Сила коалиции - в подотчетности кабмина

Дошкульна й принизлива особливість України в тому, що увесь світ уже звик до наших безкінечних політичних конфліктів і протистоянь, які не допомагають прийти до якогось розумного рішення. Усе закінчується або виборами, або революціями.

Чому так відбувається?

Тому що в Україні не встановлений демократичний порядок, або, можна сказати – дисципліна здійснення влади.

Чи важливо це?

Ми всі добре пам'ятаємо, як здійснювалась тоталітарна влада. І досі чуємо слова: от, був порядок, був контроль, не все було погано, бо був порядок – усі розуміли, хто від кого залежить, хто чим управляє.

І це не піддається сумніву, адже у тоталітарній системі, з якої ми вийшли, був порядок. Абсолютна вертикаль влади, яка підтримувалася потужною репресивною машиною НКВС/КДБ. До речі, цей дуже жорсткий порядок складався протягом 20 років – з 1917 по 1937 рік.

На жаль, сьогоднішня система влади в Україні все ще тоталітарна. Не персонально, а інституційно. Наше завдання сьогодні – зміна цієї системи.

І треба визнати, що ми вже почали її радикально міняти. Ми скасували монополію Комуністичної партії – маємо політичну конкуренцію. Ми скасували монополію комуністичної державної власності – у нас є приватна власність, цілком конкурентна.

Але ось новий демократичний порядок, тобто систему, за якою здійснюється демократичне державне управління – ми не встановили.

Чому? Складається враження, що українські політики навіть не розуміють, чим відрізняється демократичне державне управління від тоталітарного.

Перш за все демократія запроваджує обов'язкову функцію нагляду над усіма державними органами та зовнішнього незалежного від керівництва контролю. Найгіршим наслідком нашого демократичного невігластва є безкінечні конфлікти між президентом та прем'єром, "хто начальник", та категоричне неприйняття Префекта – перше правильно визначеної інституційної функції нагляду.

І на фоні цього нерозуміння великою черговою помилкою буде провести примітивну заміну одних прізвищ на посадах на інші, звівши проблему до поганих керівників – замість встановити демократичний порядок управління державою.

Міняти людей можна до безкінечності. Якщо не змінено систему – результат управління буде щоразу однаковий. І ми не матимемо жодного шансу зрозуміти, чому ті, кого ми скидали, могли собі дозволити беззаконня, з яким ми хочемо покінчити? Чому взагалі ці їхні дії стали можливими? Що в принципі може перешкодити цьому надалі? Чому досі зміна влади не унеможливила такі дії?

Відповіді на ці питання і дають розуміння, що змінювати треба не людей на владних посадах, а систему державного управління.

Ми звикли до принизливої аксіоми: у тоталітарному режимі є порядок, у розвинутому демократичному світі є порядок, а у нас же такі собі хаос та анархія, де порядку немає. Отже, гостре завдання, яке стоїть зараз перед нами – встановлення демократичного порядку здійснення влади.

Що це означає? Проілюструю на одному прикладі.

Ще жодного разу в новітній історії України не було так, щоб уряд, у тому числі нинішній, взяв і виконав у повній мірі Коаліційну угоду, підписану в парламенті.

Вдумайтесь у суть сказаного: всенародно обраний парламент визначається з більшістю, вона складає та підписує Коаліційну угоду, потім ця ж більшість призначає уряд, який має цю угоду виконувати. І, повторимось – ще жодного разу уряд, у тому числі нинішній, не взяв Коаліційну угоду в роботу, як свою абсолютну рамку, програму, операційний план. При тому, що головне завдання уряду – виконати Коаліційну угоду.

Сьогодні власні дії й рішення влада не приймає як остаточні. Коаліція – то є, то ніби її немає. І це, передусім, пов'язано із Коаліційною угодою. І народні депутати, і парламентські партії перш за все думають про наступні вибори – загроза виборів цілком реальна, адже українці дуже не задоволені діями усіх гілок влади. За таких умов найкраще виглядати можна лише в амплуа опозиціонера.

Україна повторює системну помилку: відсутність обов'язкової роботи уряду по виконанню Коаліційної угоди призводить до того, що коаліція у парламенті робиться нестабільною. Партії починають думати, як їм втриматися "на плаву" без результатів роботи уряду.

Ось чому від того, наскільки уряд розуміє, що він є абсолютно підзвітний парламенту, прозорий з точки зору контролю – залежить і сила коаліції.

Відповідно, якщо він підзвітний, то по-перше, його роботу видно, по-друге, якщо є помилки, то вони виправляються, а по-третє, ця робота не залежить виключно від персоналій прем'єра чи міністрів – а лише від налагодженого механізму роботи владної системи.

І тільки тоді виборці розуміють, що у влади є план, є дії і є поступ.

Якщо такого зв'язку уряду і парламенту немає, то це означає, що для розвитку країни нічого не робиться. При цьому корупція не зменшується, розмови про те, як крадуть, щораз множаться.

Тому й виборець, і влада мають бути зацікавлені у тому, щоб уряд був дисциплінованим і підзвітним парламенту, а також системно і точно виконував положення Коаліційної угоди, як план своєї діяльності.

І ніяких індивідуальних програм, що не випливають з Коаліційної угоди, у жодного з міністрів не може бути.

Так само, і прем'єр-міністр не може мати свою власну, паралельну програму дій.

Бо це і є той хаос та махновщина, які руйнують спроби запровадити демократичну систему державного управління.

Останнє, про що в цьому прикладі хотілося сказати – це постійне переписування текстів Коаліційних угод.

Хіба вони при цьому докорінно змінюються змістовно? Хіба враховуються причини невиконання попередньої Угоди? Ні. Натомість процес підписання стає таким собі майстер-класом з політичного кокетування та торгів. Замість того, щоб створити систему, у якій Коаліційна угода не може бути невиконаною, наші політики переписують текст наперед відомо невиконуваної угоди.

Зрештою, час змінити дискурс про реформи в Україні – від загально відстороненого до персонально включеного.

Іншими словами, актуальною стає персональна спроможність політика до управління реформами.

Віра Нанівська, голова Правління "Колегіуму Анни Ярославни", директор "Політичної школи Віри Нанівської", спеціально для УП