Як українцям захистити доброго прем'єр-міністра Арсенія Яценюка від нападок злого одеського губернатора Міхо Саакашвілі?

Свіжа полеміка між двома відомими українськими політиками порадувала багатьох відкритістю вітчизняного політичного процесу і водночас засмутила разючим контрастом результатів діяльності української і грузинської влади.

Першим, як відомо, цього разу не стримався Арсеній Петрович. І його можна зрозуміти. Бо скільки вже можна лізти в очі прем'єру грузинським досвідом і неймовірними результатами урядування команди Міхо Саакашвілі?! Справді, якщо Саакашвілі такий успішний, то чому він зараз в Одесі, а не в своїй суперреформованій Грузії? І це й заявив пан прем'єр, весело і впевнено, авторитетному європейському виданню.

Звичайно, це риторичне запитання, відповідь на яке безумовно знають досить обізнані читачі відомого європейського видання.

Більше того, відповідь на нього знає переважна більшість населення України. І не тільки знає, а й на своїй шкурі відчула лагідну братську турботу "руського мира" у вигляді неоголошеної підлої війни. Просто Саакашвілі вже так дістав прем'єра своїми постійними вимогами реформ, що йому вже просто треба було якось відповісти. От він і зашарашив навідлиг. Як йому самому здалося.

Але насправді це був таки удар нижче пояса. Аргумент на рівні найзанедбаніших лавок одеського привозу.

Він теж має право на життя? Так, має. Адже його час від часу повторюють і в українському істеблішменті, котрий давно вже досяг вершин одеського дна.

Арсеній Петрович, добре знаючи високий інтелектуальний рівень вітчизняного істеблішменту, очевидно, розраховував, що й у тій далекій Європі знайдуться його прихильники й критики нашого грузинського героя.

Але він точно не чекав на публічне спростування від свого нині фактично підлеглого Міхо Саакашвілі. Ну, не прийнято в українських коридорах влади, щоб підлеглий не просто прилюдно відповідав, а вбивчо спростовував критику свого ніби як і начальника. Принаймні до того часу, поки перебуває на офіційній службі.

Але Арсеній Петрович не врахував, що Саакашвілі, може нині і не грузинський герой – але точно перебуває в очах світової спільноти (очевидно і у власних) у ранзі політика світового рівня. І він довів це у своїй відповіді пану Яценюку в двох-трьох фразах, використавши лише кілька цифр.

Отже, коротко повторимо, бо це варте того.

Саакашвілі нагадав Яценюку, що за його часів Грузія "навіть в умовах війни та геополітичної напруженості, більшу частину часу показувала зростання двозначними цифрами, а українська економіка, на превеликий жаль, останні два роки, катастрофічно падає".

При Саакашвілі в Грузії рівень тіньової економіки скоротився з 60% до 5%, а в українській – зріс із 32% до 48%.

При Саакашвілі Грузія піднялася в рейтингу Світового банку за простотою ведення бізнесу на 8 місце – а Україна поки лишається тільки на 72.

При Саакашвілі рейтинг сприйняття корупції серед бізнес-суб'єктів скоротився з 80% до 2% – а в Україні останнім часом збільшився до 80%. "Україна, на мій превеликий жаль, опустилася до рівня найгірших африканських показників", – додав він.

І як не сумно це визнавати, у цих словах гірка правда.

Так, у своєму прагненні вивести рідну Батьківщину, котра перед його приходом опустилася до рівня 19 століття, на показники розвинених держав 21 століття, Міхо був, мабуть, занадто радикальним. За кілька років зробити з традиційно найкорумпованішої республіки колишнього Радянського Союзу, з надзвичайно низьким рівнем економіки, з деградуючим господарством – сучасну динамічно розвиваючу, модерну країну було дуже непросто.

І на цьому шляху трапилося чимало помилок. Особливо в соціальній сфері, де практично відсутній був інститут пенсійного забезпечення.

Грузії було боляче. І вона не пробачила цей біль Міхо Саакашвілі.

Але біль мине, і, цілком вірогідно, зміниться ставлення до колишнього свого улюбленця.

Він давно вже відіграв роль камікадзе в своїй Батьківщині, зірвавши її з катастрофічної траєкторії – і поставив з голови на ноги. І Грузії ще просто належить із часом осягнути роль Міхо в своїй історії.

А Арсеній Петрович, заявивши привселюдно на Євромайдані своє бажання стати камікадзе, уже півтора роки все ніяк не насмілиться вдатися до радикальних дій. І лише час від часу слабко відбивається від опонентів, а найшвидше від самого себе, використовуючи надзвичайно убогу й примітивну аргументацію. І це сумно.

Найкраще, що він може нині зробити, це вдатися до мудрого й чесного вчинку, написавши заяву про власну відставку.

Йому не вдалася роль камікадзе. Але роль критично мислячої і совісної людини ще цілком під силу.

Чи не так?

Віктор Мороз, спеціально для УП