Памятуя правду о войне минувшей – побеждаем в сегодняшней

70 років тому, 2 вересня 1945 року завершилася найкривавіша трагедія в історії людства – Друга Світова війна, що тривала понад 6 років. У ній взяли участь 67 держав, 80% населення. За різними оцінками, загинуло від 50 до 85 мільйонів людей.

Українські території потрапили у вир бойових дій із перших днів війни. Через бездержавність нашої нації українці були залучені до спротиву окупантам у складі різних армій – радянської, американської, канадської та інших.

Учені Інституту історії України НАНУ підрахували, що прямі людські втрати України у Другій світовій становлять 8-10 мільйонів.

Десятки років в Україні, як і в інших колишніх республіках СРСР, цілеспрямовано обминали або зумисне не наголошували про справжню дату початку війни – 1 вересня 1939 року. Натомість подавали російську версію – початок так званої Великої Вітчизняної війни відбувся 22 червня 1941 року після нападу нацистів на СРСР.

Головна мета такої фальсифікації – приховати факт, що СРСР був союзником гітлерівської Німеччини упродовж 21 місяця.

Нацисти розпочали окупацію Польщі, а Кремль 17 вересня 1939 року під приводом "визволення" захопив Західну Україну та Західну Білорусію, а потім і країни Балтики. 22 вересня у Бресті відбувся спільний радянсько-німецький військовий парад Вермахту та Червоної армії. Через два дні союзники здійснили й спільну операцію з оточення польських військ під Замостям.

28 вересня було захоплено Варшаву, що привело до зникнення польської держави з карти світу. Того ж дня відбулося підписання радянсько-німецького договору про "дружбу й кордони", до якого додавалися секретні протоколи.

Усе це – свідчення продовження аморальної та протиправної змови Гітлера та Сталіна про розподіл сфер впливу.

Наприкінці 1939 року СРСР розв'язав війну з Фінляндією, за що був оголошений агресором і виключений з Ліги націй 14 грудня 1939 року.

Таким чином, Радянський Союз вступив у Другу Світову війну на стороні нацистської Німеччини, поставляючи їй для агресії в Європі до червня 1941 року сировину, матеріали та інформацію.

Співпраця німців із радянською Росією розпочалася ще у 1922 році, після підписання таємного договору в Рапалло під час Генуезької конференції. Відомо, що до 1933 року росіяни надавали їм можливість військових навчань, заборонених у Європі. Під Москвою німці збудували авіаційний завод, під Липецьком організували льотну школу, під Казанню – навчальний танкодром, під Саратовом – майданчик для випробувань хімічної зброї.

І нацистські концтабори, які в часи війни вжахнули світ нечуваною досі жорстокістю – також лише удосконалена версія радянських місць ув'язнення.

Із початком нападу нацистів на СРСР 22 червня 1941 року, неготовність до оборони кордонів обернулася для України, де почалися перші бойові дії, масовими невиправданими жертвами.

Червона армія відступала з великими втратами військових; лише протягом 1941 року у полон до ворога потрапило майже чотири мільйони. Відходячи, радянські репресивні органи НКВД розстріляли тисячі людей, які утримувалися в тюрмах Луцька, Володимира-Волинського, Дубно, Тернополя, Львова, Івано-Франківська та інших містах. Якщо після падіння Польщі в'язнів просто звільнили, то радянська влада жертв своїх політичних переслідувань знищувала.

Українці у складі різних армій антигітлерівської коаліції воювали до останнього дня Другої світової.

Вигнання нацистів з наших земель відбувалося у кілька етапів.

Першими рідні західноукраїнські землі звільняли воїни Української Повстанської армії. Не маючи достатньої кількісної та військової потуги, жодної міжнародної та державної підтримки, – сотні тисяч українців в лавах підпілля ОУН та УПА були залучені до спротиву нацистським окупантам. Це визнавали й ідеологічні суперники: командир радянського партизанського з'єднання Петро Вершигора на початку 1944 року повідомляв, що гарнізони ворога утримуються лиш у великих містах, а райони від річки Стохід на Захід України контрольовані УПА.

Звільнення української території від нацистів радянськими військами поєднує героїзм звичайних солдатів і трагізм жорстокого керівництва ними.

Відомо, що звільнення столиці України 1943 року було приурочене до 26-ї річниці Жовтневої революції. Аби виконати побажання Сталіна, тодішні воєначальники загубили, за деякими даними, до 400 тисяч радянських солдат, але наказ головнокомандувача виконали.

Мій дід, Іван Криворучко рядовим солдатом Червоної армії пройшов до Берліна. А, повернувшись, до кінця свого життя ненавидів радянську владу – бо не міг пробачити її жорстокого ставлення до тих, хто насправді виганяв нацистів з України.

Визволених з нацистського полону червоноармійців радянська влада піддавала новим випробовуванням.

Через фільтраційні табори пройшли близько 1 мільйона 545 тисяч військовополонених і 2 мільйони 655 тисяч переміщених осіб. Із них 360 тисяч осіб відправили на спецпоселення або у радянські концтабори, засудивши на 10-20 років за звинуваченням у "зраді Батьківщини". Чимало громадян, які побували в полоні, на німецькій каторзі чи мешкали на зайнятих агресорами територіях, упродовж багатьох років носили тавро "неповноцінних" членів суспільства.

Завершення Другої Світової війни 2 вересня 1945 року, на жаль, не стало початком мирного життя в Україні.

Радянська тоталітарна система спеціальні військові каральні сили зосередила у Західній Україні для придушення визвольного руху ОУН і УПА, яка тривала до середини 50-х років.

Трагедією українського народу була відсутність власної держави. Але й проголосивши незалежність Української держави, ми маємо дбати про її оборону.

Війна повернулася у наше сьогодення. Не оплакавши всіх жертв Другої Світової війни, ми зі сльозами хоронимо новітніх борців за незалежність України.

Росія, яка не визнає історичних помилок минулого, знову виступає окупантом.

Але пам'ять про героїчне минуле і сьогодення не дасть їй більше шансу назватися державою-переможцем.

Леся Бондарук, Український інститут національної пам'яті, спеціально для УП