"Печаль твоя в мені…"

У ці дні світ схиляє голови перед жертвами геноциду вірмен 1915 року.

Серед віршів, написаних українськими поетами вірменською мовою, найчастіше перекладали "Заповіт Тараса Шевченка та "Цавед танем" Ліни Костенко.

Нам зрозуміло, чому "Заповіт". Так само зрозуміло й вірменам, чому увагу їхніх перекладачів – з-півдесятка інтерпретацій – привернули пронизливі й щемкі рядки української поетеси, один з яких винесено в заголовок. Адже вони навіяні трагедією народу, що рівно століття тому пережив криваву різанину.

Тоді, у 1915 році, внаслідок спланованих турецькою владою погромів і масової депортації, загинуло, за свідченням авторитетних істориків, півтора мільйона вірмен, переважно жінок та дітей, сотні тисяч їх змушені були полишити свою історичну батьківщину – Західну Вірменію, щоб розвіятися по всьому світу.

Незагойна рана, що кровоточить ось уже сотню літ.

Про ті події нагадує також і священна для всіх вірмен гора Арарат, що осиротіло позирає на Єреван з-за Араксу, і яка, згідно Карського договору 1921 року, підписаного більшовиками з урядом Кемаля Ататюрка, опинилася за межами Вірменії.

Але це ще й один із сумних уроків історії, який, нажаль, людство так і не засвоїло. Ані тоді, ані тепер – не дуже охоче вникає в історію та наслідки.

Тим часом те, що сталося століття тому – масовий терор за етнічною, релігійною та становою ознакою, надмірне застосування сили до власного мирного населення, що спричинило масові загибелі людей – чітко вкладається у визначення геноциду, який згодом пережили українські селяни під час Голодомору 1932-33 років, євреї в Другій світовій війні, а пізніше тисячі й тисячі кампучійців, трагедія війни в Руанді або жертви етнічних чисток недавніх балканських воєн.

Як правило, подібне супроводжується пошуками винуватців тих чи інших існуючих у суспільстві проблем, маніпуляціями з масовою свідомістю, аби перевести невдоволення населення, зокрема, економічним становищем – на внутрішнього чи зовнішнього "ворога". Це саме те, що, наприклад, ми сьогодні спостерігаємо в путінській Росії по відношенню до колись "братнього" українського народу, який наважився сам вирішувати своє майбутнє.

Трагедія п'ятнадцятого року розпочалася ще задовго до цього.

Переглядаю сумну статистику: згідно даних Західновірменського Патріархату, 1878 року в Османській імперії налічувалося три мільйони вірмен. Минуло трохи більше двох десятиріч насильницької ісламізації, розпалюваних османською владою погромів і масових убивств на релігійному та етнічному ґрунті – і на початок 1914 року кількість вірмен у Туреччині скоротилася до 1 мільйона 845 тисяч осіб. Вірмени, так само як і решта немусульманського населення Османської імперії – греки та асірійці, – покладали сподівання на буржуазну революцію 1908 року, у результаті якої до влади прийшли молодотюрки під гаслами модернізації та демократичних реформ.

Та вибухнула Перша світова війна, у якій Туреччина виступила на стороні так званого Троїстого союзу, якому протистояли країни Антанти. І, аби визначити винуватців військових поразок та тяжкого економічного становища в країні, силовики в уряді молодотурків, в особі міністрів Енвера-паші, Таліата й Джемаля, звинуватили в діяльності на користь супротивника – своїх вірменських співгромадян.

За їх наполяганням був розроблений і затверджений підступний план: спочатку мобілізувати, а згодом інтернувати всіх вірменських чоловіків, а відтак депортувати за межі традиційного проживання решту вірменського населення.

Але на ділі інтернування перетворилося в масові вбивства. Убивали навіть тих, хто вірою й правдою служив Османській імперії – переважно без суду й слідства, з метою заволодіння майном.

24 квітня 1915 року розпочалися масові арешти та фізичне усунення національної верхівки – політичних та громадських діячів, інтелігенції, зокрема, письменників Григора Зограба, Варужана, Сіаманто, композитора Комітаса. Саме тоді чутлива натура цього видатного музиканта світового рівня не витримала, і він збожеволів від побачених у катівнях звірств та нелюдських знущань над своїми одноплемінниками...

"Там немає деревця чи травинки або каменя, який не був би осквернений пролитою кров'ю", – писав французький журналіст Анрі Барбі, який відвідав Західну Вірменію в 1916 році.

Численні вірменські міста й села перетворювалися на попелища, чоловіків поголовно вирізали без огляду на вік, жінок ґвалтували, і разом із дітьми етапували до сирійської пустелі Тер Зор, де вони тисячами гинули від спраги, голоду та ятаганів озвірілих мусульманських фанатиків.

Крім сотень тисяч людських життів, для світу була назавжди втрачена також тисячолітня західновірменська цивілізація, зі своєю особливою культурою, мовою, унікальними діалектами. Культура, яка, зокрема, подарувала нам дивовижний епос "Давид Сасунський", сотні архітектурних пам'яток, таких як монастир святого Карапета в Муші, тисячі старовинних рукописів, що зберігалися в монастирських книгосховищах – спалених і розграбованих озвірилими юрбами.

Хвилі тієї небаченої на той час біди докотилися й до України. У своєму архіві я зберігаю копію розпорядження очільника тодішнього уряду УРСР Християна Раковського щодо надання невідкладної допомоги й працевлаштування тисяч біженців – "турецьких вірмен", які в пошуках порятунку опинилися на українській землі. Саме від них, між іншим, залюблений у Схід допитливий Павло Тичина перейняв у Харкові вірменську мову, а його колеги-єреванські письменники, при зустрічі все чудувалися, чому це їхній український побратим розмовляє з ними західновірменським діалектом…

Звісно, зайве, мабуть, говорити, що лихо, якого зазнали на початку минулого сторіччя сотні тисяч вірмен, – це печаль та біль не лише дружнього нам народу, який ось уже яке сторіччя перебуває на перехресті цивілізацій, і часто на межі свого фізичного виживання.

Пережита вірменами трагедія викликає глибоке співчуття в кожної нормальної людини, незалежно від її національності, і, одночасно, суворого осуду тих, хто, за словами Папи Римського Франциска, здійснив цей перший у ХХ столітті геноцид супроти громадян власної держави за національною ознакою.

Тих, хто впродовж кількох місяців позбавив батьківщини цілий народ, який тисячоліттями проживав на своїх одвічних, дарованих Богом і природою землях.

Тих, чию жахливу практику масових виселень згодом візьме собі на озброєння Гітлер, який, напучуючи своїх поплічників, заявить: "А врешті-решт, хто тепер згадує різанину вірменів?!" Та й " кращий фахівець з питань нацменшин" Йосип Сталін, добре відаючи, як зійшло з рук небачене доти людиновбивство його натхненникам й організаторам, не зупиниться, щоб так само одним махом поквитатися з вільнолюбним українським селянством, влаштувавши в 1932-33 роках нечувані в наших благодатних краях "жнива скорботи"...

І далеко не випадково у своїй оцінці геноциду вірмен, Папа Римський на одну дошку поставив молодотурків, разом з гітлерівцями та сталіністами. Злочин є злочин, хоч би в які ідеологічні шати він рядився, і в які часи був вчинений.

У цьому контексті видаються цілком зрозумілими вимоги вірменського народу не лише засудити вчинений супроти нього на початку минулого століття геноцид, а й офіційно визнати всім світом це злочином проти людства. У тому числі й Україною, яка на собі спізнала жахіття більшовицького голодомору, а зараз змушена відстоювати, по суті, своє право на цивілізаційний вибір.

Гадаю, це буде тим кроком, який ще більше наблизить нас до цивілізованої світової спільноти, стане виявом дружньої підтримки вірменського народу, з яким нас пов'язують давні історичні та культурні відносини.

Олександр Божко, перший Надзвичайний і Повноважний Посол України у Вірменії, спеціально для УП