Страдания за лидером

Що глибше країна занурюється в глибоку системну кризу, тим гучніше лунають запити на лідерів, здатних вивести країну з суцільної безнадії.

Після перемоги Революції Гідності, де в усій красі виявилися чудеса взаємодопомоги, взаємопідтримки, жертовності, колективної відповідальності – країна зіткнулася з проблемою безпринципності, егоїзму й індивідуальної безвідповідальності вождів Євромайдану.

Власне, сьогодні цілком доречне питання: а чи були Порошенко, Яценюк, Кличко, Тягнибок вождями й лідерами цієї революції? – Звичайно, ні. Вони просто час від часу навідувалися до протестуючих, проголошували палкі й запальні промови, позбавлені конкретного сенсу... І йшли далі до "злочинної влади" радитися, як тишком-нишком законсервувати все як було раніше.

Врешті, усі добре пам'ятають, як насамкінець їм уже фактично не давали говорити, засвистуючи їхні порожні балачки.

Але згодом події закрутилися так швидко, що потрібно було комусь негайно давати до рук кермо, щоб корабель бодай якось тримався на плаву.

Майдан не знав, що владу не можна давати, щоб хтось "просто потримався за неї". Потім не віднімеш.

Що й трапилося.

Майдан не висунув власних нових лідерів. А ті, що здійснювали організаційно-технічне керівництво на кшталт Андрія Парубія, не стали ідеологами революційного народу. І не формалізували свій стан як загальнонаціональні лідери. І дуже шкода.

Бо країні, за великим рахунком, не потрібні нині великі оратори й обіцяльники. Країні перш за все потрібні чесні керівники, які перестануть працювати на себе і предметно займуться розв'язанням державних проблем.

Отож, маємо нині те, чого не маємо. Сьогоднішні лідери не несуть проривних ідей. Не мають вони і сильної волі для втілення чужих, але перевірених і ефективних практик. Чергові амбітні слабаки, котрих волею цілком випадкового збігу обставин винесло на гребінь влади.

Гаразд, все це ми давно знаємо. Даруйте за повтор.

Але ми ніяк не можемо зрозуміти: чому в країні суцільних пасіонаріїв не знайдеться одного, який спромігся б їх усіх об'єднати докупи для вирішення глобальних українських проблем?

Адже нині надзвичайно сприятливий для цього момент: змін хочуть усі. Навіть бізнес-рантьє. Адже їхні виробництва нині втратили капіталізацію, і вони ще трохи – і перетворяться на якихось нещасних мільйонерів, що вже стають вразливими для судочинства, і з якими вже можуть справитися навіть регіональні лідери.

Ця війна на Сході України була ніби спеціально придумана, щоб перемолоти в її жорнах якомога більше тих майданних пасіонаріїв, котрі перші кинулися на захист держави. 

І ось нині повний ступор.

Прем'єр-міністр повністю скомпрометований. Своїми діями і бездіяльністю.

Президент, зробивши надзвичайно невдалі кадрові призначення, нині, здається, з насолодою спостерігає за гризнею, що незабаром може набрати форми вуличної війни. Створюється враження, що Петро Олексійович ледь не спеціально інспірує внутрішні конфлікти й зіштовхує своїх колег і можливих конкурентів лобами.

Якщо це так, то пан Порошенко зробив одну фатальну для себе помилку: дав громадянство й призначив губернатором політика зі світовим ім'ям грузина Саакашвілі.

Пан Михеїл легко повівся на післямайданну риторику українських вождів щодо необхідності радикального реформування України й, маючи вже за плечима колосальний досвід як успіхів, так і провалів у модернізації власної країни – охоче взявся до справи.

Так, для нього це не просто гуманітарна акція. І не просто робота, що займе його вільний час. І тим більше не бізнес, де він збирається поповнити свої рахунки.

Саакашвілі, на відміну від українських лідерів, не був у бізнесі. І отримавши добру західну освіту, на самому початку своєї політичної кар'єри одразу зрозумів, що не можна ніяким чином плутати державну роботу з бізнесом. Це – нерозумно, безперспективно й фатально.

Значно цікавіше зробити щось значне в розвитку своєї країни, отримати рядок подяки в її історії й добру пам'ять про себе. Це той капітал, котрий не можна виміряти ніякими грошима, ніякими мільйонами й мільярдами. І це дуже просто й легко зрозуміти.

От чого це українцям ніяк не доходить? Принаймні тим, хто нині при владі?

І якби це був хтось один чи кілька... Але ж це просто непристойне явище: тільки дорвався до влади – одразу налагодження потоків фінансування власного хутора, одразу маєтки, машини, яхти і ще Бог знає що!

Нині ситуація все більше загострюється. Президент Порошенко прагне залишатися напіввагітним серйозними радикальними реформами. Судячи з соціології, він ще має якийсь невеликий кредит довіри, який, щоправда, на очах тане. Нині і його "Солідарність", і його самого наздогнала "Батьківщина" і Юлія Тимошенко. Харизматична Леді Ю свідомо залишається в тіні, підживлюючи свої батарейки, котрі останнім часом просіли – і небезпідставно очікує, що Петро Олексійович своєю нерішучістю, самовпевненістю й самозакоханістю сам на собі поставить хрест.

І поки ця тактика повністю себе виправдовує. 

У Петра Олексійовича нині єдиний шанс різко змінити ситуацію. Перш за все, з урахуванням громадської думки рішуче поміняти весь кадровий склад, котрий нещадно компрометує його імідж: голову Нацбанку, начальника Генштабу, генерального прокурора… Але найперше зміни потребує керівник уряду. Арсеній Петрови – це взагалі колісник на ногах того, хто тоне. Урядування – категорично не його справа.

Треба умовити Яценюка піти самостійно. По-перше, це єдине, що ще може зберегти рештки його політичного потенціалу. По-друге, він може цілком залишитися у владній обоймі, очоливши, наприклад, Нацбанк.

Останнім аргументом для відставки може послужити відмова його політсили підтримати свого скомпрометованого лідера. Поговоріть із народофронтівцями – вони погодяться на зміну лідера! У них нині немає іншого виходу – рейтинг на нулі. І не треба буде ні революцій, ні навіть перевиборів.

До того ж, у Порошенка, начебто, вже є готовий кандидат. Досвідчений, вольовий і авторитетний керівник уряду. Справжній пасіонарій. Так, це Саакашвілі. І це може бути взаємовигідний альянс. І прагматичний, і ідейний, і духовний.

Грузія з Україною мають дуже схожу і майже ідентичну долю. Чому б не надати цьому нового змісту? Іншого виходу, здається, і немає. Чи є?..

Віктор Мороз, спеціально для УП