Сначала - Карфаген

Вже два роки живу тільки сьогодні, дякуючи Богові, що вчора минуло без страшних втрат, а завтра… буде завтра, і подумаю я про нього згодом, не зараз, не нині.

Мабуть, так живе вся Україна. Борюкається у теперішньому, не наважуючись будувати планів, бо на голову падає стільки несподіванок, що які ж задуми… Не хочеться смішити Бога, адже від недавніх планів мирного життя залишилася жалюгідна купка попелу.

Колись плани були. У мене, звичайної людини, вони не виглядали якось надто амбіційно. Жити, працювати, займатися тим, що люблю, у дітей нехай складається якнайкраще, а моя країна поволі вийде із пост-совка на широкий цивілізаційний путівець, якого вже, мабуть, не побачу, однак діти – так.

Та планів уже два роки нема, бо проявився ворог, який руйнує життя, не збирається відпускати колонію на волю з імперської в’язниці. Ворог сильний, підлий, давній. Зовсім не дворічний…

Як не крути, але цей ворог був завжди, а не тільки останніх два роки. Він століттями живився українськими кров’ю, працею, цей упир і глитай. Він не відмовиться від нашої крові та праці добровільно, бо за багато століть настільки призвичаївся нас пожирати, що залишився єдиний рецепт дієти.

Це смерть. Його смерть – це наше життя. Так як наша смерть – продовження його існування.

Не прагнула опинитися в цьому історичному моменті, певно що ніхто з нас не хотів у центрифугу війни. Та сталося. Моя країна зараз вирішує питання, яке поставлено руба: або Україна, або імперія.

Також ведеться глобальна гра великих гравців. У цій грі в нас є шанс. Він не примарний, а справжній і рідкісний. Нас підтримує західний світ, що досі взагалі не переймався долею якоїсь частини агресивної відсталої Російської імперії.

Дотепер нас впритул не бачили і не помічали, лише в цей момент зійшлися всі зорі на небі й освітили непокірну Україну, яка не стала частиною Росії та прагне вийти з одвічної кабали. Світ не просто зауважив, він нам допомагає – співпали інтереси. Тому викристалізовується реальний шанс для нас.

На мою думку, найточніше про Україну здатні розповісти три прислів’я, вийняті із самої сутності її народом.

Моя хата – з краю, першим ворога стрічаю! Пишаюся.

Правда-істина, от не перекреслиш відродження духу на Майдані. І дарма нам ворог довго та небезкорисливо втовкмачував лише першу частину прислів’я, замовчуючи продовження. Не допомогло це йому, генетична пам’ять – не стирається.

Наступне прислів’я теж гріє душу: "Не святі горщики ліплять". Українець беручкий до роботи. Чого не вміє або не знає, того навчиться.

Третє ж прислів’я не наповнює мене ані гордістю, ані радістю за власний народ, хай і розказує також про наші схильність до вічевої демократії та неприйняття сакралізації влади. Два українці – три гетьмани.

Всі, кожен з нас – розумний, затятий, і краще, ніж усі інші, знає, як треба управляти державою, тренувати футбольну збірну, лікувати знайомого, що занедужав…

Надто часто не вміємо співпрацювати і довіряти, не ставимо мети, аби бути ефективними разом, воліємо обурюватися, відкидати, таврувати, а не шукати точок дотику і способів взаємодії.

Відтак, попри справедливість першого і другого прислів’їв, здатні захищатися та здобувати добробут – і хатку, і сіножатку, і ставок, і млинок, і вишневенький садок…, але не могли в минулому скористатися перемогами і працьовитістю, не подужали розвинути їх у державотворення, у вирощування власної еліти, в колективний еволюційний успіх, в поступ, нехай повільний, проте конструктивний, творчий, світоглядний.

Нам би навчитися спілкуватися, доводячи суперечки не до негативного результату побиття отих зліплених власноруч горщиків і руїн, а до компромісів поміж своїми, до поступального руху вперед.

Навчитися би поважати не лише власні думки, інтереси, переконання, але й брати до уваги думки, інтереси, переконання близьких, рідних, співвітчизників.

Якщо цього навчимося, якщо зможемо подолати прокляття хаосу, що вилазить із третього прислів’я, то буде не лише тимчасова перемога, станеться її закріплення в часі, побудова справжньої держави, а не ззовні накинутого інституту грабунку і хуцпи.

Це достатня умова для струшування ярма, для того, щоб із колонії стати нарешті вільною державою. Бо захисту й індивідуальної, тільки для себе, праці мало. Значно більше колективних зусиль доведеться прикласти, щоб здобуте не випурхнуло з наших рук.

Тепер метрополія і колонія – то двійко антагоністів, що ведуть смертельний бій. З цього бою вийде лише один. Хто встоїть, той і вийде переможцем. Хто впаде – горе переможеному. Нам треба триматися якомога довше. Нам не те що падати, а навіть повернутися на мить до ворога спиною заборонено.

Ненависть до олігархів і влади, яка зрослася з ними, цілком зрозуміла, але чи готові ми в праведному гніві програти майбутнє дітей? Як не гидко, та доведеться домовлятися навіть із тими, котрих до чухрання в пальцях рук хочеться міцно потримати за шиї.

То тільки виглядає швидким шляхом: знищити олігархів, владу відібрати, поділити награбоване.

Однак зараз це спрацює не лише на шкоду олігархам. Ми на одному лінкорі пливемо. Злагоджена робота команди – умова виживання у вирішальний важкий історичний момент.

Наші внутрішні розборки спрацюють на того вічного ворога, що намагається нас утопити. Швидше, ніж ми, повинна втонути метрополія.

І це можливо, бо нас підтримують, як можуть, а сили ворога підтинають якомога старанніше. Нам треба вистояти, навчившись плекати суспільне, не тільки власне, добро. І ворог впаде.

Найцікавіше станеться опісля. Приходить час мережевої демократії, в якій лідерів-гетьманів може бути скільки завгодно багато. І це буде наш золотий вік.

Якщо зможемо спершу зруйнувати Карфаген.

Наталка Ліщинська, для УП