Одно решение за 5 месяцев, или Зачем мы содержим Конституционный суд

Цього року Конституційний суд святкує своє 20-ліття. В ювілейний рік КСУ підважує свою потрібність вражаючою "продуктивністю" праці – за 5 місяців судді спромоглися виробити лише одне рішення. І те – скандальне, щодо "наступної чергової сесії".

У цій історії Конституційний суд вкотре довів свою повну неспроможність протистояти тискові з боку Банкової та загалом – відстоювати верховенство Основного закону, для чого його, суд, власне, і було створено.

Як зробити так, щоб наступне рішення КС було інакшим?

18 березня Конституційний суд оприлюднив рішення щодо сумнозвісного конституційного подання 51 народного депутата про тлумачення норми 155-ї статті Конституції, а саме – положення про "наступну чергову сесію". Парламентарів цікавило: чи означає це положення, що законопроект про внесення змін до Конституції може бути прийнятий лише на безпосередньо наступній сесії ВР після сесії, на якій законопроект був попередньо схвалений – чи на будь-якій наступній, тобто такій, що відбувається пізніше за часом?

Очевидним було те, що народним депутатам та президентові було необхідно, аби думка суддів КСУ співпадала з думкою влади, що остаточно схвалити зміни до Конституції можна будь-коли. Адже в протилежному випадку парламент провалив би голосування за проект змін до Основного закону в частині децентралізації.

Самому Рішенню передували й привселюдні репліки президента та спікера про те, що в календарі Верховної Ради розгляд законопроекту про внесення змін до Конституції в частині децентралізації передбачений на весну, й призначення суддів КСУ за квотою президента, й внесення неконституційних змін до Регламенту ВРУ.

Як би там не було, Конституційний суд розтлумачив положення статті 155 Конституції України таким чином, що Верховна Рада може передбачити в Регламенті ВРУ можливість прийняття законопроекту про внесення змін до Конституції України як закону – на пізнішій черговій сесії ВРУ.

Прийняття такого рішення стало свого роду точкою безповоротності. Остаточно стало зрозуміло, що реформу КСУ відкладати більше нікуди.

Адже Конституційний суд знищує повагу не лише до єдиного органу конституційної юрисдикції в країні – але й до Конституції як такої.

Скажи мені, хто тебе призначив, і я скажу, хто ти

Основною проблемою конституційного судочинства більшість фахівців називають використання існуючого способу формування Конституційного суду України для призначення "своїх суддів".

Наразі ми маємо ситуацію, коли вісімнадцять суддів призначають три суб'єкти: президент, Верховна Рада та з'їзд суддів України.

За таких обставин не можна говорити про суддівську незалежність – адже правило "забути про те, хто тебе призначив, у день вступу на посаду" в Україні нездійсненне. Як зазначає Володимир Буткевич, "поки на шиї в Конституційного суду сидітимуть президент, парламент та судова система – ми не матимемо конституційного судочинства".

Суспільство неодноразово було свідком того, як судді не звільняються з посади місцями, хоча термін їхніх повноважень закінчився, або навпаки – місяцями не заповнювались вакантні місця, що позбавляє КСУ змоги нормально працювати.

За сьогоднішньою політичною ситуацією призначення чи звільнення судді Конституційного суд відбувається, виходячи з політичної доцільності. Зокрема, така ситуація мала місце в січні цього року, коли президент доукомплектував свою "квоту" в КСУ одразу після того, як нардепи направили подання щодо трактування "наступної чергової сесії".

Крім того, в умовах вкрай корумпованої судової гілки влади, довіра до якої варіюється в межах кількох відсотків, призначення з'їздом суддів третини від складу КСУ не лише не покращує загальної ситуації, а й ще більше підриває довіру громадян до конституційного судочинства.

Продовженням цієї проблеми є й те, що судді Конституційного суду, які прийшли із судів загальної юрисдикції, здебільшого не мають достатніх знань з конституційного права та розуміння філософії права, необхідних для того, аби здійснювати конституційне судочинство.

Самі судді КСУ, зокрема судді Ігор Сліденко та Петро Стецюк наголошують, що негативною тенденцією є те, що абсолютна більшість нинішніх суддів КСУ прийшли з судів загальної юрисдикції – десять із 18-ти, – продовжуючи працювати за звичними для себе правилами.

Злочин та кара

Ще однією складовою палітри недосконалостей конституційного судочинства є відсутність відповідальності суддів КСУ за неправосудні рішення.

У нинішніх реаліях це породжує відчуття безкарності, яке дивним чином охоплює всіх, хто отримує високі посади. Разом це ще більше знецінює в очах суспільства конституційне судочинство та сам Основний закон.

Зокрема, народний депутат Олена Сотник на круглому столі "Наступна реформа – реформа КС" наголосила: "Поки судді Конституційного суду, які приймали неконституційні рішення, не понесуть відповідальності за це, про довіру до цієї інстанції не йтиметься мови".

Відсутність відповідальності та жорсткої реакції з боку суспільства на рішення, що суперечать Конституції, сприяє й тому, що КСУ так часто змінює свою правову позицію.

Іншими словами, сьогодні рішення КС обов'язкові для всіх, крім КС.

Проте було б наївно думати, що можна вирішити проблему залежності КСУ, вирізавши його з кола інших проблем. Для того, аби в нас був справжній захисник Конституції, а не "кишеньковий" – має змінитися якість влади, а сам суд повинен мати жорсткий імунітет від політики.

Також проблема реформування КС пов'язана із забезпеченням балансу гілок влади в межах змішаної форми правління. Існуючі в Основному законі проблеми порушення балансу гілок влади мають вирішуватися у комплексі з реформою конституційного судочинства.

Штучна прив'язка реформи КС до судової реформи не дає можливості вирішити проблеми забезпечення дієвості Конституції та формування незалежного КСУ.

Світло в кінці конституційного тунелю

Активісти та експерти, зокрема й нашого Центру політико-правових реформ, пропонують шляхи вирішення основних проблем конституційного судочинства.

Перш за все, йдеться про те, що формування Конституційного Суду має носити публічний характер. Саме тому варто сформувати кваліфікаційну комісію з числа суддів КСУ у відставці, які мають бездоганну професійну репутацію, та покласти на неї повноваження щодо формування відкритого переліку кандидатів, гідних стати суддями Конституційного суду.

Роль парламенту та президента у цьому випадку має полягати у легітимізації окремих, обраних із переліку, осіб.

Іншими словами, роль політичних суб'єктів щодо призначення суддів КСУ має бути мінімізована та мати церемоніальний характер. А роль суспільства, зокрема правничої спільноти, збільшена.

Формування списку кандидатів кваліфікаційною комісією дозволить зробити його відкритим для суспільного обговорення та надасть можливість суспільству належно реагувати, а також зменшить проблему призначення суддів КСУ виключно з політичних інтересів.

З'їзд суддів з суб'єктів призначення суддів КСУ взагалі варто прибрати. Адже, як показує практика, судді, які прийшли з інших судів до КСУ, зазвичай найслабші та легко піддаються тиску.

У такому випадку ми можемо говорити про реальні наміри сформувати дієвий незалежний Суд, що стане захисником Конституції та наших з вами прав.

А не просто цілуватиме владні руки, які його годують.

Катерина Давиденко, експерт Центру політико-правових реформ, спеціально для УП