О визитах в Константинополь и единую поместную православную церковь

Упродовж двох десятиліть цілий ряд українських державних та політичних діячів не полишають надії на побудову в Україні єдиної помісної православної церкви. Однак, як правило, їхні прагнення обмежуються декількома основними та найпростішими речами: деклараціями з високих трибун, заявами у ЗМІ.

І, звичайно, офіційними візитаціями Константинополя. При цьому останнє щораз підноситься в інформаційному полі країни не інакше, як щось безпрецедентне та неймовірне, а самі візитери від того шалено тішаться. Неначе ось-ось – і вже буде така бажана автокефалія.

Втім, у результаті далі обміну люб’язностями та благословенням з боку Вселенського патріарха справа не рухається.

Що, до слова, є цілком закономірним.

Ось і цього разу на спільному брифінгу голови ВРУ Андрія Парубія та Предстоятеля Константинопольської православної церкви Варфоломія І ми почули вже звичну за роки незалежності риторику.

Ми просимо чи точніше благаємо автокефалії від Вселенського патріарха – а у відповідь чуємо: "Ми захоплюємося українським народом. Ми Вас любимо і благословляємо Вас, як Церква-Мати. Я вже кілька разів був в Україні і сподіваюся, що невдовзі знову її відвідаю".

І на цьому все.

Максимум, що православна Україна отримала від цієї зустрічі, так це бажання Вселенського патріарха вже втретє – уперше у 1997 році, вдруге у 2008-му – відвідати Україну. Що ж, тепер можемо упевнено готуватися до цієї візитації, цього разу з більшим ентузіазмом.

Але, якщо серйозно, то виникає правомірне запитання: скільки ще має відбутися відвідин у напрямку Україна-Константинополь-Україна, щоб український політикум зрозумів їх безперспективність на даному етапі?

Адже не в них криється вихід із церковної кризи в Україні. І не Вселенський патріарх подарує рішення проблеми, хоче і повинен за нас її вирішувати.

Ні, безумовно діалог – це добра, блага й необхідна річ. Однак, як на мене, наразі варто міркувати над тим, як наповнити ці зустрічі практичним змістом, натомість позбавити декларативності та показовості.

Перманентні намагання вищих посадових осіб нашої держави, не вирішивши внутрішніх негараздів та проблем, щораз прямувати до Стамбула й просити Вселенського патріарха про автокефалію – виглядають, як мінімум дивними та походять на піар. Адже, як і в будь-якій справі, їхати на перемовини необхідно з певними результатами, реальними аргументами, справами та фактами, щоб мати ґрунтовні підстави для задоволення власних прохань та вимог.

Іншими словами, не з візитацій варто розпочинати реалізовувати загальнонаціональну ідею будівництва єдиної православної церкви в Україні, які за двадцять років продемонстрували власну безвихідь та тупик, і, окрім втрати часу, нічого позитивного національному православ’ю не дали.

Натомість, якщо дійсно українські мужі прагнуть, щоб у перспективі в Україні кінець-кінцем таки постала єдина Українська православна церква – тоді необхідно міркувати над тим, як:

– примирити та консолідувати розколоте на три конфесії (УПЦ в єднанні з Московським патріархатом, УПЦ КП та УАПЦ) національне православне середовище, яке тяжіє швидше до дезінтеграції, аніж до єднання, й самостійно до цього навряд чи колись прийде, адже вже два десятиліття потерпає від амбіцій, конкуренції, боротьби, зневаги та ненависті;

– нівелювати зовнішній чинник з центром у Москві, який з початку 1990-х років і до нині на території нашої держави займається активною діяльністю у напрямку руйнації Українського православ’я;

– бути з не публічною позицією Вселенського патріарха, який швидше зацікавлений у наданні Українській церкві автономного статусу у складі Константинопольської православної церкві, аніж даруванні їй незалежності тощо.

Задля цього, окрім того, щоб на кожному кроці говорити "автокефалія", "помісна церква" та інші суто церковні поняття, не вкладаючи у них реального сенсу – владним діячам України необхідно сформувати певний алгоритм дій, довготривалу та поліфонічну концепцію державної політики щодо православних конфесій.

Потрібен такий алгоритм, який не лише не зазнаватиме кардинальних змін навіть у моменти трансформації політичних еліт, а й ґрунтуватиметься на широкому арсеналі засобів досягнення мети – законодавчий, інформаційний, безпековий і так далі.

Адже мета варта цього – побудова єдиної помісної Української православної церкви.

Шостак Андрій Васильович, історик, релігієзнавець, спеціально для УП