русинським питанням".

Чи не пора врешті припинити новоявлену отаманщину в сфері державного управління?

Як не прикро, протягом двох останніх років у Закарпатській області навіть учителів, що підвищують свою кваліфікацію, розвели по національних квартирах: україномовні проходять курси в Ужгороді, угромовні ‒ у Берегові. І це на догоду містечковій номенклатурі, що чутлива до велінь чужої столиці.

А там тихою сапою українській державі нав'язують сценарій дезінтеграції. Бо як інакше пояснити заснування на рівному місці освітнього анклаву з центром у місті Берегово?

Наріжним каменем внутрішньої політики будь-якої розвиненої держави є інтеграція національних меншин – а не їх ізоляція в мовно-етнічних гетто.

Не відкрию таємниці, що чимало фіктивних громадян і чиновників України заробляють "непосильною працею" на Москву, Будапешт… Вони переймаються майбуттям не України, а, словами з їхнього лексикону – "інших державних формацій, до яких входили відповідні території проживання національних меншин".

Принагідно одна з таких формацій – Угорщина – вдалася до мови шантажу й ультиматуму.

Українська держава повинна застосувати всі засоби для самозахисту від дій її системних і ситуативних розхитувачів, хто б вони не були. Мусимо проявити громадянську зрілість і мужність.

Для новітніх яничар нема терміну забуття і вибачення за зневагу до національної гідності: ні за наругу над державним кордоном, ні за мовні ігрища.

Роман Офіцинський, доктор історичних наук, професор Ужгородського національного університету, спеціально для УП