Минские договоренности: сдаться нельзя выиграть

Саме таке словосполучення, що перефразовує знаменитий вислів "Стратити не можна помилувати", характеризує сьогоднішню політичну дилему України – вирішення кризової, фактично патової ситуації на Сході.

Насамперед, дилема ця стосується голосування у парламенті змін до Конституції за мінським сценарієм.

Усе залежатиме від того, де парламент поставить кому і, відповідно, який із варіантів голосування вибере: або "здатися, не можна виграти" – стратити, не можна помилувати, або ж "здатися не можна, виграти" – стратити не можна, помилувати.

Враховуючи ексклюзивну важливість ситуації, варто розглянути хоча у тезовому вигляді обидва варіанти.

Перший з них доволі очевидний у наслідках для нас усіх.

Якщо парламент здається під зовнішнім і внутрішнім тиском, і народні депутати голосують не самостійно, а так "як треба" для умиротворення конфлікту з Росією і виконання обіцянок, бо ж справжні зобов'язання відомі лише обмеженому колу сильних світу цього – то ми виграти ніяк не можемо.

По-перше, російська політична машина розцінить позитивне рішення українського парламенту щодо мінського сценарію однозначно: наша Конституція відтепер може розглядатись у Росії як варіант, написаний ними для нашого "блага". І це благо має бути одночасно і благом для Росії.

Крім того, факт позитивного голосування буде вирішальним сигналом для політики, що її будує адміністрація Путіна. Тобто, сигналом про те, що Україну, український парламент, українську владу – можна "нагинати" майже безмежно.

Варто додати, що про такий ракурс подій говорить відверто російське телебачення устами провідних політиків та експертів – "Это ведь мы написали Минские договорённости; все у нас знают, для чьей пользы они написаны. А Украина теперь пусть их выполняет".

Зрозуміло, що нічого іншого, крім зверхньої зневаги, наш варіант позитивного голосування у них не викличе.

По-друге, нечисленні друзі України у світі зрозуміють, що ми нічого самостійно й реально вирішити не можемо, і нам необхідно "посильно та аргументовано" підказувати. А якщо ми не будемо прислухатися, вони на нас тиснутимуть без усіляких церемоній.

І третє, найважливіше: понад 80% населення України Мінські домовленості, м'яко кажучи, не підтримує.

Відтак, здача ситуації парламентом викличе не лише протест, але й погано передбачувану реакцію суспільства, нині ще зрілішого та досвідченішого у політиці державної гідності, ніж у 2013 році.

Нарешті, усі, з ким ми сьогодні воюємо і від рук та ненависті кого гинемо, будуть нам відверто сміятись у обличчя – а ми мовчатимемо та робитимемо жахливу міну при катастрофічній грі, у якій українська громадськість не приймає участі й до якої її навіть не допускають як спостерігача.

Другий варіант – "Здатися не можна, виграти" – виглядає набагато складнішим і відповідальнішим.

Непроголосований парламентом варіант домовленостей щодо нашої Конституції, зазначений у приписі Мінських домовленостей "інспекторами" із трикутника складних стосунків Путін – Меркель – Оланд та за "супервізією" США, матиме наслідком простий наслідок: ці домовленості є просто домовленостями між кимось – але не з Україною як суб'єктом. І не більше!

Адже навіть горобцям сьогодні зрозуміло, що дотримання цих домовленостей нічого не вирішує, крім хіба що проблем власного реноме тих, хто домовлявся.

Можна запитати: а що буде далі?

Російська політична машинерія розізлиться ще більше?

Путін піде у широкомасштабний наступ?

Наші західні друзі розчаруються ще більше, ніж дотепер?

Не буде довгоочікуваного миру, а буде необхідність самим вирішувати власні проблеми?

Але ж вирішувати власні потреби колись таки потрібно самостійно. Більш того, до самостійних та самодостатніх з повагою відносяться не лише друзі, але й вороги.

Щодо Росії та її злості, то реалізм історії та новітній досвід свідчать, що ні виконання, ні ігнорування мінських домовленостей не здатні змінити фундаментальної позиції її політичної машини, керованої сьогодні Путіним.

А вона в тому, що "добра Україна" – це Україна, якої нема.

І йдеться далеко не лише про злість і агресію, а ще й про ресентимент до України. Політична належність Донбасу й Криму – усе тимчасово, доти, поки Україна перестане протистояти Росії й не стане Мало-, Ново- або просто-Росією.

Тому, слід думати, що Мінські домовленості, у разі їх гіпотетичного виконання, можуть стати перехідним етапом до наступних – наприклад, Астанинських чи Ташкентських, а потім і Московських.

Щодо ймовірності широкомасштабного наступу, то він, на нашу думку неможливий, у силу теперішньої міжнародної ситуації, цін на нафту, військових можливостей теперішньої Росії.

А найголовніше – у теперішній Україні відсутня соціальна база підтримки "приходу Путіна".

Щодо дружніх нам партнерів, особливо у Європі, крім хіба що Польщі та Литви, то їхнє розчарування нашими європрагненнями вже сьогодні сягає свого апогею. Зовсім не тому, що цього прагне Росія, яка паплюжить Україну в очах наших друзів настільки майстерно і переконливо-брехливо, що іноді сам собі перестаєш вірити, прислухаючись до очевидної фальсифікації будь-якого здорового глузду.

Усім у світі зрозуміло, що Росія прагне нашою картою виграти куди серйозніший геополітичний покер. Але ж ми не знаємо – який і з яким набором карт на руках.

Тож слід думати, якщо Україна зуміє вийти з цього покеру, зуміє вийти з гри, у якій вона позбавлена грати самостійним підбором карт і має на руках лише програшні варіанти – то вона, Україна, хоча б не ризикуватиме програти все, заложивши, як у покері, власне майно.

Ми ж можемо сказати нашим партнерам-друзям – що будемо сумлінно вчитися і незабаром гратимемо на рівних, а якщо усміхнеться історичне провидіння, то й краще ніж інші.

Отож, "здатися не можна, виграти", означає задекларувати власну позицію і зобов'язання попрацювати над її слабкими поки що місцями.

Наприклад, соціальним самообманом у вигляді корупції, коли очевидна відсутність державної компетентності політична еліта компенсує нібито вмінням жити на широку ногу не гірше, ніж у тій же Європі, ба, навіть безпардонно-шикарніше: за кількістю дорогих яхт Україна на третьому "почесному" місці у світі. Або украпленням нашої дипломатії, яка зможе аргументовано сказати: "Ні, ми думаємо інакше" – і друзям, і ворогам, і друзям наших ворогів.

Не варто нагадувати ще раз про останній і найпринциповіший виграш – повагу і довіру у власного народу.

Адже виконання Мінських домовленостей і легітимізація наших убивць через зміни до Конституції, – а саме так сьогодні розуміє 80% населення неокупованої України проблему парламентського голосування – це здача національного суверенітету, самоповаги й гідності.

Хто може спрогнозувати реакцію суспільства на таку здачу?

Ще Еммануїл Кант, характеризуючи епоху після Великої французької революції, писав, що покладаючись на свій розум, ми ніколи не зможемо відповісти на питання, "Що буде".

Перефразовуючи його, можна додати: ми можемо лише відповісти на питання – чого ми хочемо, або що ми собі уявляємо. Але відповідь на ці питання не підлягає прогностичній силі розуму, а базується на сукупності попереднього досвіду та інтуїції.

Що ж нам підказує весь досвід – як історичний, так і сучасний?

Де поставити кому?

Олександр Павенцький, Тарас Стецьків, Ігор Марків, спеціально для УП