"Перемирие" и "затишье" в зоне АТО

Відвідати бійця 54-ї ОМБР Збройних сил України Сергія Олійника треба було з однієї причини. Він у поважному віці зголосився добровольцем до лав Української армії, одразу ж, коли дізнався про героїчну загибель ще одного добровольця, бійця ОУН-ЗСУ Василя Кіндрацького із яким був знайомий особисто, і про якого писала УП.

Насправді, людей, які саме з такої мотивації погоджуються взяти до рук зброю і воювати за Україну – не багато. Особливо зараз, у період між "перемир’ям" і "затишшям".

Доля одразу ж закинула Сергія на передову. Добратися до частини, яка розміщена в околицях Попасної не легко. Загалом зону АТО правильно називати "паралельним світом".

Тут усе не так, які в іншому "паралельному світі", де війни реально не має, а бойня на Донбасі уже не сприймається скрізь призму емоцій.

Правда, особливих емоцій уже немає і в зоні АТО. Натомість тут безліч блок-постів із озброєними до зубів бійцями, концентрація бойової техніки, і людей у військовій формі. А ще – зіпсутий війною донецький пейзаж із слідами вибухів і зруйнованою інфраструктурою.

Бійці виявилися охочими до розмови. Головне питання, яке мучить багатьох на "великій землі", а саме, як ставитися до затишшя на фронті, для бійців не ключове.

Натомість вони розповідають про ворожі безпілотники, які виявляють позиції ЗСУ та укріплення позицій бойовиків. Тут миром і не пахне, а тому не має про що говорити.

Натомість хлопців мучать інші теми. До яких пір вони за власні кошти купуватимуть запчастини до бойової техніки? Чому останнім часом привозять не якісну воду?

Чому не відбувається ротація і недоукомплектовується особовий склад? Чому будь-яку довідку можна отримати, фактично, з боєм?

Загалом, складається враження, що побут бійців – ось головне питання, яке реально хвилює особовий склад ЗСУ.

Окрема тема – ротація. Так, її чекають, але й бояться. Офіцери стверджують, що найгірший варіант ротації, коли під її виглядом розформують боєздатні підрозділи.

Мовляв, ми готові служити у будь-якій іншій бригаді, але своєю ротою. Не можна розпорошувати людей із бойовим досвідом. Це, однозначно, на їх думку, послабить ЗСУ.

Сергій прийшов на війну маючи опозиційні щодо влади погляди. Їх він не змінив. Але визнає, що катастрофічні і панічні настрої стосовно реального стану ЗСУ перебільшені.

Однак із посмішкою сприймає завіряння, що Українська армія за рік стала однією з найкращих у Європі і здатна легко перемогти у російсько-українській війні. Це не так, і не потрібно себе дурити. Не буде легкої перемоги.

У Сергія своє, скажемо так, специфічне ставлення до місцевого населення, зокрема його проросійської орієнтації. Однак тут, у зоні АТО, він не відчуває себе окупантом і має на це пояснення.

У Артемівську, Попасній інших містах і селах Донецької й Луганської областей присутня велика кількість українських військових, до того ж озброєних.

Місцеві їх реально бояться, а тому змушені приховувати свої сепаратистські погляди. Але коли їх звідти вивести, то буде біда.

До речі, у розташуванні роти можна дивитися українське телебачення, а тому бійці знають про всі останні резонансні події в Україні. Але… мало ними цікавляться.

Ніде не зустрічав тих, які мають намір "іти на Київ". Тут ворог номер один – Росія. А найбільше бажання – повернутися додому і зайнятися своїми справами.

Тут очікують на волонтерів, яких поменшало. І, здається, не тільки і не стільки тому, що вони привозять гуманітарну допомогу і оснащення. Їх присутність – це вияв реальної поваги і любові українців до своєї армії. Саме так це сьогодні сприймається.

Уже коли повертався до Києва, подзвонив Сергій і повідомив, що їхню роту відводять із зони АТО для доукомплектування і проведення злагодження. А також попередив, що у разі прийняття рішення про не повернення її в зону АТО писатиме рапорт у якому наполягатиме, щоб його знову відправили на фронт.

Богдан Червак, голова ОУН, для УП