Не facebook-ом единым
Події останніх тижнів яскраво показали: у своїй більшості українці як учасники політичного життя країни – так і не навчились ані елементарно аналізувати, ані робити висновків, ані, що головне, навіть мати бажання розібратись в причинах і наслідках.
Вперше за історію своєї незалежності українське політичне життя виходить зі своїх звичних чорно-білих кольорів – і стає кольоровим. Місцями сірим, місцями барвистим – але це вже не звичне політичне болото.
* * *
Протягом довгого часу все зводилось до простої формули: влада – упирі, що п'ють кров українця, опозиція – упирі, що пили або будуть пити кров українця.
І в цьому політичному болоті розчинявся кожен новий молодий політик. Адже все тут рухалося по інерції і по домовленостям з Москвою.
Як український істеблішмент розібрався з проблемою Чорноморського флоту? Адже в тілі Конституції базування іноземних військ на території країни заборонене? – А вписав окремою нормою в перехідні положення!
Як український істеблішмент вирішує нині проблему Донбасу? – Та тим же самим шляхом. Тільки цього разу більше узгодивши з Вашингтоном і Брюсселем, а не з Москвою.
Як українське суспільство зреагувало на сутички під ВРУ? Емоціями, які швидко розповзлись facebook-ом. Емоціями – а не пошуком альтернативи.
Ви знаєте, чому в Україні facebook "убиває" журналістику? Тому що ми живемо в емоційний час.
Ось, наприклад, поважне видання змушене писати: "Олег Ляшко провів з'їзд радикальної партії". А в соціальній мережі можна виразитись легше: "В цирку виступали…" – і далі перелік клоунів.
Зрозуміло, що кожному хочеться емоційно висловити свою думку. Але до чого тут політика?
* * *
Кожен, хто має амбіції в політиці – нині має можливість їх реалізувати. В парламенті вже формується ядро молодих демократів, яким ще певний час прийдеться ситуативно співпрацювати з "консерваторами" – злодіями від влади у кількох поколіннях.
Але щоб країна не розкололась навпіл на фоні зовнішньої агресії, щоб мати постійну підтримку Заходу – треба співпрацювати.
І, звичайно, непопулярна річ, про яку не люблять говорити, але!.. Пам'ятаючи події після першого Майдану – без зовнішньої агресії, можливо, й жодних зрушень в політичному житті країни не було б.
Для того щоб на місце "консерваторів" прийшли "справжні" – треба працювати в політичному руслі. Адже попри шалений запит суспільства на правих політиків, "Свобода" ще до Майдану, а опісля й поготів, – розтринькала весь виданий їй суспільством аванс, підмочивши заодно репутацію і всім прийдешнім правим. І суспільство швидко повірило в те, що "Правий сектор" – видозмінена "Пора", а Ярош – черговий шарлатан.
Щоправда, останні гвіздки в свої труни ці сили вбили самі – одні Мукачевом, другі – гранатою.
Якщо в майбутньому ти хочеш впливати на процеси, наприклад, щодо узаконення одностатевих шлюбів – то не бий сьогодні натовпом ЛГБТ! Тому що дикунів, зазвичай, не люблять. І не обирають.
Якщо хочеш обговорювати тему широкого доступу до зброї – не кидай гранату в натовп. І не стріляй з гранатомета по міліцейським машинам. Або ж визнай прямо, як Корчинський – я хочу, щоб Україна була, як міжвоєнна Чечня – кожен з автоматом.
Настав час думати, а не кричати про "зраду" та "перемогу" й стояти в черзі за гречкою. Думати, аналізувати, довіритись, розчаруватись, заректись більше нікому не вірити – а потім повторити свою ж помилку. Або ні.
Жити, одним словом.
* * *
Ми живемо в час, коли вже немає простих рішень. Ось про це і є демократія – важке рішення, яке має як позитивні, так і негативні сторони. Має своїх прибічників та своїх критиків.
Звикаймо, адже так буде й надалі.
Й давайте думати головою, а не facebook-ом та Тягнибоком.
Олександр Геревич, спеціально для УП