Украина-НАТО: нужны ли мы друг другу

Питання вступу України до НАТО завжди було для нашої країни політичним.

З часів отримання незалежності ним спекулювали, хто як тільки хотів – переважно, в ході передвиборчих кампаній. І ще донедавна можна було практично зі стовідсотковою впевненістю констатувати, що вступ до Альянсу – далеко не те питання, що об'єднує українців.

Проте наразі ситуація суттєво змінилася.

Середина липня цього року для України виявилася політично гарячою.

Колотнеча з питанням депутатської недоторканності, необхідність визначитися з однією з ключових реформ – пенсійною, питання реінтеграції окупованих територій, численні візити до нашої країни на найвищому політичному рівні (генсека ООН Антоніо Гуттеріша, держсекретаря США Рекса Тіллерсона, генсека НАТО Єнса Столтенберга) – ось далеко не повний перелік надважливих для нашої країни політичних подій, що відбуваються просто зараз.

Проте, вкотре чи найвиразніше прозвучало саме питання співпраці України з Північноатлантичним альянсом.

Такий сплеск цікавості до цієї теми можна пояснити двома речами:

1. Цьогоріч Україна та НАТО відзначають 20-ту річницю "особливої" співпраці. Так, 9 липня 1997 року у Мадриді президент України Леонід Кучма, генеральний секретар Організації Північноатлантичного договору Хав'єр Солана та лідери 16 країн-членів НАТО підписали Хартію про особливе партнерство. Відтоді даний документ став основоположним у взаємовідносинах між організацією та Україною.

З цієї нагоди, аби взяти участь у засіданні комісії Україна-НАТО, 9-10 липня з офіційним візитом в Києві перебував найвищий постійно чинний керівний орган НАТО – Північноатлантична рада, а також генеральний секретар Альянсу Єнс Столтенберг, який також мав зустріч з президентом Порошенком, прем'єром Гройсманом, спікером ВР Парубієм і навіть виступив перед українськими парламентарями.

2. На початку літа Верховна Рада підтримала законопроект під номером 6470 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо зовнішньополітичного курсу України)" – який офіційно закріплює устремління України у майбутньому стати членом НАТО.

Варто зазначити, що самі українці до такої перспективи ставляться по-різному.

Проте, як засвідчують дані соціологічних досліджень, в останні роки суспільна думка з цього приводу досить таки радикально змінилася.

Показовим в даному контексті є результати соціологічного дослідження, проведеного провідними соціологічними центрами країни (КМІС, Рейтинг, СОЦІС, а також Центром імені Разумкова) навесні 2017 року.

Як зазначають соціологи, якби зараз в Україні проводився референдум щодо вступу в НАТО, за членство в Альянсі проголосували б 55,9% респондентів.

До прикладу, дані аналогічних опитувань, проведених у червні 2002 року, свідчать про готовність проголосувати за вступ до НАТО лише 32% респондентів. У лютому 2005 року позитивну відповідь на референдумі готові були дати 18,5%, в лютому 2007 року – 16,2%, в березні 2009 року – 14,7%. Однак вже березень 2015 року дає потрійне збільшення "за" НАТО – 43,3%.

Звісно, аби пояснити таку динаміку, не потрібно бути геніальним експертом. Причини очевидні: агресія, яку проявила до України наша найближча сусідка – Росія. Для українців, які роками вважали росіян братнім народом, це був надважкий удар, який спровокував переворот свідомості.

Цілком логічно, що кожна держава, перш за все, повинна виходити з власних інтересів і відповідно до них діяти. На даному етапі ми, хоч і дуже високою ціною, проте все ж зрозуміли, що "безпека" – не пусте слово, а надважливий елемент державності. У сьогоднішньому глобалізованому світі, коли загроза може підкрастися будь-звідки, самостійно вистояти проти ворога складно, іноді навіть неможливо.

Отже, маємо той рідкий випадок, коли офіційна зовнішня політика збігається з баченням самих українців.

Зважаючи на це, 10 липня під час візиту генсека НАТО до Києва президент України Петро Порошенко заявив, що Комісія Україна-НАТО погодила початок діалогу про подачу Україною заявки на отримання плану дій щодо членства в альянсі. Відповідаючи на питання журналістів, він дав чітко зрозуміти, що заявку на отримання ПДЧ Україна має намір подати не в такій уже й далекій перспективі – у 2020 році.

Цю тезу розвинув новий глава місії України при НАТО Вадим Пристайко, який повідомив, що такий діалог стосовно отримання ПДЧ Україна і НАТО почнуть уже найближчим часом.

Втім, це про майбутнє. Що ж маємо зараз?

Відносини України з НАТО, безперечно, особливі. Хоч Україна і не є членом Альянсу, проте ми бачимо і відчуваємо з його боку постійну підтримку. 20 років тому Україна і НАТО підписали Хартію про особливе партнерство. А у 2016 році – прийнятий Комплексний план підтримки України. У цьому документі наша країна названа "ключем до євроатлантичної безпеки".

Можна сказати, що НАТО відчуває деяку відповідальність перед Україною – і в разі погіршення ситуації на сході Альянс ще може здивувати. Адже для НАТО українське питання – стратегічне і одне з найбільш важливих: по-суті, Україна, так би мовити, береже кордони європейської цивілізації від гібридної агресії, що зараз нависла над цілісністю усталеної геополітичної системи.

Втім, не варто також бути надмірними оптимістами. Поки що в НАТО нас не чекають із розкритими обіймами.

З одного боку, так, Україна могла б суттєво зміцнити Альянс.

З іншого, прийняття України у свої члени – питання для НАТО дуже складне по своїй суті. І не тільки через невідповідність стандартів. Не слід забувати про географічне розташування нашої країни. По-суті, згода на прийняття України до НАТО означатиме розширення кордонів Альянсу впритул до Росії. А це – дуже серйозний крок, який може мати не менш серйозні наслідки.

Таким чином, можемо констатувати, що станом на сьогодні ані Україна, ані НАТО не готові до серйозних рішень.

Але це не означає, що не потрібно рухатись до цілі: продовжувати співпрацю, реформувати свою армію, весь оборонний комплекс, аби зробити їх кращими та більш ефективними.

Адже членство в НАТО – це хороша ціль, яка може стати серйозним стимулом до глибоких якісних трансформацій.

Олег Петровець, спеціально для УП