Конституция? - Исключительно от народа...

Знову пішла розмова про оновлення Конституції. Знову президентом формується орган, який опікуватиметься "нагальними питаннями змін" до Основного Закону. 

Знову цим заклопотана Верховна Рада. Знову галас, знову метушня. Усе – як завжди при кожному новому президентові та при кожній новій Верховній Раді.

Прикрість полягає в тому, що ліквідована Конституційна асамблея, створена попереднім президентом, за своїм складом і спроможністю до творчих змін була найбільш фаховою та найсерйознішою за своїм складом до виконання покладених завдань у всі дотепер часи.

Та Конституційна асамблея зібрала весь найкращий на той час актив вітчизняного конституційного права. І її не стало. Бо то "від тієї злочинної влади". А нині ми – ясні та "геть народні", правда, "дещо підлюстровані", дещо недолугі – але "незлочинні та свої"…

Такого безголов’я у ставленні до справи не дозволяли собі навіть більшовики на початку творення своєї держави.

Стан у країні такий, що конче потрібна нова Конституція.

Саме нові умови взаємин між центром та об’єднаннями громад на рівні адміністративно-територіальних суб’єктів можуть виправити фатальну суть нашої унітарності, яка не сталася, бо ми, по суті, "якісь таки різні".

Ще рік тому зазвучало питання федералізації України. Але то, кажуть, "чергова підлість ворога". Ніби Росія, "агресор", пропонує вийти із прикрого стану війни шляхом федералізації України.

Раз про це каже ворог, то і пропозиції його ворожі. Ніхто далі й не думає над справжньою суттю проблеми. "Ворог", який і без того сам собою має "згинути, як роса на сонці", каже, що треба так – то, навпаки, цього не слід робити, та й завзято все. Яка там ворожа федералізація?!. Щонайбільше "децентралізація", і то – бо на це вказує Європа, – і годі!

Але ж, насправді, далі дітись таки нікуди. Як ви собі уявляєте подальше існування Донецької та Луганської областей у мирній Україні? Хіба федералізація – не єдиний вихід із війни, за яким Донбас погодиться залишитись у складі України, а Україна залишиться єдиною державою, хай би й федеративною на зразок Німеччини, Австрії, Канади, Австралії, США…

То, може, правий був В’ячеслав Чорновіл, який ще у 1990 році у своїй передвиборній програмі писав: "Я уявляю майбутню Україну федеративною державою – союзом земель, які склалися історично й несуть на собі природно-кліматичні, культурно-етнографічні, мовно-діалектні, побутово-господарчі та інші відмінності, що творять неповторне різнолике обличчя єдиного народу.

Бачу в складі Української Федеративної Народної Республіки такі землі, як Київщина, Поділля, Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття, Гетьманщина, Слобожанщина, Запоріжжя, Донеччина, Таврія (Чорноморія), а Крим — як незалежного сусіду або автономну республіку в союзі з Україною".

Даруйте, але маю свою "лиху" думку: після анексії нинішніх західно-українських земель у 1939-40 роках Українська радянська соціалістична республіка мала би стати федеративною – УРФСР, до речі, включно з нинішнім Придністров’м). І, може, історія нинішньої України пішла б іншим шляхом…

А щодо самої Конституції та змін до неї, чи її нової редакції, то без будь-яких умовностей: лише народ може пропонувати, оновлювати чи підправляти її зміст.

До права на волю вибору

Референдум – не наше слово. По-нашому і простіше – опитування. Причому опитування з метою спільного погодження того чи іншого питання.

Оскільки опитувати можна в різний спосіб – вибірково з отриманням ймовірнісного результату чи всіх підряд за адресою проживання, – то під референдумом слід розуміти опитування за спеціальною офіційною процедурою, коли громадянин із правом голосу може вільно, без примусу, прийти до виборчої дільниці і шляхом таємного голосування також вільно, як він хоче, відповісти на питання, вказані в бюлетені.

Конституція не дає визначення референдуму, а лиш указує на те, що разом із виборами референдум є формою безпосередньої демократії за народним волевиявленням та поділяє референдуми на місцеві і всеукраїнський.

Щоправда, Конституція не визначає наслідків референдуму, тобто його результат як акт народного волевиявлення нею не обумовлюється.

Це покладено на закон. Який і визначає, що референдум є способом здійснення влади безпосередньо Українським народом і полягає він у затвердженні громадянами України рішень з питань загальнодержавного значення шляхом таємного голосування в порядку, встановленому законом.

Всеукраїнський референдум за законом ділиться у статусі на конституційний, ратифікаційний, законодавчий і загальний.

Однак закон не може вимагати більшого, ніж це передбачено Конституцією.

Про яку нову редакцію Конституції України, що за законом має виноситися на всеукраїнський референдум, може йти мова, якщо сама Конституція не передбачає своєї нової редакції, а йдеться в ній виключно про зміни до Конституції чинної?

Про яку зміну території може йти мова в унітарній державі, якщо порушення її територіальної цілісності заборонене, а її внутрішня структура ніяк не пов’язана територіальними взаєминами?

Чим тоді відрізняється зміна території за всеукраїнським референдумом від установлення і зміни меж районів і міст, про що опікується Верховна Рада?

Крім уповноваженого Верховній Раді призначення референдуму щодо питання зміни території, автори Конституції ввели поняття референдуму за народною ініціативою, який призначається президентом.

Однак процедура цієї народної ініціативи є вкрай непростою, точніше, майже неможливою для реалізації.

Які і кому та за які кошти треба прикласти зусилля, щоб організувати народну ініціативу зі збором трьох мільйонів підписів виборців за умови, що підписи зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області?

І лише одного разу (!) така ініціатива конституційно сталася – у квітні 2000-го року, – коли народна воля дивним чином співпала з волею президентською…

А що закон про референдум

Законів про референдум, на відміну від численних законів про вибори, було всього два.

Перший був прийнятий ще в липні 1991 року і називався "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", а другий, нині чинний, під якось ніби навмисно скороченою назвою "Про всеукраїнський референдум" було прийнято вже дещо розхолодженою до роботи Верховною Радою 6-го скликання наприкінці терміну її повноважень у листопаді 2012 року.

У правовому сенсі законодавці повелися якось кумедно – повернувшись до тексту законопроекту першого читання і прийнявши його в цілому, вже провівши читання друге з численними поправками.

Новий закон викликав масу нарікань з боку опозиції. Зокрема тодішню владу, яка спровокувала "такий прикрий на весь світ закон", звинуватили у "дикому адмінресурсі" через повний контроль влади над референдумом за допомогою "своїх комісій референдуму".

Особливо дісталося нав’язуванню прийняття нової редакції Конституції та змін до неї за народною ініціативою без участі Верховної Ради.

У запеклих дебатах забули навіть про таку суттєву деталь: новим законом виключено всі засади щодо місцевих референдумів, чим якось ніби навмисно безглуздо заперечилося конституційне право громадян на участь у житті громади.

Оскільки тодішня парламентська опозиція нині стала провладною більшістю, виникає питання: що заважає виправити "негідний закон" про референдум і надати йому так ще недавно завзято бажану демократичність? А заодно й повернути народові незалежне від усіх влад право на місцеві референдуми.

Чи й цю владу влаштовує її повний контроль над референдумами та їх результатами?

Ще одна гілка влади? – Чи не головна?

При доволі чіткому розподілі державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, Конституція якось обережно, не даючи прямого визначення, обумовлює владу установчу як виключне право народу визначати і встановлювати конституційний лад. Це – щось на кшталт стовбура до дерева гілок.

І якщо законодавча, виконавча та судова гілки влади здійснюються опосередковано через їх органи, то установча влада також повинна мати спеціально обраний орган, уповноважений від імені народу на "визначення і встановлення конституційного ладу" шляхом підготовки змін до Конституції або навіть її нової редакції, якщо конституційний лад держави змінюється істотно.

Жодна спеціальна чи надзвичайна конституційна комісія, жодна конституційна асамблея, призначена як завгодно і ким завгодно, не може мати права змінювати Конституцію, якщо вона не обрана і не уповноважена на те народом – єдиним джерелом влади.

На превеликий жаль, наша Конституція не передбачає ні створення такого органу, ні власної ініціативи народу вносити зміни до Основного Закону. У її розділі XIII вказано, що такі зміни приймаються Верховною Радою, і лише коли зміни стосуються розділів I, III і XIII Конституції, тоді їх доля передається на суд народу через конституційний референдум.

Тобто Верховній Раді без конституційних на те підстав – їх немає в Конституції – передаються ще й функції установчої влади.

До речі, було б доволі логічним призначати установчим органом склад Конституційного Суду України та Центральної виборчої комісії, інших незалежних від влади органів. Щоб ні президент, ні Верховна Рада, ні навіть і вищі суди не впливали на їх незалежність та роботу.

Про легітимність взагалі та референдуму зокрема

Термін "легітимний", законний – за словником, нині став доволі популярним і вживається модним запереченням "нелегітимний", коли підкреслюється незаконність виникнення того чи іншого органу або вчинення певної дії.

І, на жаль, частенько слово це використовується для виправдання якихось одних дій у противагу іншим.

Безперечно легітимне явище майдану як народного волевиявлення за дозволеним Конституцією мирним зібранням громадян протиставляється незаконним діям влади, єдиною вимогою до якої була її заміна. Саме така влада стає нелегітимною за волею народу.

Однак, якщо вже бути прискіпливим у правовому сенсі і "чіплятися за правду", то наскільки легітимним є повернення у дії окремих положень Конституції 2004 року, якщо такого терміну, як "повернення до дії положень Конституції" в Основному Законі немає, а є цілком чітко прописана главою XIII процедура внесення змін до Конституції, чинної на той час, а Верховна Рада не має інших повноважень, як вносити такі зміни виключно за законом, а не сумнівними постановами?

Наскільки легітимною є постанова Верховної Ради про "самоусунення президента", якщо в конституційному переліку причин дострокового припинення повноважень президента такої насправді немає?

І наскільки легітимно голова ВР став виконувати обов’язки "самоусунутого" президента за парламентською постановою від 25 лютого, якщо Конституція-2004 насправді "повернулася до дії" лише тижнем пізніше –на наступний день після опублікування відповідного закону, неконституційного, а тому у правовому сенсі нікчемного, в газеті "Голос України" 2 березня, –і за чинним на ту пору Основним Законом станом на 25 лютого виконувати обов’язки президента мав би в.о. прем’єр Арбузов?

А чи може бути легітимним уряд, сформований за процедурою Конституції, хоча й "повернутої", але яка на той час ще не набрала чинності?

Навіщо цей стрімголовий поспіх, якщо у "принципі легітимно" можна було довести своє право і собі самим та світовій спільноті –в конституційні строки та норми спокійно і виважено – прийняти, хоча би, ту ж постанову про уряд та виконуючого обов’язки президента, діждавшись публікації закону про повернення Конституції-2004, щоб ніхто не дорікнув у прикрій для всіх нелегітимності?

Була навіть можливість організувати імпічмент президентові, аби, справді, вчинене не виглядало переворотом. Не додумались – і Янукович тепер довічно залишився зі званням "президент",оскільки за вимогою Конституції не був усунутий в порядку імпічмент.

А недолугі постанови навздогін про зняття з нього звання президента – курям на сміх.

Що стосується легітимності референдуму, беззаперечну відповідь тут дає сама Конституція: у загальному сенсі як волевиявлення громадян легітимним є будь-який референдум крім тих, на які винесено питання, заборонене Основним Законом – щодо податків, амністії і бюджету, – і який за інших причин просто не може не проводитися.

А держава зобов’язана сприяти будь-якому вільному волевиявленню народу і не перечити перепонами у законі "можна-не можна".

Тому за суттю своєю народне волевиявлення у будь-якій його формі є волею народу, яка не може бути нелегітимною. Нелегітимними можуть бути лише перепони до цього.

Це – як право кожного вільно дихати, яке не може бути нелегітимним ні через те, що немає закону про дихання, ні через те, що такий закон є, і дихати слід за цим законом.

Якщо за Конституцією організація та проведення місцевих референдумів і забезпечення їх результатів віднесено до виключних повноважень місцевих громад і їх об’єднань, зокрема й Автономної Республіки Крим, то на якій підставі Верховна Рада може визнавати такі референдуми нелегітимними?

А от порядок проведення та наслідки референдуму, щоб не було анархії, мають відповідати закону, за яким його і проводиться. І це, власне, єдина вимога, за якою референдум як народне волевиявлення може бути визнаний таким, що є нелегітимним через те, що неправильно проведений.

Однак і про це має визначитись народ, оскільки "неправильне проведення" має свою помірковану межу.

Народ може сам встановити порядок проведення референдуму, якому він довірятиме – і це є вищою ознакою справедливості. А влада може хіба що – долучитися до цього, якщо їй повірять…

Ніхто, крім кожного…

Безумовно, Конституція має бути такою, щоби кожна її засада була ясною і розумілася громадянами однозначно і виважено, оскільки Основний Закон стосується кожного з. Заповідь – найпростіша форма таких засад.

Можливо, мені байдуже, в який спосіб та в якому порядку забезпечуватимуться мої загальноприйняті у всьому світі права і свободи. Головне мені – щоб ці свободи були і ніхто та ніщо не змогло їх порушити.

Все одно, як "хитатиметься" дерево влади своїми гілками – законодавчою, виконавчою та судовою. Головне, щоб дерево було міцним, а ці гілки діяли на користь народові, щоби були відповідальні перед народом і не влаштовували між собою змагання, хто від того матиме більше вигоди.

Кожен може бути байдужим до того, як формується судова система, але вона має бути незалежною, діяти справедливо і служити виключно народові.

Однаково, як виконуватиме свої функції Верховна Рада та в який спосіб слід контролювати роботу народних депутатів, але я повинен мати виключне право відмовитись від їх представництва, а загалом і від Верховної Ради, якщо вони мене не влаштовують.

Я не можу вплинути на діяльність Кабінету Міністрів, але робота уряду має бути такою, щоб успішно здійснювалась виконавча влада і виконувались соціально-економічні програми держави в інтересах кожного її громадянина, а за тим приглядали і Верховна Рада, і президент, а закону дотримуватися вимагали чесні і справедливі суди.

Я можу погодитися з будь-яким переліком повноважень президента, парламенту та суддів, але жодне з них не може перевищувати моєї волі, в особі кожного громадянина, за якою та для чого їх обрано, – чинного народного волевиявлення.

Ніхто, крім кожного з нас, не має права вирішувати, як має жити громада і як формуватимуться об’єднання місцевих громад та якими мають бути їх стосунки, особливо майнові з державою, аби громада процвітала для кожного із нас, а загалом і для держави.

Виключно народ

Однак, попри всі ці "дещо технічні" за суттю особливості взаємин громадянина, суспільства і держави: ніхто насправді за мене не дасть відповіді, в якій державі я хочу жити – в унітарній чи федеративній.

Ніхто не зобов’яже мене визнати державною мову іншу, ніж ту, від якої походить назва моєї країни та якою має співатися і співається Гімн Держави, як і я не можу заперечити право громадян, чия рідна мова є іншою, на те, щоб і їх мова використовувалась як офіційна хоча б у тому регіоні, де вони у більшості проживають, а якщо домовимося – то нехай і по всій Україні.

І чому моє самовизначення як громадянина держави Україна має бути однозначним, а чинне за міжнародним правом подвійне громадянство не допускається без узгодження зі мною?

Чому за мене група осіб, яких я не уповноважував, має визначати, якою республікою має бути моя держава – президентською, парламентською чи змішаною, тобто кому віддати перевагу в управлінні державою – одноосібно відповідальному президентові із всесильною булавою, Верховній Раді з колективною відповідальністю чи дозволити їм поділитися повноваженнями так, щоб Україна від того була щасливою?

Ніхто, окрім кожного з нас, не може встановлювати, яким має бути парламент –однопалатним чи двопалатним – та чому не узгоджується зі мною кількісне представництво його депутатів – 450, 300 чи обґрунтовано інше їх число?

Чому без думки кожного з нас строк повноважень наших представників – депутатів усіх рівнів, президента – встановлено саме п’ять років, а не чотири, а то й менше, якщо рівень довіри до них мізерний?

І чому самі депутати собі визначають, як вони мають обиратися до парламенту – за пропорційним принципом із саме таким відсотком обмеження, у спосіб відносної більшості голосів виборців округу чи ще в який інший, вигідний їм спосіб?

На ці питання я маю дати відповідь особисто – без призначених мені посередників у вигляді спеціальних парламентських комісій чи президентських конституційних асамблей, а сформульованих уповноваженими на те мною представниками установчої влади – шляхом мого волевиявлення на референдумі.

Задля ясної вигоди

Звичайно ж, для достеменної відповіді щодо свого інтересу я маю чітко розуміти, чим різняться територіальні устрої унітарної та федеративної держави, а далі й прояснити собі, чому, скажімо, федеративні Австрія, Австралія, Німеччина, Канада та США поживають собі цілісними доволі щасливо, а федеративна Україна вже назавтра від того не те, що розвалиться, але ж переб’ємо один одного?

І чому перевага тієї чи іншої форми республіки – що дасть мені формування уряду президентом чи парламентом? Як від того зміниться виконання урядом Державного бюджету та Програми його діяльності?

І чим мені та країні завадить друга державна мова? Або в чому полягає загроза державі від подвійного громадянства?

Безперечно, для ясної відповіді я маю знати, яка мені та кожному з нас вигода чи збитки від двопалатного парламенту, чому депутат має представляти, скажімо, інтереси саме такого числа виборців і який строк повноважень депутата для повноцінного їх виконання мені найвигідніший, чи що дасть мені право обирати мирових суддів і доручити їм формувати суддівську систему далі.

Саме на таких основоположних для змісту Конституції моїх відповідях має ґрунтуватися суспільний лад моєї держави, право визначати і змінювати який належить виключно народові – тобто кожному з нас, як і декларується про це у глибинній за змістом статті 5 моєї Конституції.

Але для цього саме мене і слід спитати…

Сергій Каденюк, для УП