Усталость металла

Кінець поточного політичного сезону залишає Україну з низкою серйозних викликів – як нових, так і реактуалізованих старих. Це стосується як внутрішнього становища, так і зовнішньополітичної ситуації, яка зараз набрала загрозливих для нашої держави форм. Адже не секрет, що останні події в Європі, США і Близькому сході для світу відштовхують проблему війни в Україні навіть не на другий, а на третій план.

Brexit, постійні теракти в Європі, ініціативи про зняття санкцій з Російської Федерації, які знаходять підтримку в парламентах та місцевих органах різних країн, загроза приходу до влади у США Дональда Трампа, невдалий переворот в Туреччині, після якого тамтешнє керівництво держави семимильними кроками прямує в бік клубу політичних еліт, котрий в нас асоціюється у Путіним.

"Вишенькою на тортик" стала резолюція польського Сейму, яка носить відверто несправедливий антиукраїнський характер.

Реакція влади в Україні на цей антиукраїнський випад наштовхує на висновок чи то про її розгубленість, чи то намагання цей "конфлікт" затерти і змусити про нього забути. Те, що маємо – це самопоїдання і безхребетність.

Справа в тім, що якщо навіть побіжно пройтися по історії Польщі та україно-польських відносинах, то стає зрозуміло, що політична і військова еліта Польщі завжди відзначалася високим рівнем системності. Причому це стосується і випадків прогресу, і випадків самознищення. Методи могли мінятися, могли мінятися союзники – але цілі не мінялися. Розраховувати зараз на виняток чи випадковість не варто.

Незабаром світ має побачити польський фільм "Волинь", про події 1943 року. Як будуть розставлені акценти в тому фільмі?.. Отже, це лише початок, і стосунки з поляками будуть псуватися системно, незалежно від бажання офіційного Києва.

Очевидно, що Україні не вигідно заходити у глибокий конфлікт – проте можливості захищати інтереси, реноме держави і саму державу потрібно нарощувати. Це так само запорука самодостатності, котра, у свою чергу, може забезпечити виживання держави, яка може залишитися без потужних союзників.

І тут ми повертаємося до внутрішніх проблем.

Саме звідси починається якість дипломатії, іміджу на міжнародній арені, здатності відстоювати свої інтереси, не зважаючи на те, що відбувається навколо. А успіх держави, який має характер внутрішнього споживання, стає проекцією, що впливає на її сприйняття і світі.  

Після повстання проти режиму Януковича, понад двох років війни і низки розчарувань у правлячому політичному класі, в суспільстві настала така собі "втома металу".

З технічної точки зору це означає втрату агрегатних властивостей – цілісності, міцності, здатності витримувати тиск і навантаження. На те є цілком об'єктивні причини.

До осені 2013 року суспільство перебувало в стані політичної атрофії. Активність була досить низька, народ дуже мляво рефлексував на заклики парламентської опозиції, перебував у стані часткової летаргії. Після початку революційно-військового марафону для України, активність суспільства зросла в геометричній прогресії. І ми "перегоріли", втомилися.

А от здатність вести затяжну боротьбу – як раз те, що може нам допомогти вижити, справитися, перемогти. І самих себе, в тому числі.

Розуміючи, що консолідація суспільства і його адекватна реакція на саму можливість збереження закостенілої політичної системи несе загрозу для прибутків і збереження впливу, великі фінансові і політичні гравці перевели політичне життя країни в режим гіпертрофії. Враховуючи такі події, як революція і війна, це виглядало цілком логічно.

Проте варто звернути увагу на те, у якій формі подавалися в ЗМІ певні події і процеси, як на суспільство виливав інформаційний душ, в якому навіть людям знаючим було складно розібратися. А політичні промови, які супроводжували рішення, часто набули абсурдних форм.

Рівень політичної дискусії скотився в прірву. Нам обіцяють покарання "скотиняк", "сепарських сучок" і тому подібне – замість того, щоб давати реальні відповіді на злободенні питання, складні, якими вони мають бути.

Нинішній політичний клас до цього не готовий, не хоче брати на себе таку відповідальність – і, судячи зі своєї поведінки, жити тут в довгостроковій перспективі не збирається. Ліквідаційний баланс держактивів затверджено, йде планомірний процес реалізації процесу.

Найбільш шкідливі паразити державної машини не були знищені, корупція так і залишилася способом життя для можновладців і чиновників різного рівня, фінансово-промислові групи, схоже, навіть не думають про пошук шляхів припинити паразитування на державній економіці, яка і без того ледве дихає.

Наші сусіди все це бачать і реагують відповідним чином.

Роль суспільства в цьому хаосі все падає, ми все далі абстрагуємося, втрачаємо орієнтири, розчаровуємося.

Звичайно ж, у ситуації, коли переважна більшість населення лягає і прокидається з думкою про те, як вижити – годі очікувати, що пересічний громадянин буде думати про те, як його державі реагувати на антиукраїнські випади Варшави, повертати Крим чи вибудовувати стосунки з країнами Балтії...

Крім того, реанімовано різного роду технології поділу на електоральні групи через розколи на мовній, національній та релігійній основі.

Цей процес штучний. Назвіть хоча б одну країну, яка досягла економічного успіху і добилася поваги у світі – і при цьому має якісь невирішені національно-культурні питання і протиріччя, котрі би відтісняли державотворчу націю на другий план?

Народ без самоповаги і волі, готовності демонструвати характер і боротися за успіх – ніколи не здобуде поваги. Ми знаємо це не з чуток. Низка сміливців з дерев'яними щитами назавжди відкарбувалася в світовій історії.

Очевидно, що національне самоусвідомлення, почуття гідності і справедливості призведе до чергової хвилі консолідації – і це знову перестане бути "електоратом", поділеним на російськомовних, "фашистів" і ще когось там.

Згадайте хоча в б те, що сумнозвісний "мовний" закон Колесніченка, ухвалений з усіма можливими порушеннями, – побачив світ після Євро 2012, саме тоді, коли українці на певний час забули про нав'язувані їм протиріччя.

Консолідація суспільства навколо певної позитивної ідеї несе пряму загрозу правлячому політичному класу, який, аби прийти до влади у 2014 році, мусив перефарбовуватися і послуговуватися часто правими гаслами. Натомість, ідеологічний маятник проросійськими силами і різними крикунами штовхається вліво. А "зліва" в нас донедавна був комунізм, який в Україні просто був ширмою для російського шовінізму. І досі є.

Електоральне поле, готове підтримати націоналістів, систематично розмивається прямими зусиллями влади.

Проросійський колабораціоністський Опоблок до проросійського електорату намагається додати тих, кого вони обманюють соціальними гаслами.

...Втома металу посилюється, "тріщини" поглиблюються, народ все далі втрачає роль фактору політики.

Гіпертрофія призвела до того, що багато подій вже не рефлексуються. Небезпека для країни зростає ще й тому, що схоже саме зараз зароджується ситуація, за якої нам дуже скоро доведеться випробувати свою здатність демонструвати власні силу і самодостатність, долати політичний заплив у морі, яке кишить акулами.

Країна, чиє суспільство втратило віру в себе, не готове брати на себе відповідальність, визнавати і виправляти власні помилки, прогресувати, яке мириться із тим, що його принижують, – такий заплив не здолає.

Ми розрізнені. Ми не бачимо української стратегії. Їй нема звідки взятися, поки ми не змусимо свій ресурс розуму й характеру працювати так, як це належить робити у воюючій країні, над якою зависнув Дамоклів меч демонтажу.

Питання перезавантаження влади через вибори уперлося не в питання того, яка має бути система цих виборів, як збільшити ефективність делегування владних повноважень, яким має бути новий політичний клас – а в те, чи втримають владу одні, чи поверне собі владу російське лобі, як це вплине на перерозподіл фінансових потоків та державне мародерство.

Замість пошуку смислів, формування стратегії, пошуку якісних кадрів та підтримки їх – нам нав'язують примітивну дискусію про те, "хто вийде в другий тур", "на що готові Банкова і Грушевського", аби утримати владу, і які ще погрози суспільству там придумають.

Екзамен на стратегічне державне мислення еліта не здала.

Ми поки не здаємо екзамен на характер, адже окрім інтелекту, має бути характер. І саме час його продемонструвати в повній мірі.

Треба забути про самовпевненість і комплекс неповноцінності, які чомусь вживаються в одному організмі, одному розумі. Це нонсенс.

Втома металу як раз свідчить про те, що треба перебудуватися. Кувати його на марші, через біль, через страх, через дезорієнтацію.

Інакше, нащадки знову ламатимуть голову над тим, як можна було бути такими сліпими і на бачити, до чого скочуємося...

Олександр Солонько, спеціально для УП