Немцов и марионетка

- Куме, ви не знаєте, для чого це українці накупили стільки цукру?

- А ви собі уявляєте, куме, скільки треба буде самогону на поминках у Путіна?!

Жителі України – найкультурніший народ у світі. Їхня заповітна мрія – подивитися "Лебедине озеро" по всіх федеральних телеканалах Росії!

"Україна молода" 27-28 лютого 2015

Анекдоти – настільки специфічна народна творчість, що важко збагнути, які основи її формування. Якщо приказки, прислів’я, байки, пісні – наслідок здобутого життєвого досвіду, пережитих подій, оформлених згодом у відповідний жанр, то анекдоти дивним чином, підсумовуючи той же досвід, одночасно випереджають події, виступають їх провісником.

Впевнений, що редакція газети "України молодої", готуючи до друку свій випуск за п’ятницю-суботу, і традиційно друкуючи на 16-й сторінці кілька анекдотів, аж ніяк не могла знати того, що станеться в Москві пізно ввечері 27-го лютого…

Скажете, що я щось плутаю, бо Москва оплакує цими днями зовсім іншу людину – того, хто останнім часом був мало не єдиним символом відкритої опозиції політики Кремля.

Саме так. Але вбивство Бориса Нємцова – це той довгоочікуваний сигнал, якого з таким нетерпінням усі чекали.

Кому сигнал?

Спершу про особливості російської політики.

Політика демократичного Заходу не має успіху в протистоянні з Росією, бо її провідники не розуміють, або роблять вигляд, що не розуміють, самої суті, основ політики російської.

Образ російського політичного керівництва – це, скоріш, плід власних фантазій західних політиків, а не реалії.

Воно й зрозуміло, бо практично неможливо в нормальній голові переварити істину: лідер, що представляє націю, насправді її не представляє. Його задача, створюючи таку видимість, відстоювати інтереси невеликої групи людей.

Такий підхід був характерним для усій історії політичного правління в Росії. Різниця полягає лише в тому, що раніше групи людей, які обслуговував лідер, ховалися за впливові прізвища, а в сучасній російській історії – за назви партійних чи державних утворень, які все одно є "клубами за інтересами".

…У 1682 році після несподіваної смерті російського царя Олексія Михайловича на трон претендували два його брати: Іван та Петро. Першому на той час було 15 років, а другому – десять.

За Іваном стояли його сестри і Милославські – родичі по його матері, а за Петром – Наришкіни – родичі другої дружини Олексія Михайловича.

Протистояння було таким сильним, що назрівав бунт. Тоді й було прийнято "соломонове" рішення про одночасну коронацію Івана V-го старшим і Петра І-го молодшим царями.

Довелося для такої оказії навіть виготовити спеціальний подвійний престол і пошити копію відомої Шапки Мономаха, яка була обов’язковим атрибутом у день вінчання на царство…

Уся попередня і подальша історія царювання в Росії – це суцільна боротьба за владу і впливи на неї.

Легендарний постріл "Аврори" зробив єдину річ: тепер в Росії за владу боролись не родинні клани, а партійно-ідеологічні. Здавалося, що більшовикам вдалося захопити цю владу після розправи з усіма незгідними, але насправді, після зникнення з арени політичної боротьби партійних супротивників, у комуністів з’явився створений ними самими прихований конкурент.

Поява на чолі СРСР Андропова зняла завісу таємничості. Його раптова смерть дозволила Компартії повернути собі владу в особі Черненка. Та оскільки вибір партійців був невдалим, комуністам довелося забути про владу.

Але боротьба не припинилась. Вона знову змістилась в інші площини: якщо в часи СРСР вона точилась між комуністами-ідеологами і створеними ними ж для утримання цієї влади силовиками-чекістами, то за часів Єльцина перейшла на поле інтересів силовиків і, умовно, олігархів, породжених самими силовиками як уособлення бажання мати власні статки.

Перші дозволяли другим заробляти шалені багатства, розкрадаючи державне майно, а другі – за це право – щедро віддячували перших.

Усі ці ігри красиво упаковувалися в обгортку демократичного розвитку в Росії, посилення контролю та влади, яка робить неймовірні спроби витягнути країну з прогнилого минулого.

Західний світ, бажаючи мати справу з цивілізованим демократичним суспільством, здатним до діалогу, постійно сам себе переконував у прогресивності кожного нового очільника, що з’являвся спершу в СРСР, а згодом і в Росії.

У західному світі радісно сприйняли прихід до влади по смерті Брєжнєва Юрія Андропова, бо вважали його за ліберала – "симпатичного, бо він ходить у джинсах і п’є віскі", не переймаючись, що саме Андропов, будучи радянським послом в Угорщині, "брав активну участь у придушенні повстання 1956 і "Празької весни" 1968", а також свого часу "став ініціатором використання психіатричних лікарень як інструменту боротьби зі свободою думки", – тут і далі цитую Елен Блан, її книгу "Родом із КГБ. Система Путіна".

Згодом до влади прийшов "Горбачов, підсаджений у сідло рукою Андропова" і "був лише простим виконавцем. Пішаком КГБ, до якого належав і він", а головним його завданням при владі було "замилювати очі світовому політичному класу вправним маніпулюванням інформацією...

Західні країни не зрозуміли нічого. Віддавши перевагу мрії, а не реальності, Захід, а надто французи, ніколи не хотіли знати, хто такий насправді Горбачов. Як і багато членів партії, він належав ще й до КГБ, де Андропов зробив його своїм приятелем …, якого Захід підніс до рангу ікони….

…Єльцин – постать набагато складніша, ніж видається. Єльцин – герой чи геніальний маніпулятор, що скористався обставинами?".

Наприкінці ж терміну Єльцина "єдиною проблемою став пошук наступника, який ні в чому не порушить усталеного порядку та інтересів", бо "для колишнього КГБ не могло бути й мови, щоб лишити напрям розвитку країни на ласку примх загального виборчого права".

І вибір упав на Путіна. "…він єдиний пройшов тести на вірність…, а надто довів свою відданість, яка мала бути сліпою".

"Тож цілком можна запитати, чи є Путін – президент, який виконує свої обов’язки, яким керують ті, хто підніс його до влади і, перебуваючи в пітьмі, подають команди?".

Наведені цитати – лише підтвердження того, що всім добре відомо: при всій показовій величі ВВП – пішак на великій шаховій дошці.

Саме тому всі звернення і заклики до нього – абсолютно безрезультатні, бо ж він сам нічого не вирішує. Він – ширма, прикриття, обманка для світу.

І в цьому його особиста трагедія: під впливом російської пропагандистської машини і хвалебних од світових політиків, у якусь мить Путін сам повірив у те, що він – вождь УСЬОГО російського народу.

Він "загрався" у власний вождізм, купаючись у лаврах слави і грошей, і не помітив, що на нього "навішали" відповідальність за все: починаючи від таких брудних дрібниць, як надання "політичного" притулку "януковичам", до розстрілу російських журналістів, політиків, "боротьби" з чеченськими терористами, воєн в Молдові, Грузії, Україні…

Вбивство Бориса Нємцова на Красній площі – це виключно робота спеціалістів, але кулі в спину Бориса Нємцова – це не розправа з опозиціонером, це не посилення терору в Росії.

Хто б що не говорив, але "користі" зі смерті такої людини, як Нємцов, для Путіна зараз не більше, ніж було в Януковича від розгону студентів 29 листопада.

Судячи зі слів у телеграмі, надісланій президентом РФ матері вбитого політика: "буде зроблено все, щоб організатори і виконавці підлого і цинічного вбивства понесли заслужене покарання", видається, що сам Путін це добре зрозумів, та чи не запізно.

Це попередження ЙОМУ персонально.

Питання лише в тому, хто "надіслав" йому цей сигнал: друзі, як шанс на порятунок? Чи вороги, як нагадування – "ми можемо все".

Борис Дрогомирецький, для УП