Кем был для нас воин Василий Кондрацкий

28 травня пострілом з російського танка Т-72 у селищі Водяне, що неподалік Донецька, був убитий колишній стрілець батальйону ОУН, а віднедавна боєць резерву ОУН-ЗСУ Василь Кіндрацький. Василь загинув як герой.

Не секрет, що Водяне, зокрема місцевість "Шахта" останні тижні піддається інтенсивному обстрілу, в тому числі із важкої зброї. Натомість умови так званого "перемир’я" не дозволяють ЗСУ давати адекватну вогневу відповідь ворогові.

У такій ситуації загроза втратити частину української території дуже велика. Не кажу вже про те, що за подібних обставини бойовий дух наших бійців занепадає – вони відчувають свою безпорадність.

Що у такій, без перебільшення, жахливій атмосфері зробив друг "Кіндрат"? 25 травня, ризикуючи життям, він виліз на вежу напівзруйнованої шахти і встановив там державний прапор і прапор ОУН. О п’ятій годині ранку.

А через два дні Василя не стало. Російський снаряд потрапив у бліндаж, де перебували наші бійці. Серед них був і Василь. "Кіндрат" зазнав важкого поранення. Сорок хвилин лікарі билися за його життя. Зробили, що змогли. Але, у Бога був інший план.

Вшановуючи пам'ять героя, важливо, на мою думку, належно збагнути його життєвий, а головне бойовий досвід.

Василь пішов на війну добровольцем. Він, як і багато патріотів, які пройшли Майдан, не вірив Міністерству оборони, не кажучи вже про МВС. А тому своє місце на війні знайшов у селі Піски, де у складі добровольчого батальйону ОУН багато місяців захищав незалежність і соборність України.

Він був одним з тих, хто палко захищав добровольчий рух і критикував чинну владу – мав на це моральне право.

Проте він був одним із перших добровольців, який зрозумів, що перемогти військову міць Росії може лише сильна, боєздатна і патріотична армія.

На кожній ротації Василь "воював" ще на два фронти.

Першому, коли оббивав пороги Міноборони і Генштабу, переконуючи високих чиновників у необхідності залучати добровольчі формування до ЗСУ на їхніх умовах.

Другому, коли переконував своїх побратимів добровольців, що настав час ставати професійними військовими, якщо хочемо не на словах, а на ділі захисти Україну від російської агресії.

У чиновницьких кабінетах Василя, фактично, не розуміли. А скоріше – не хотіли зрозуміти.

Окремі добровольці неохоче йшли в ЗСУ з різних причин: не хотіли реально воювати, подобалася "отаманщина", брали гору амбіції.

Однак треба було бачити радісне обличчя Василя Кіндрацького, коли найкращі бійці ОУН, нарешті, "легалізувалися" у складі 81-ї десантно-шутрової бригади Збройних сил. Це був його особистий успіх. Хоч сам Василь вважав це успіхом України і Української армії.

Прощання із Василем було зворушливим. У Києві, в Миколаєві і у Львові домовину з героєм несли на руках. При цьому тисячі людей ставали на коліна і прощалися з "Кіндратом".

У день його похоронів, десантники-ОУНівці, які не змогли приїхати до Львова, щоб попрощатися із другом, зібралися на плацу, виконали державний гімн і ухвалили рішення, що віднині десантно-штурмова рота ОУН у складі ЗСУ буде носити ім’я Василя Кіндрацького.

Чи ще хтось сумнівається, що герої не вмирають?

Богдан Червак, голова ОУН, для УП