Желаем и стараемся быть людьми

Існують теми, які практично ніколи не перестають бути актуальними. Пропоную поміркувати сьогодні над однією з таких тем.

Дуже давно, ще перед народженням Ісуса Христа, жив у стародавній Греції філософ Діоген. Дехто вважав його великим мудрецем, а дехто навіть юродивим. Про Діогена розповідали, що одного гарного сонячного дня він виліз із бочки, в якій жив, і зі свічкою в руках почав ходити базаром і розглядатися, немовби чогось шукав. На філософа звернув увагу цісар Олександр Македонський і запитав, чого той шукає. На те Діоген цілком серйозно відповів: "Шукаю людину".

Про ту подію розповідали впродовж багатьох століть. Дивно, але вона не втратила своєї актуальності навіть сьогодні, хоча на земній кулі тепер живе понад шість мільйонів людей. 

Правдоподібно, кожна особа, яка дочитала цей текст до цього місця, не має найменшого сумніву, що вона – людина. Дозвольте, одначе, спитати шановних читачів, скільки людей – не осіб! – кожний знає.

Відразу зроджується запитання: а хто така людина, що її Діоген, цей обдарований великою мудрістю чоловік, шукав на базарі. Один загально відомий опис людини такий: це особа, поспілкувавшись з якою, приглянувшись до поведінки якої і зрозумівши позицію якої, ми стаємо кращими людьми, починаємо іншими очима дивитися на себе, по-іншому почуватися і також хочемо позитивно ставитися до інших. 

Чи зустрічали ви колись таку особу? Скільки таких людей знаєте, з якими щиро бажаєте поспілкуватися, бо це приносить вам внутрішнє задоволення.

Той, хто жив за радянських часів, напевно пам’ятає намагання комуністичної партії та всього залежного від неї державного апарату створити "радянську людину". 

Пригадуєте, якою мала бути ця особа? Вона повинна була жити в страху, остерігатися оригінальних думок або, якщо їй якась така думка спадала, то не розголошувати її ні усно, ні письмово. В’язниці і табори були переповнені людьми, які нехтували цим правилом і наважувалися думати. 

Бо думати, вирішувати, наказувати та судити мали право тільки високопоставлені члени партії, т. зв. номенклатура. Усі інші громадяни повинні були виховуватися як слухняні, підневільні, позбавлені будь-якого почуття відповідальності про добро інших, для яких нібито партія і держава мала забезпечити все потрібне для життя. Будь-кому довіряти або на будь-кого покладатися було небезпечно.

Було б добре, якби історики, соціологи, філософи та інші спеціалісти глибоко дослідили ті часи. Для чого це потрібно? Бо багато з тих поганих прикмет радянського минулого все ще побутує в нашому суспільстві. 

Пізнати минуле лихо і позбутися його − це одна з передумов повернення до нормального розуміння, хто така людина, яка її гідність і якою вона повинна бути в щоденному житті, –  повернення до нормального стану суспільства, згідного з Божим планом.

Коли кажемо, що на світі дуже мало людей і що ми щасливі, якщо мали нагоду з кількома з них познайомитися і спілкуватися, то це не вина Творця, а поширене нерозуміння, якою Бог хоче бачити людину.

У тексті Святої Літургії отця нашого Івана Золотоустого читаємо таку фразу: "Ти з небуття в буття привів усе, створив людину на Твій образ і подобу й усякими дарами її прикрасив" (молитва перед Трисвятим). 

Бачимо, що юдеохристиянське поняття людини − на противагу до радянського, за якого вона мала бути цілковито підневільна можновладцям – це розуміння свобідної особистості. Вона має не тільки слухати і виконувати якісь приписи, але свобідно, відповідально, з нутра своєї природи творити добро. Нагадую, що свобода – це не сваволя (право робити все, що тільки заманеться, добре чи лихе). Свавільна особа не відповідає вповні своїй природі, якою наділив її Господь Бог.

Ми хочемо, щоб в Україні жило багато гідних, свобідних людей. Революція людської гідності – це вступ до держави, яку будують справді вільні люди, свідомі свого походження від Бога і своєї природи на "Його образ та подобу", покликані чинити одне одному добро і тільки добро.

Не буду зупинятися на перечислюванні поодиноких осіб чи груп, котрих сьогодні, хоч вони мають великий, може навіть надмірний, вплив на життя спільноти, не вважають за людей, про яких ми щойно говорили. Хто вони – усім відомо, і оцінка тих осіб серед громадян правильна. Одне тільки хотів би сказати – з такими людьми України не збудуємо, навіть за п’ятдесят років.

Натомість за останніх кілька років з’явилося щонайменше дві групи людей, від яких випромінює щось дуже людське. Це ті, хто взяв до рук зброю, щоб захистити свій народ, навіть якщо це станеться коштом власного життя. А друга група – це волонтери, люди різного віку, освітнього рівня, походження, соціального стану, які цілком добровільно, інколи докладаючи титанічних зусиль, взялися допомагати людям у потребі. 

Війна не буде тривати вічно. Надіємося, що воєнні дії невдовзі припиняться. Але добро, що в серцях щойно згаданих осіб, дарує надію, що таки будемо мати справді свою державу, в якій правда, справедливість, суспільне благо будуть доступними для всіх громадян.

Згадав ці дві групи – захисників свого народу та волонтерів – не для того, щоб твердити, що тільки такі члени суспільства можуть бути справжніми людьми, а щоб показати, скільки добра в серцях наших людей. Маю щире бажання, щоб якнайбільше громадян захоплювалися прекрасним прикладом і старалися ставати людьми. 

Можливості бути людиною ніхто не позбавлений, а радше всі ми до цього покликані. Тож бажаймо і стараймося бути собою – бути людьми.       

+ ЛЮБОМИР