Риторические вопросы Сергею Таруте
Що можуть запропонувати потенційно одній із найбагатших країн світу люди, котрі спочатку обібрали її до нитки, зробили слабкою, бідною, нещасною – і схаменулись лише тоді, коли зрозуміли, що всі разом летять у прірву? І що українці можуть запропонувати своїм олігархам узамін?
Останнім часом за ініціативою народного депутата Сергія Тарути – екс-губернатора Донеччини, в минулому мільярдера – відбулося кілька зібрань провідних бізнесменів країни. За його словами, зроблена спроба виробити план дій щодо виходу країни з кризи. Оскільки – як зрозуміло зі слів народного депутата – бізнес не дуже довіряє чинній урядовій команді.
Гаразд, цій команді нині мало хто довіряє. Особливо її керівникам.
Але який бізнес? Ахметов, Пінчук, Коломойський, Хмельницький – це бізнес?
Якщо "бізнес", то їхні імена мають асоціюватися з відомими торговими марками, унікальними виробами, якісною продукцією – власне, з тим, що принесло їм шалені доходи, перетворивши їх із хлопців із підворітні в олігархів із мільярдними статками.
Ви знаєте ці торгові марки, котрі представляють названі чоловіки?..
Вони не бізнесмени. Вони – рантьє. Ті, кому дозволено продавати природні ресурси й сировину.
Хто з них може похвалитися реальними бізнесовими справами, спробами налагодити ефективне виробництво, модернізувати й привести в сучасний стан металургійні комбінати – анахронізми радянської доби? Вони просто збирачі данини з неефективного сировинного виробництва.
То чого доброго можна чекати від олігархів, котрі перетворили одну з найперспективніших країн пострадянського табору в сучасну руїну? І схаменулися лише тоді, коли ця країна перестала їм приносити мільйонні прибутки?
Чи, може, колись ці бізнесмени турбувалися долею своїх найманих напіврабів і намагалися платити їм достойні зарплати, таким чином оживляючи внутрішній ринок?
Може, вони прагнули чесно наповнювати бюджет країни податками від свого бізнесу і забезпечували соціальну сферу – освіту, медицину, культуру – належним фінансуванням? І не виводили весь свій прибуток по офшорах?
Може, вони, врешті, створили фонд підтримки української армії і наповнили його достатніми власними фінансами, коли виявилося, що ця армія без черевиків і без зброї змушена захищати країну від несамовитого агресора?
Може, хоч хтось, хоч колись зробив щось доброго для держави, котра нині має допомогти їм вижити й зберегти свої статки?
Гаразд, це все справді риторичні запитання, що не потребують відповіді. Але помилки роблять усі, й ніхто від них не застрахований.
Будемо сподіватися, що ці багаті люди – кілька десятків сімей, – котрі досі зневажали всіх останніх українців, вважаючи їх "лохами" і невдахами, бо не вміють так вправно й нахабно, як вони, працювати ліктями і нічим іншим, – зараз під проводом Сергія Тарути видадуть на гора суперпропозиції, котрі мають швидко й ефективно вивести країну з глибокої кризи.
А найбільше – повернуть свої глибоко заховані мільярди з офшорів, що лежать там мертвим багажем, створять Фонд модернізації країни, залучать найкращих спеціалістів світу й країни для розробки реального і конкретного плану реалізації цієї модернізації.
А ще – закличуть своїх представників у парламенті, яких там ледь не половина складу, прийняти сприятливе для розвитку економіки законодавство, котре допоможе залученню інвестицій у потенційно багату й ефективну країну.
В країну, де високий рівень умілості й освіти населення.
В країну, де розташовано 30% світових чорноземів і де неймовірні водні ресурси, які незабаром стануть одним із вирішальних факторів виживання й розвитку людства.
В країну, де одна з найкращих у світі логістика розвитку важкої промисловості.
І де нині вже створена чудова база для розвитку ІТ технологій.
Будь ласка, шановний читачу, не стверджуйте, що це можливо. У вас для цього немає жодних підстав. Як немає їх і в автора цих рядків. Бо зі світової історії знаємо, що олігархи ще ніколи і ніде не ставали рушіями національного прогресу. За своєю природою вони не здатні цього зробити.
Можна не сумніватися, що ніхто з олігархів і пальцем не поворухне для створення такого Фонду модернізації. Це не їхня природа. І не треба цього від них чекати.
В Україні є значно перспективніша й могутня сила, народжена Майданами – громадянське суспільство й зокрема його інтелектуальна частина, котра нині живе в паралельному світі, досі не затребувана й не використана. І саме громадянське суспільство має зорганізуватися таким чином, щоб примусити олігархів – при умові їхнього виживання в уже новій якості – взяти участь у поваленні влади олігархату і створенні ліберальної, ринкової, але справедливої системи організації суспільства.
І як українцям не хочеться до цього повертатися, але приступити до розв'язання проблем модернізації неможливо, не розібравшись із несправедливим, вульгарним і хамським процесом приватизації, проведеним за часів Леоніда Кучми й продовженим режимом Віктора Януковича.
Тільки легітимізація приватизації великих колись державних підприємств, перегляд того, що поставило країну з ніг на голову, може повернути країні справедливість і перспективу відродження.
Для цього не потрібно революцій, жодна з яких у світовій історії не виконувала свого завдання. Не потрібно буде все віднімати в супербагатіїв і потроху всім роздавати, як продемонстрували це практики вульгарного соціалізму.
Треба просто застосувати універсальну економічну формулу, однакову й рівну для всіх, провести через неї весь попередній процес приватизації й постприватизації – і примусити доплатити те, що безпідставно й грубо було вилучено до приватних кишень купкою надто кмітливих людей.
І для цього не варто щось придумувати й вигадувати велосипед – є формула уряду Тоні Блера, котрий швидко, успішно й ефективно провів у Великій Британії легітимізацію приватизації інфраструктурних об'єктів у кінці 90-их років.
В основі британської схеми легітимаційної доплати був запропонований так званий windfall tax – податок на безпідставні доходи, обумовлені обмеженням конкуренції або винятково сприятливою ринковою кон'юнктурою.
Українські економісти вже давно порахували можливий ефект від процедури застосування цієї універсальної формули – десятки мільярдів доларів, таких необхідних для виживання країни й модернізації її інститутів.
Але чи не найбільший капітал – повернення справедливості й віри у власну державу мільйонів її громадян.
Вони цього вже майже не чекають. Але цілком заслуговують.
Тому, здається, поважний, розумний й енергійний чоловік Сергій Тарута цього разу не з того боку зайшов, примушуючи олігархів думати над долею країни. Це геть невластива для них функція. Їх для початку треба примусити не думати – а віддати нелегітимно привласнене. При тому залишивши їм перспективу розгортання власного бізнесу за умови законодавчого забезпечення обов'язку сплачувати своїм робітникам не 3-4% від собівартості продукції, а хоча б так, як у країнах Східної Європи – 30-40%.
До речі, це в їхніх же інтересах, адже отримають тепер уже цілком легітимну власність і спатимуть спокійно.
А далі вже шлях, прокладений нашими успішними сусідами. Все дуже просто.
Чому українцям не піти цим шляхом?
Віктор Мороз, спеціально для УП