Не сотвори себе кумира…

Без сумніву, повернення Надії Савченко найрезонансніша новина українського інфопростору за останній час. Масштаби захоплення особистістю безстрашної льотчиці деякі оглядачі схильні порівнювати не менше, ніж з бітломанією 60-их. Куди б вона не подалася, слідом тут-таки біжить юрба журналістів з округленими від мисливського запалу очима.

Як же це все по-українськи: створити собі кумира, зачаруватися ним по вуха, аби у визначений момент розчаруватися і почати клясти його на всі заставки…

А кумир, між тим, буває винен далеко не настільки, скільки йому приписують.

Українці завжди схильні шукати поміж політиками таких собі надлюдей – надпорядних, надрішучих, надрозумних, здатних, мов за помахом чарівної палички змінити усе й одразу. Однак кумири різних часів – Ющенко, Тимошенко, Яценюк, Тягнибок, Ярош, Садовий, Саакашвілі – усі вони не більше, аніж звичайнісінькі люди, наділені певними чеснотами, але, звісно ж, не без хиб, як і кожен з нас.

Останній тиждень в інтернет-мережах активно сакралізують Надію Савченко. "Вона повернулася, і от тепер усім покаже…"

Що саме покаже? Кому саме покаже?

Цього усього ніхто не уточнює, однак усі активно запасаються попкорном, аби комфортно, перед телевізором спостерігати, як чергова народна героїня творитиме усім їм довгоочікуване покращення.

Зайве згадувати, що більшість тих інтернет-пасіонаріїв не в стані навіть відірвати п'яту точку від дивану, аби надіслати грошей волонтерам чи сім'ям українців, які потерпають в російських тюрмах.

А якщо у Надії раптом не вийде – можете не сумніватися, вони першими на неї накинуться, забезпечивши їй долю персонажів зі списку, що його наведено кількома абзацами вище.

Особисто мені дуже не хотілося б, аби Надію спіткала саме така доля. На мою скромну думку, вона є насправді героїчною жінкою, чий сталевий характер цілком гідний слугувати образом нової України – твердої, безстрашної, відчайдушної, здатної на самопожертву в ім'я спільної ідеї. Своїми виступами в російському суді, своїми зверненнями до Путіна, своїми відмовами просити у нього будь-яких поступок, своїми сухими голодуваннями, які щоразу сколихували всеньку Україну вона назавжди заслужила мої повагу і захоплення.

Втім, я категорично проти того, аби творити з Надії Савченко чергового кумира. Самотужки зміни вона нам не здатна принести, якою б надзвичайною не була.

Не здатна, як і будь-яка інша людина.

Творити зміни мусить почати кожен з нас, на своєму місці – і творити їх рішуче, невідворотно, без жодних оглядань назад, так, як Господь Бог заповідав родині праведника Лота перед знищенням Содому і Гоморри.

Виключно на сукупності зусиль усіх свідомих українців здатна постати справедлива європейська держава, про яку ми усі мріємо. Її можна збудувати лише спираючись на зусилля носіїв певних державницьких ідеологій. Кожен, хто чесно сповідує бодай якусь ідеологію, має певну систему правил, які проштовхує в життя, а також, що іще важливіше, систему табу – речей, яких через свої переконання ніколи не вчинить.

Свій вклад в процес становлення вітчизняного політикуму нової формації може принести і героїчна льотчиця. І я щиро сподіваюся, вона-таки знайде спосіб зробити це якомога ефективніше.

Це людина із чорно-білого простору, та, яка мислить логікою війни, де не лишається місця для напівтонів, де поступка – завжди поразка, де компроміс – однозначно капітуляція.

Вже сьогодні, прийшовши у парламент, вона починає ставити незручні питання: скажімо, чому в порядок денний потрапляє різний мотлох і не потрапляють насправді важливі питання, чому в той час, коли вся Україна з ранку йде працювати, у парламенті числиться купа депутатів, які ніколи не з'являються на робочому місці.

Надія зможе змінити країну виключно у випадку, якщо ми їй допомагатимемо. Активно і наполегливо. Лише тоді ми станемо справжнім громадянським суспільством, яке здатне буде допомогти собі, не покладаючись на чергового героя.

Перекладення відповідальності на когось – це безвідповідальність. Тому давайте не будемо вкотре наступати на одні і ті ж граблі…

Максим Коломис, спеціально для УП