К коллегам, врачам

Я – лікар. 26 років життя віддано лікарській практиці. Мої батьки теж були медиками – працювали в районній лікарні маленького містечка на Поділлі. Рано пішли з життя.

Коли ми з сестрою їх ховали – прийшло все місто. Люди згадували їх із вдячністю за врятованих дітей та батьків, за повернене життя… Ми пишалися своїми батьками-лікарями, пишалися, що своє життя вони прожили не даремно. Дуже хотілось бути схожими на них. Більш цінної та важливої професії не існувало.

Коли була малою, батько брав мене з собою на роботу. Наша лікарня займала старовинну величну будівлю з надписом "Земская больница". Це були дивні і незрозумілі слова.

Підходячи до лікарні, батько попереджав: "Сміятися та голосно розмовляти – не можна. Можна лиш співчувати та допомагати. Тут страждають люди…".

Я згадую ці слова донині, коли кожного ранку відчиняю двері свого інституту.

Лікарям завжди було не просто. Нам давали зрозуміти, що ми не такі розумні та успішні як закордонні спеціалісти, що у нас не такі результати діагностики та лікування…

Так, ми не такі успішні та задоволені результатами своєї роботи. Адже медична галузь,, окрім знань, потребує велчезних коштів на новітні технології, обладнання, навчання. Цих грошей ніколи не було і ніхто навіть не намагався хоча б щось змінити.

Наші можновладці переважно лікуються за кордоном, або в створеній для себе Феофанії. Інші – це інші люди, іншої якості. Вони заслуговують на інше, гірше лікування та в гірших умовах.

Мені пощастило. З перших років лікарської практики я працюю в одному з найкращих інститутів країни – Інституті урології АМНУ. Доля звела мене з вчителями і лікарями з великої букви. У них хотілося вчитися, хотілося бути схожими на них! Було соромно помилятися, щось робити гірше, аніж могла.

Я вивчилася і почала працювати. Пацієнти, їхні долі і біди ставали власними. Помилки, втрати, трагедії – все було. Але це спонукало знати більше, працювати більше, вдосконалюватися.

Моя зарплата

Життя змінювалося, аде сталим лишалося одне – держава ніколи не піклувалася про нас.

Інститут підпорядковувався Мінздраву. Крім безгрошів’я ми потерпали від різних перевірок та бюрократичної  зневаги та зверхності.

На щастя, було вирішено створити Академію медичних наук. І стало трохи легше. Навіть поліпшилася ситуація з фінансуванням – давали більше грошей на ліки, медикаментозне та діагностичне забезпечення.

Але державних коштів на забезпечення життєдіяльності інституту виділялось щоразу менше. Скорочувалося фінансування науки, грошей ледь вистачало на зарплату та оплату комунальних послуг. Виживати доводилося завдяки благодійним внескам. І за це низький уклін нашим хворим!

Коли постав Майдан, я та вся моя сім`я, більшість моїх колег були там, виборюючи надію на зміни. Вдень ми працювали, а ввечері та вночі йшли на Майдан. Знали – наше місце там, бо там найкращі люди, там твориться історія, там ми потрібні, там ми вірили та були щасливі…

Ми стояли навколішки в молитві за спасіння людей, коли їх розстрілювали…

Вперше хірурги всіх оперуючих спеціальностей в мирний час рятували людей від вогневих поранень… Але ми були згодні терпіти і все пройти, щоб жити стало краще…

Я зовсім не шкодую, що ми це пройшли. Ми стали сильнішими, сподіваюся, мудрішими.

А держава? Держава продовжує з нас знущатися, нищити. За останні роки ми постійно чуємо що лікарі злочинці, хабарники, неуки.

Шановні, зупиніться! Ви не тільки нищите та принижуєте лікарів, медичних сестер, всю медичну галузь! Ви знищуєте український народ. Це свідомий геноцид!

Знищили армію, зневажаючи військових. Втоптали їхній моральний дух, забиваючи в багнюку безгрошів’я, розчарувань, зневаги.

Тепер те саме твориться з медициною. До якої межі всі ми повинні дійти, щоб зупинити цей ганебний процес?

Увесь час з екранів і шпальт лунають різкі звинувачення – лікарські помилки, погана робота швидкої, немає ліків, апаратури. Варто чесно сказати: наша медицина жебрацька.

Коштів немає ні на що, навіть на бензин для швидких. Подивіться, як злиденно живуть медики в провінції, в селах. Ви коли-небудь дивились в їхні очі? Вони зневірені та беззахисні, виживають лише за рахунок власного господарства.

А медицина – це дорога штука. Знання коштують дуже дорого, всі наукові семінари та тренінги – це захмарні гроші.

Мені пощастило – я працюю в інституті на найсучаснішому обладнанні, ми проводимо серйозні наукові дослідження. Це відкриває шлях до європейських грантів, європейські асоціації оплачують нам можливість приймати участь в міжнародних симпозіумах. Ми вчимося, щоб більше знати, стати кращими для тих людей, які потребують нашої допомоги.

А що держава, наш бюрократичний чиновницький люд?

А вони намагаються ще й погіршити і без того злиденне та принизливе наше життя!

На початку грудня стало відомо, що в наступному році в проекті закону про державний бюджет на 2016 рік заплановано скорочення фінансування Національної та галузевої академій наук, в тому числі, і медичних.

Анулюється фінансування всіх наукових програм та державне забезпечення інституту.

Ми вирішили підтримати акцію протесту, ініційовану Профспілкою працівників Нацакадемії наук 9 грудня. Відмінили всі планові операції, прийоми, лишили тільки чергових лікарів. Вперше за всі роки існування інституту!

На пікет вийшли всі інститути. Я зустріла багатьох своїх колег. Під сірими холодними стінами урядової будівлі зібралися люди, які не вміють обурюватись та голосно протестувати. Ми стояли і дивилися в холодні і бездушні вікна кабінетів…

Я дивилася на своїх колег – серед них було багато професорів, докторів наук, лікарів, сестричок.

Пронизливий холод і абсолютна безпорадність. Що робити? Чому вони з нами чинять ТАК?

На тій самій вулиці Грушевського, де розстрілювали хлопців, які відстоювали право на достойне життя, на повагу, на право бути людиною.

І знаєте що?! До нас так НІХТО не вийшов…

Людську гідність вчергове було спаплюжено безжалісною бюрократичною потворою.

Пікетування закінчилось, але розуміння того, що нас нищать, залишилося…

Ми всі повернулись до роботи, до своїх хворих, з надією, що завтра буде робота, і будуть наукові програми, і все це комусь потрібне.

Робота лікаря, особливо оперуючого лікаря – це робота на виснаження, робота з щохвилинним ризиком. Правильно пролікувати, правильно та вчасно поставити діагноз, вдало прооперувати…

Це важка праця, яка забирає спокій та сон. Як важко пережити ускладнення, які виникають у хворих, скільки ночей доводиться проводити біля свого пацієнта, коли свята та неділі назавжди перетворюються на будні!

Ця невимовність горя після втрати пацієнта, якого ти лікував, за якого молився…

Але разом з тим, які неймовірні щастя та радість бути корисним, повертати людей до Життя! Чим та як це можна оцінити?

Коли я отримую роздруківку заробітної платні, в якій я, завідувач відділенням з 25-річним стажем та вищою категорією, кандидат наук отримую 2668 гривень, з них за наукову ступінь 31 гривню 70 копійок – то це і є ціна?

Хіба це не знущання?

Це приниження та вирок.

І такий стан речей у всіх медичних установах! Безумовно, ми, лікарі, різні, але кращих більше…

Так, для мене велика честь працювати та бути потрібною своїм колегам, яких я дуже поважаю. Які кожного ранку о 6.30 починають свій робочий день.

Я щаслива, бо вся моя сім’я – лікарі, віддані своїй справі, для яких сенс життя бути корисним людям.

Я завжди згадую дорогу, якою вів мене батько до лікарні. І ці незнані слова "Земская больница".

Він пояснював: "Наймудріші і найдосвідченіші лікарі були саме земські, тому що знання вони здобували щоденною важкою практикою, не маючи особливих допоміжних засобів в своїй роботі".

Одна шанована монахиня сказала, що бути справжнім лікарем не просто. Це не звичайна робота, це Велике таїнство, а ми є посередниками між Богом та людьми, ми виконуємо особливу місію.

Я вірю, що всі ми під Божим захистом та опікою.

Вже пройшло багато років, відколи померли мої батьки. Та до нас досі підходять люди і дякують.

Я щаслива бути лікарем, дуже хочу вірити, що все зміниться, що нас перестануть вважати обслуговуючим персоналом та злочинцями. І я доживу до того моменту, коли нас будуть поважати не тільки люди, але й держава…

Ми повинні знайти вихід та врятувати нашу медицину, і я вірю, що у нас вийде!

Все ще з повагою та надією до людей обтяжених владою.

З великою повагою та вдячністю, уклінно – з надією – до всіх колег.

Валентина Білоголовська, для УП