Бытовой патриотизм

310 просмотров
Воскресенье, 27 сентября 2015, 11:29
Арсений Троян
выпускник ХНУ, филолог, журналист

...Достатньо давно помітив, що під час перепалок з "ватою" мені складно пояснити, чому я "за Україну".

Ні, я маю аргументи, знаю, що зараз потрібно консолідувати весь патріотизм, адже на кордоні стоїть ворог – власне, так само він сидить у м'яких кріслах під портретом президента, – але сам ніколи не запитував себе: чому я за Україну?

Це твердження сприймається як даність, факт, який не потребує пояснення і є цілком логічним – я народився в Україні, це моя Батьківщина. Питання?..

Це можна назвати пафосом і "вишиватнізмом". Але у мене не виникає бажання вийти на мітинг, обвішатись жовто-блакитними стрічками і кричати на кожному кроці "Путін Хелло". Навіщо? Я й без того знаю, що я українець.

Проте мітинги відбуваються. Кричать "Путін Хелло".

А ще чути багато балачок. На тих самих мітингах, на численних зустрічах по маленьким і холодним клубам, де проводяться кількагодинні дискусії на тему "Патріотизм і я", "Слава Україні-Героям Слава", "Що ти зробив для України у свої роки?"

Особливо багато балачок лунає з екрана телевізора, величезний потік патріотичних постів, картинок з Путіним, у заднє місце якого увіткнуто "триколор", щоденно з'являється в соцмережах. "Патріоти" наввипередки, часто з матюками і відвертим неуцтвом, переконують, які вони патріоти, копіпастячи інформацію з уже скопіпастених статей.

Чомусь поширеним є засмічення ФБ-груп з такими назвами, як "Правий Сектор UA", "Вибори 2015" – статтями, де повідомляється, що чергова зірка збільшила груди чи оголилась. Причому, такі статті постяться різними людьми із жахаючою регулярністю.

Але їх можна пробачити. Адже значна частина користувачів соцмереж – звичайні люди, які їдять суп з галушками, не їздять на броньованих джипах, не виступають на центральних каналах і не мають на своєму ФБ-профілі дві-три тисячі підписчиків, або навіть більше.

От саме останні, тобто блогери, справді люблять Україну. Знають її проблеми. Доносять до загалу інсайдерську інформацію. Постять фотографії з відпочинку в клубі. Готові перегризти горлянку людині – тому самому "копіпастеру" чи відомому "колезі" – за те, що вона думає по-іншому.

Українські "експерти" давно захворіли нетерпимістю до "загалу", який вони називають "своєю аудиторією". "Свої читачі" стерплять усе: зневагу, звинувачення в "сепаратизмі", "порохоботстві". Часто доходить до хамства чи поширеного серед визнаних українських блогерів "попрошу відписатись від мене людей, які підтримують такого-то, ходять туди-то чи просто б'ють яйце з тупого кінця".

Звісно, в інтернеті існує правило: "Адмін завжди має рацію, хто не згоден, забаню", та й деякі "користувачі" з "братнього" Ольгіно дійсно заслуговують на обмеження доступу до сторінки – але ж не всі "фейсбукери" чи "вконтактери" є ботами і провокаторами!

У приписуванні собі певної, "своєї" аудиторії і недбалому ставленні до неї є щось феодальне. Реінкарнація пам'яті про панщину.

Фантастика? Згадайте Майдан, коли на поєдинки із "Беркутом" виходили лучники, козаки, і ви зрозумієте, що це ніяка не фантастика.

Що з нами стало, українці? Чи це ці люди мерзли на Майдані? Чи це я з цими людьми йшов маршем наприкінці лютого 2014 року "відсталим" і "зазомобованим" Харковом? Той мітинг на тисяч десять як назвати: даниною моді, тимчасовим поривом? Чи тоді дійсно почала зростати Україна?

Зараз мітинги відбуваються також. Але чи потрібні вони? Як і ті численні балачки в Інтернеті чи по телебаченню про те, що нам треба зробити, як підняти "культурну спадщину"?

Чи є це патріотизмом?!

Чому тисячі волонтерів та солдатів мовчки роблять свою справу, не супроводжуючи кожен крок постом на ФБ?

На фоні всього цього віртуального і пустопорожнього патріотизму разючим контрастом постають засмічені вулиці, погані дороги.

Сотні експертів їдуть на своїх дорогих авто по цим "дорогам", щоб виголосити "свою позицію" і вказати на "реальні проблеми" України. У політиків авта ще дорожчі, а промови – "патріотичніші". Але ями на дорозі – одинакові, що для перших, що для других.

Звісно, вище подано приклад "згущення фарб". В Україні протікає тривалий і болісний процес становлення державності та формування проукраїнського суспільства. Цей процес відбувається в умовах оточення ворогами, тому є титанічним здобутком.

Але наш головний ворог – ми самі.

Наші предковічні вади, які сплять десь дуже глибоко і готові в будь-який момент вилитись: у реалі чи на сторінках соцмереж у вигляді тривалих суперечок між розумними людьми, пустопорожній балаканині або банальному піарі.

Нагально необхідний "побутовий патріотизм", який би вийшов за межі пафосних і чужих телевізійних дискусій, не лімітувався часовими рамками мітингу чи довжиною допису в інтернеті.

Патріотизм повинен реалізуватися в реальних діях: прибиранні вулиць, охайності, чемності та справжній любові до України.

Арсеній Троян, Харків, спеціально для УП

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Реклама:
Информационная изоляция Донбасса или Еще один "грех" Facebook
Почему невозможно таргетировать рекламу в соцсетях по всей Украине (укр.).
̶Н̶е̶ для прессы. Почему Раде следует восстановить прозрачность
Как Банковая планирует дальше блокировать назначение Клименко руководителем САП
Руководство страны может попытаться использовать ручную комиссию сейчас, затянув назначение Клименко на несколько месяцев и переиграть уже даже утвержденные результаты (укр.).
Кредиты и ипотека во время войны
Как государство поддерживает тех, у кого есть кредиты в банках и что делать, чтобы не допустить массового банкротства после войны? (укр.)
Зеленое восстановление транспорта: удобно для людей
Какие принципы следует учесть при восстановлении городов, чтобы улучшить систему общественного транспорта? (укр.)
Запустите малую приватизацию в условиях войны. Что для этого нужно?
Зачем возобновлять процесс приватизации во время войны? (укр.)
Оккупанты воруют украинское зерно: поименный список мародеров
Кто помогает вывозить и какие компании покупают у россиян украденное украинское зерно? (укр.)