Десять мифов о декоммунизации Украины

Перейменування вулиць і міст, відкриття архівів, визнання ОУН і УПА та відзначення Дня примирення – це зовсім не так "страшно", як про це розповідають критики декомунізаційних ініціатив.

9 квітня 2015 року Верховна Рада ухвалила чотири законопроекти так званого "декомунізаційного пакету". У них ідеться про визнання державою борців за незалежність України у ХХ столітті, відкриття архівів радянських репресивних органів, засудження комуністичного та нацистського тоталітарних режимів та увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Ініціатори декомунізації спираються передусім на європейський досвід.

Закони про відкриття архівів були ухвалені після падіння комуністичних режимів у Німеччині, Чехії, Польщі, Словаччині, Угорщині та інших державах. Комуністичний режим як злочинний засуджено на законодавчому рівні в низці східноєвропейських та балтійських держав; заборона використання радянської та нацистської символіки діє в Литві, Латвії, Естонії, а віднедавна в Грузії.

"Знання історії є однією з передумов запобігання подібним злочинам у майбутньому. До того ж, моральна оцінка й засудження вчинених злочинів мають велике значення для виховання молодих поколінь. […] Відтак, Асамблея суворо засуджує численні порушення прав людини, вчинені тоталітарними комуністичними режимами, висловлює жертвам цих злочинів свої співчуття, розуміння та визнає їхні страждання", – зазначено в резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 2006 року "Необхідність міжнародного засудження злочинів комуністичних тоталітарних режимів".

Ці слова безпосередньо стосуються саме України, яка унаслідок репресій, депортації та організованого радянським режимом геноциду втратила мільйони мешканців.

Однак звістка про ухвалення декомунізаційного пакету законів породила цілу низку маніпуляцій, міфів і страхів, що примножуються в ЗМІ не без участі російських пропагандистів. На жаль, не лише серед читачів, глядачів і слухачів, а й серед журналістів небагато таких, що прочитали закони повністю, перш ніж їх обговорювати та оцінювати.

Спробуймо дати відповідь на найпоширеніші закиди, що лунають у пресі на адресу декомунізаційної ініціативи.

1. "Декомунізація не на часі. Є нагальніші проблеми, що потребують вирішення – війна, бідність, корупція тощо"

Цей аргумент використовується протягом усього часу існування незалежної України. Проте досвід країн Східної Європи та Балтії свідчить про інше: там, де декомунізація відбулась одразу після падіння тоталітарних режимів, значно нижчий рівень корупції, а ВВП на душу населення, навпаки, у кілька разів вищий.

До того ж, не провівши після здобуття незалежності декомунізацію, Україна законсервувала ностальгію за радянським минулим, притаманну чималій кількості її громадян. Найбільше ця ностальгія була поширена в Криму, Севастополі, Донецькій і Луганській областях – і це використала Росія, готуючи окупацію української території та сепаратистське повстання на Сході.

Окупація Криму та війна на Донбасі завдали Україні багатомільярдних збитків; країна втратила понад 20% економічного потенціалу.

Натомість, в інших регіонах, де рівень прорадянських настроїв був меншим, агресорові не вдалося розгойдати ситуацію й створити передумови для введення військ.

Тож, можливо, сьогодні декомунізація рятує нас від майбутніх економічних утрат.

2. "Ці закони відвертають увагу суспільства від економічних і політичних реформ"

По-перше, декомунізація жодною мірою не перешкоджає проведенню реформ, не забороняє й не обмежує необхідності вдосконалювати законодавство та боротися з корупцією.

По-друге, реформи й декомунізація є взаємозв'язаними процесами. Нормальне функціонування економіки, нетолерантне до корупції суспільство, чесне судочинство, демократичні та конкурентні вибори й відповідальні політичні еліти несумісні з пануванням у країні радянських цінностей.

У такій країні пересічний громадянин вважає, що за нього все повинна вирішувати держава, сприймаючи владу як щось сакральне. Замість вимагати від чиновників виконувати їхню роботу, такі люди воліють задіяти неформальні зв'язки чи дати хабара. У таких умовах недоцільно розвивати чесний бізнес і взагалі проявляти ініціативу, адже в разі порушення прав добитися справедливості та захисту в суді й правоохоронних органах неможливо.

Тож декомунізацію можна вважати однією з передумов для успішного проведення реформ.

3. "На перейменування вулиць і населених пунктів потрібні великі кошти, а людям доведеться міняти документи, сплачуючи за це із власної кишені"

Закон "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їх символіки" передбачає перейменування вулиць і населених пунктів, названих на честь діячів Комуністичної партії та радянського режиму.

Але великі кошти на це не потрібні.

Основні витрати – це заміна табличок із назвами вулиць, покажчиків і дорожніх знаків із назвами вулиць і міст. Наприклад, вартість виготовлення однієї таблички в Києві – від 100 гривень, а якщо замовляти виготовлення великої партії, вартість кожної буде нижчою. А в селах та невеликих містах таблички з назвами вулиць є далеко не на кожному будинку.

Зміни до автомобільних та інших карт вносяться регулярно через розбудову міст, появу нових вулиць, зміну маршрутів громадського транспорту.

Заміни паспортів або паперових документів, що засвідчують власність на нерухомість, у зв'язку з перейменуванням вулиць чи міст – жоден закон не вимагає. Усі документи зі старими назвами залишаються чинними. Зміни до документів вноситимуться під час укладання договорів про продаж, дарування чи успадкування майна. Платити за це не доведеться.

За зміну назв вулиць чи населених пунктів в установчих документах повинні платити лише юридичні особи – 51 гривню. Але за новим законодавством ця процедура стає безкоштовною.

4. "Суспільство не сприйме зміну назв вулиць і міст – особливо старші люди, для яких назви радянських часів є святими"

Попри те, що найбільше за радянським минулим ностальгують літні люди, далеко не всі: пенсіонери та ветерани Другої світової війни поділяють "радянські цінності". Та й для них найчастіше ностальгія за СРСР – це спогади про молодість, позбавлені політичного підтексту.

Для того щоб призвичаїтись до нових назв, потрібен час. Проте зараз більшість українців уже й не згадає, що Маріуполь мав назву Жданов, Алчевськ був Комунарськом, Луганськ – Ворошиловградом, а Зміїв на Харківщині був названий на честь чеського комуніста Готвальда.

Пересічний киянин навряд чи згадає, що всім відомі вулиці Банкова, Грушевського і Майдан Незалежності до 1992 року були "Орджонікідзе", "Кірова" та "площею Жовтневої революції".

Що раніше буде змінено назву, то швидше громада призвичаїться до нової.

5. "Закон ускладнить наукові дослідження історії радянського періоду"

Жоден з ухвалених актів не забороняє й не обмежує жодних наукових досліджень. Вони внесені до винятків, на які не поширюється дія запроваджених законодавчих обмежень. Ба, більше, держава розслідуватиме злочини представників нацистського та комуністичного режимів в Україні, поширюватиме інформацію про них у суспільстві й заохочуватиме до цього неурядові установи та організації.

Вимога щодо неприпустимості заперечення злочинного характеру комуністичного й нацистського режимів і взагалі фальсифікації історії стосуватиметься лише навчальних матеріалів – підручників і посібників для шкіл і вишів.

Також може бути ускладнене поширення на території України псевдоісторичних агіток російських пропагандистських ЗМІ, замаскованих під наукові дослідження.

Проте це вже сфера відповідальності спецслужб, а не науковців.

6. "Визнання ОУН і УПА борцями за незалежність завадить об'єктивному дослідженню історії, зокрема, польсько-українського конфлікту в першій половині ХХ століття"

Ухвалені законопроекти не перешкоджають об'єктивному дослідженню періоду боротьби за незалежність України в ХХ столітті.

Держави Східної Європи ухвалили аналогічні закони й надали аналогічний статус борцям за незалежність або учасникам руху опору. Наприклад, у чеському законі 1993 року про протиправність комуністичного режиму опір цьому режиму визнається "легітимним, справедливим, морально обґрунтованим та вважається таким, що вартий поваги".

Визнання правомірності самої боротьби за незалежність жодною мірою не заперечує той факт, що під час боротьби окремі особи могли скоювати злочини. Закон не забороняє досліджувати подібні випадки та оприлюднювати результати досліджень. Наприклад, ушанування пам'яті вояків Армії Крайової в Польщі не перешкоджає науковим дослідженням злочинів представників польського підпілля проти українського цивільного населення в роки Другої світової війни.

Зрештою, наявність у діючому законі "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні" норми про протиправність публічного заперечення Голодомору жодним чином не перешкоджає науковим дослідженням та дискусіям.

Так і нові закони не створять жодних перешкод для дискусій про радянське минуле.

7. "Ухвалені закони забороняють комуністичну ідеологію, обмежуючи свободу слова й свободу переконань"

Жоден з ухвалених законів не забороняє ані комуністичну, ані будь-яку іншу ідеологію. Вони засуджують комуністичний та нацистський тоталітарні режими як злочинні та забороняють публічне використання їхньої символіки.

Закони, що забороняють публічне виправдання чи заперечення злочинів нацистського режиму, діють в Австрії, Бельгії, Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, країнах Балтії, Франції, Швейцарії, Канаді та Ізраїлі. Дві резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 21 листопада 2005 року та від 26 січня 2007 року, серед іншого, відкидають "будь-яке заперечення Голокосту, повне або часткове, як історичної події" та засуджують "без будь-яких обмовок будь-яке заперечення Голокосту".

8. "Ухвалені закони скасовують свято 9 травня та вшанування ветеранів Великої Вітчизняної війни"

9 травня залишається державним святом і вихідним днем. Додатково запроваджено День пам'яті та примирення, який відзначатиметься 8 травня. У цей день ушановуватимуть усіх жертв Другої Світової війни в Україні.

Ухвалені закони проголошують шанобливе ставлення до пам'яті про перемогу над нацизмом у ІІ Світовій війні, до ветеранів війни, учасників українського визвольного руху та жертв нацизму.

Ветеранами війни за українським законодавством визнаються, у тому числі, і воїни Червоної армії, які воювали проти нацизму.

Пам'ятники, що вшановують учасників і жертв війни, мають бути впорядковані та збережені, а обмеження публічного використання радянської символіки не поширюється на пам'ятники та надгробки.

9. "Це ускладнить відносини України з Росією, а також державами, де при владі перебуває комуністична партія – наприклад, Китаєм"

Ці закони жодною мірою не забороняють державну символіку Китаю або будь-якої держави світу. До того ж, Китай у відносинах з іншими державами керується переважно економічними інтересами, а не ідеологічними питаннями.

Відсутність подібних законів не заважала Росії вести проти України торгівельні війни, окупувати Крим, розв'язати війну на Донбасі.

Ностальгія за радянською добою та радянська ідентичність стали передумовою для того, що російські інтервенти мають на захоплених територіях порівняно високий рівень підтримки.

10. "Російські дослідники не зможуть отримати доступ до архівів радянських спецслужб в Україні"

Навпаки, закон про доступ до архівів радянських репресивних органів максимально спрощує процедуру доступу.

Іноземці, що на законних підставах перебувають в Україні, матимуть ті самі права щодо доступу до архівів, що й українські громадяни.

Щоправда, на території Росії чи інших пострадянських країн інформація, що відтепер стає відкритою в Україні, може мати статус таємної чи інформації з обмеженим доступом. Тому її оприлюднення в цих державах може бути забороненим.

Проте Україна не несе відповідальності ні за закони, що діють в інших державах, ні за страхи, що панують у душах представників тамтешніх спецслужб.

Сергій Рябенко, адвокат, юридичний консультант Центру досліджень визвольного руху, експерт РПР, учасник міжнародної команди правників (як представник організації-члена) Європейської платформи пам'яті та сумління, спеціально для УП