Кто заменит действующих лидеров страны

Четверг, 11 июня 2015, 12:17
политический обозреватель

Україна останнім часом явила світу дві блискучі революції. Але при цьому не народила жодного сильного революціонера-реформатора національного рівня. В чому справа?

Справді, варто лише жителю нашої благословенної країни добратися до влади за допомогою обов’язкової ультрапатріотичної риторики і обіцянок негайно озолотити своїх виборців, як він враз забуває про свої обіцянки й негайно намагається владу конвертувати в приватну власність і якомога краще облаштувати власний хутір.

Може це не стільки провина, скільки біда українська, але це точно спадкова й закорінена століттями невіра у власну державу та її перспективу й прагнення убезпечити себе й свою родину в сприятливих умовах виживання.

Досі так вчиняли практично всі, хто займав високі кабінети на Печерських пагорбах. І від спокус негайно і якнайкраще влаштувати власний хутір за державний кошт мало хто втримувався. На бік пограбованого й знедоленого народу ставали лише тоді, коли самі опинялися жертвами свавілля.

Класичний варіант – історія Богдана Хмельницького. Успішний чиновник Речі Посполитої, учасник багатьох військових операцій, друг короля. У істориків є підозра, що він і українцем себе ніколи не ідентифікував, і мови української не знав, бо був із родини такого ж успішного польського чиновника. Хоч сім’я й була православного віросповідання.

І лише після того, як Богдану-Зіновію запалили його хутір, відібрали дружину, убили сина – тільки тоді він став національно свідомим патріотом. Але, як відомо, не до кінця. Бо в підсумку здав іншому пану національні інтереси власного народу.

Зрозуміло, що в генах українців досі сидить геноцидний синдром і всесвітній переляк тотального винищення. Колись цей жахливий спадок буде подолано. Якщо збережеться сама Україна до того часу.

Але сильні особистості, здатні об’єднати країну, акумулювати навколо себе силове поле будівництва модерної держави, потрібні вже сьогодні.

Несподівано виявилося, що сучасна владна еліта навіть маючи чверть столітній досвід державного управління, фатально неспроможна приймати стратегічні рішення, не розуміється на державній кадровій політиці, не вміє поступатися власними інтересами заради загальнонаціональних.

І коли країна опинилася на межі виживання перед зовнішньою агресією, жоден політик, а вони здебільшого є досить заможними людьми, великими бізнесменами, не вийшов з ініціативою про створення Фонду національного порятунку, який би сформували українські багатії.

Аби новоспечені олігархи, мільярдери, мультимільйонери потривожили б свої кіпрські і не тільки кіпрські рахунки й віддали бодай чверть власних статків на оснащення українських Збройних Сил.

І тоді не довелося б волонтерам збирати в пенсіонерів копійки на армію. І тоді не довелося б президенту ходити по світу з протягнутою рукою. В той час, коли в цій руці власних кілька мільярдів подзенькує. Ну не в руці, звичайно. Але є.

Хоч це зароблені гроші. Родина Порошенків, на відміну від інших українських олігархів, організували надзвичайно успішний бізнес із власною торговою маркою. Але мабуть саме тому і варто було б ініціювати створення такого Фонду і започаткувати особистий приклад пожертви.

Та й голова адміністрації президента – мільйонер і мав би чи не першим підтримати свого патрона, адже два роки тому всього за кілька сотень мільйонів доларів дуже вигідно продав власний медіа-холдинг ненависному режиму Януковича.

А міністри? А голови обласних держадміністрацій? А судді? А прокурори? А керівники СБУ, МВС до районного рівня включно?

Невже українці ментально не здатні самоорганізуватися? Звичайно здатні. Й історія рухів опору, героїчного самозречення, неймовірної жертовності задля загальної справи тому підтвердження.

Та й сучасна історія свідчить, що жодна країна в світі не може похвалитися таким масовим і ефективним рухом волонтерів, котрі спочатку утримували Майдан, а далі зібрали до купи українську армію, нагодували її, одягли, озброїли. І звідки все це взялося?

Все ж світова історія свідчить, що кардинальні реформи в суспільстві завжди пов’язуються з конкретним історичним персоналіями. Починаючи з Древньої Греції, де Солон, а вслід за ним Перікл створили не тільки суперуспішне місто-державу Афіни. Вони фактично створили середземноморську цивілізацію.

Але, то таке… Діло давнє.

Та модернізація США асоціюються з іменем Рузвельта. Франції – з де Голлем. Німеччини – з Аденауером. Сінгапура – з Лі Куан Ю. Китаю – з Ден Сяопіном. Врешті реформи Польщі – з Бальцеровичем. Чехії – з Клаусом, Словаччини – з Дзуриндою і Міклошем. Грузії – з Саакашівілі та Бендукідзе.

А з ким асоціюються реформи в Україні? Правильно, з Віктором Януковичем…

Гаразд, якщо в Петра Порошенка і Арсенія Яценюка нічого не вийде, хоч вони ще мають геть невеликий шанс для рішучих дій (!) чи просто вийде їхній час, хто може прийти їм на зміну? Юлія Тимошенко? Віталій Кличко? Андрій Садовий? Дмитро Ярош? Анатолій Гриценко? Єгор Соболєв? Борис Філатов? Олег Ляшко?

Справді, це все цікаві особистості. Але в жодного з них немає загальнонаціонального масштабу. Навіть у Юлії Тимошенко, котра в тюрмах втратила велику частину свого драйву, а потім не відчула зміни суспільних настроїв і досі не вписалася в них. І нині займає нішу маргінального лідера, борючись із урядовими млинами тарифів ЖКГ.

Всі щойно згадані українські сучасні політики не несуть нових ідей, інноваційних рішень для країни, вони не мають реального плану системних трансформацій. Принаймні, українцям невідомо про їхні задуми.

І вони, врешті, ні з чим не асоціюються. Хіба що з вилами. Або з тарифами. Або з перемогами на рингу. Або з досить успішним урядуванням в окремо взятому місті. Або зі створенням нового невеликого відомства, котре має боротися з тотальною українською корупцією. Або з успішним блогерством.

Що з усього цього може дати підстави на обрання офіційним лідером країни, котра потребує нагальних системних радикальних змін? Так, небагато. Але якщо вони всі зберуться гуртом і домовляться? Це звичайно надто фантастичний сценарій для України. Але…

Але, на всякий випадок, я б на місці президента, не чекаючи допомоги заклятих друзів, які готові за найменшої нагоди пустити йому "червоного півня", справедливо дорікаючи за процвітання його суперуспішного бізнесу в час кризи і війни, сам би своїми руками запалив би власний хутір і взявся б до нагальних державних справ.

На які, врешті, сам визвався. І щонайшвидше прагнув би показати результат. Так стають національними героями. Або ізгоями.

Власне, про це йому детально розповість Михайло Саакашвілі. Може, саме для цього Порошенко й призначав знаменитого грузинського реформатора губернатором Південної Пальміри?

Але Міхо – це ракетний двигун біля пошарпаного вітчизняними дорогами і ментальними страхами українського "Богдана". І тут або "Богдана" треба нагально готувати до злету, або не чіпляти того клятого двигуна. Бо Болівар не винесе двох протилежностей…

Віктор Мороз, для УП