Ловушка мирных инициатив и мирных планов

Стан війни неминуче провокує суспільство на пошук шляхів її припинення. І попри те, що схема війни очевидна – є агресор, є вторгнення на територію суверенної держави, є окупація – рецепти припинення війни продукуються як сюжети в Голівуді.

Насправді ж, сценарії завершення війни написані іншими війнами задовго до нашої.

Якщо узагальнити, то в нашій ситуації їх вийде лише два. Перший: Україна повертає контроль над своїми кордонами станом на 2013 рік. Другий: у результаті війни втрачає території.

Другий варіант може мати різні форми – наприклад, Крим і "молоді республіки" відійдуть під юрисдикцію агресора; або Крим залишиться агресору, а ОРДЛО будуть мати особливий статус, формально перебуваючи в складі України. Але в будь-якому випадку це – втрата територій. Тобто програш для України.

Тому, коли представники влади реалізовують мирні плани, ведуть перемовини з агресором та посередниками, а численні експерти, аналітики, фахівці філософствують на тему шляхів відновлення миру, одразу хочеться уточнити – яка їхня кінцева мета?

Якого миру вони прагнуть?

Повернення під контроль України всіх територій станом на 2013 рік – чи втрати частини територій в обмін на припинення вогню?

Як виглядає війна в юридичній площині

В юридичній площині агресія, побутовою мовою "війна", виглядає доволі зрозуміло. Для тих, хто ніяк не визначиться між війною і тероризмом, цитую Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН "Про визначення агресії". Так, відповідно до пунктів "а", "g" третьої статті зазначеної Резолюції, незалежно від оголошення війни, як агресія кваліфікуються наступні дії:

– будь-яка анексія території іншої держави із застосуванням сили;

– заслання державою або від імені держави озброєних банд, груп і регулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави або значна участь держави в таких діях.

Прямісінько за текстом Резолюції відбулися події в Криму в березні 2014-го та відбуваються зараз на Сході України.

Тому, наша війна з точки зору норм міжнародного права – це міжнародний злочин "агресія". На підтвердження цього агресором Росію визнала не лише Верховна Рада, а й Генасамблея ООН.

Якщо вирішувати проблему агресії в правовому полі, то агресор повинен понести відповідальність за вчинений злочин, незалежно від того, як закінчиться війна – поверненням територій Україні чи частковою втратою.

Так само, якщо міжнародні перемовини та різні миротворчі майданчики будуть діяти в рамках норм права, то предметом перемовин стане:

– виведення військ РФ з України,

– відновлення суверенітету нашої держави на окупованих та анексованих територіях,

– притягнення до відповідальності агресора.

Право сили як об'єктивна реальність

Але в просту юридичну матрицю втручаються об'єктивні обставини – право сили.

Кримінально-правові санкції добре працюють, коли держава притягає до відповідальності фізичну особу. Натомість, коли злочин вчиняє держава в особі своїх представників влади по відношенню до іншої держави, класична схема притягнення до кримінальної відповідальності не спрацьовує.

По-перше, сучасні міжнародні судові інституції не можуть забезпечити притягнення країни-агресора до відповідальності – так само, як міжнародна спільнота не може забезпечити виконання норм міжнародного права щодо територіальної недоторканності держави.

По-друге, юридичну оцінку війні та діям агресора, зазвичай, дає переможець. І якщо ним стає агресор, то він створює під себе норми права, які постфактум легітимізують його дії. А світова спільнота сприймає це як належне.

Таким чином, Російська Федерація відчуває в собі достатню політичну силу для ігнорування перемовин в правовій площині та нав'язування своїх сценаріїв миру.

Треба бути щирими з собою і визнати: перемовини з РФ та її маріонетками ДНР/ЛНР з самого початку були поза правовим полем. І річ не в тім, що в Кучми незрозумілий юридичний статус, а Захарченко та Плотницький очолюють незаконні збройні формування.

Річ у тім, що немає таких норм права, які дозволяють агресору висувати умови припинення вчинюваного ним злочину.

У такій ситуації норми права стають похідними від права сили. Хто сильніший, той диктує свої умови припинення війни, і під них будуть створені норми права.

Власне, така стратегія і відображена в Мінських угодах.

Задекларовані в них зміни до Конституції України, особливий статус ОРДЛО, закон про амністію сепаратистів – це і є легітимізація того, що зараз поза законом, тобто злочинних дій агресора та його умов перемир'я – читай, повільного знищення України.

Отже, ми не говоримо про "мирні перемовини в правовому полі". Ми маємо нав'язування умов злочинця-агресора та створення під них законів.

Війна це не сімейний конфлікт

Ускладнюють розуміння і без того складного процесу ціла армія громадських рухів, міжнародних організацій, "конфліктологів", миротворці з "досвідом", які свідомо чи не свідомо підіграють агресору. Вони вхопились за слово "конфлікт" і пропагують ідею взаємних поступок сторін, як панацею вирішення конфліктів.

У цьому є велика маніпуляція.

Справді, злочин – це різновид конфлікту. Але він суттєво відрізняється від конфліктів, у яких не перейдено кримінально-правову межу.

Якщо в сімейному чи бізнесовому конфлікті взаємні поступки (зазвичай амбіціями) є шляхом до примирення сторін – то між жертвою і злочинцем діалог формується зовсім в іншій площині.

Мета перемовин між жертвою злочину і злочинцем – прощення від жертви та зменшення вимог до суворості покарання зловмисника, а з боку злочинця – відшкодування завданої шкоди та вибачення. Це і є поступки з боку жертви та злочинця в конфліктах-злочинах – навіть коли вони носять міжнародний характер.

Натомість перемовини про припинення російського вторгнення перетворились на нав'язування Україні-жертві агресії – умов подальшого вчинення злочину агресором.

Жертва злочину "має право" обрати спосіб знущання над собою. І це подається як неминуча поступка у перемовинах заради миру.

Мирні ініціативи чи пастка?

Втома війною може наштовхнути на думку, що варто йти на будь-які умови, аби зупинити війну.

Зрештою, ми розплачуємося життями наших героїв. І що таке в порівнянні з людськими втратами – "норми права" або шматок землі?

До такої позиції суспільство постійно підштовхують різні громадські "мирні" ініціативи та "мирні" плани. І чим сильнішими стають ЗСУ, тим більше з'являється "мирних" ініціатив з ідеями про поступки України на шляху до миру.

Початок року ознаменувався появою в ЗМІ чергової хвилі рецептів миру від американського історика українського походження Олександра Мотиля та голови правління Міжнародного центру перспективних досліджень Василя Філіпчука, яку запустив наприкінці 2016-го Віктор Пінчук.

У сухому залишку всі ці мирні ініціативи та плани зводяться до добровільної відмови України від частини своїх територій – і, здається, ось! – і винайдено "простий спосіб" припинити кровопролиття...

Неконституційність таких ідей обговорювати не будемо. Адже ми погодились з припущенням, що життя наших громадян і мир важливіші за норми права, які до того ж легко можна змінити під нові домовленості.

Питання в іншому.

Якщо міжнародна спільнота не може забезпечити виконання норм права, які гарантують територіальну недоторканність нашій державі – то як вони будуть забезпечувати виконання домовленостей між Україною і Російською Федерацією в купі з ДНР/ЛНР?

Якщо Україна заради миру відмовиться від претензій на повернення своїх територій та піде на умови агресора щодо різних статусів та прав бандитам – то вона наступить на свої історичні граблі з Будапештським меморандумом.

Бо ми тоді свою частину зобов'язань виконали і ядерну зброю віддали, та й домовлялись не з пройдисвітами. Натомість, що було далі, усі знають.

Тож, чого варті домовленості з Російською Федерацією? Хто і як нам гарантує їх виконання з боку Росії?

Друге питання до "мирних" ініціатив поза правовим полем заради миру – чи досягне Російська Федерація своєї мети, якщо отримає в результаті домовленостей юрисдикцію над Кримом і навіть частиною Донбасу?

Відповідь знають всі, хто пам'ятає, якою кров'ю і мужністю зупинили наші добровольці війська агресора на Сході. Також кияни пам'ятають, як можновладці вивозили весною 2014-го з Києва свої сім'ї, бо в них була інформація, що мета Путіна не лише Крим, Луганськ і Донецьк, а значно більша частина України. Не особливий статус ОРДЛО його цікавив, і не заради нього він вдерся на територію України...

Тому наївно думати, що Кримом і статусом окремих районів окремих областей Україна можна зупинити багатовікову жагу Росії завоювання нашої землі.

І по-третє, наша країна, хочемо ми цього чи ні, є частиною глобального світу з його політичними процесами. Не звертати на них увагу не вийде.

Сучасний переділ світу і його ресурсів триває між обмеженим колом держав "ядерного клубу" – Великобританія, Китай, Росія, США, Франція, які сповідують політику подвійних стандартів. Під різними приводами вони зберігають ядерний статус і використовують його як аргумент у міжнародних відносинах.

Країни з "ядерного клубу" не мають впливу одна на одну − усі вони володіють однаковим за руйнівною силою аргументом. Військові дії між країнами з ядерним статусом є малоймовірними.

Україна такого аргументу не має. А як показала практика, розраховувати на захист якоїсь з ядерних держав не доводиться.

Тому виходити у перемовинах з правового поля і починати мірятись силою політичного впливу з агресором – це завідомий програш для України. Формат "взаємних поступок" в умовах права сили просто відтягне знищення України і ніяк не вбереже життя людей.

Тобто, мир на умовах втрати частини територій, – це пастка, яка все одно завершиться війною.

Який вихід?

У нашій ситуації головний аргумент перемовин – норми міжнародного права і їх дотримання. Вони відповідають національним інтересам України та повертають війну у зрозумілу правову конструкцію – злочинець повинен нести відповідальність за вчинений злочин.

Предмет перемовин у цій конструкції теж зрозумілий: агресор виводить свої війська з України в обмін на нашу поступку – лояльність щодо притягнення агресора до відповідальності.

Україна повинна знайти аргументи для міжнародної спільноти, аби та спонукала Російську Федерацію дотримуватись норм міжнародного права. Адже це питання безпеки не лише України.

Більшість без'ядерних держав світу потенційно можуть стати жертвою агресії "ядерної" держави. І в цьому a priory нерівному двобої поки що єдиним, хоч і недосконалим, захисним механізмом – є норми міжнародного права.

Анна Маляр, спеціально для УП