Почему в украинском парламенте дерутся?

В українському суспільстві останнім часом домінує думка, що бійки в стінах парламенту насправді є лише способом уникнути розгляду у Верховній Раді необхідних для суспільства законопроектів, які, втім, суперечать інтересам наших олігархів.

Не заперечуючи цієї причини, видається, що поруч із цим є й інші фактори, які впливають на хуліганську поведінку наших народних обранців.

1. Більшість нинішніх політиків – це люди, фізичне й ментальне дорослішання яких відбувалося на фоні культивування субкультури насильства, як у повсякденному житті, так і на телебаченні.

Достатньо згадати культовий фільм початку нульових "Бригада". Тому на підсвідомому рівні демонстрація фізичної сили очевидно для них розглядається з однієї сторони як спосіб вирішення конфлікту, а з іншої – свого роду демонстрація певного життєвого успіху. До того ж, частина депутатського корпусу зобов'язана нинішнім своїм положенням бурхливим дев'яностим – а, отже, і фізична сила сприймається ними як цілком нормальне явище.

2. У нинішньому парламенті жінки складають лише 11%. У країнах цивілізованої Європи ця цифра становить у середньому 26%.

Відтак бійки в парламенті є, у тому числі, наслідком існування чоловічого колективу з усіма його неодмінними атрибутами. До речі, в Італії, Грузії та Туреччині – країнах, де доволі часто депутати з'ясовують відносини за допомогою кулаків, – відсоток жінок у парламенті також є вкрай низьким.

3. Парламент – це представницький орган, який віддзеркалює суспільні настрої та очікування.

Зрозуміло, що на фоні фактичної війни й постреволюційних процесів, роль фізичної сили в суспільстві зростає.

4. Ну й, нарешті, ще один дуже важливий чинник. Наявність бійок у парламенті є з однієї сторони свідченням низької політичної культури, а з іншої, як не парадоксально, – демократії.

Адже нам, припустимо, складно уявити, аби у Верховній Раді СРСР відбувалися бійки. Тому наявність кулачних боїв у парламенті можна розглядати як дитячу хворобу демократії. Підтвердженням цієї тези є те, що парламентські бійки характерні для країн, які в історичному розрізі лише нещодавно стали демократичними та в яких ще не відбулася належна політична структуризація суспільства.

Тому й не дивно, що коли згадують про бійки в парламенті, відразу наводять приклади Італії, у якій демократичний устрій прийшов на зміну режиму Мусоліні, Туреччини, на демократичний розвиток якої суттєво впливав фактор релігії та військових, та Грузії, де становлення демократичних інститутів ще продовжує відбуватися.

До речі, на азіатському континенті бійки в парламенті – Індія, Японія, Південна Корея, Таїланд – звична річ у тому числі й серед жінок. А все тому, що там відносно нещодавно почали формуватися демократичні інститути, які прийшли на зміну традиційному азіатському способу виробництва із сакральною владою однієї особи.

P.S. Європейська демократія з'явилася не сьогодні, і не вчора. Її формування відбувалося протягом тривалого часу. І її дорослішання супроводжувалося тими самими дитячими хворобами.

Так, існує легенда, що в 12-13 столітті відбулася бійка в стінах парламенту в Парижі, внаслідок якої одному з депутатів зламали носа. Коли потерпілий звернувся до суду, розбишака заявив, що він має право розмахувати в повітрі руками як йому заманеться.

На що суд постановив рішення, у якому обґрунтував один із класичних постулатів свободи: Ви маєте право розмахувати кулаками як хочете, але свобода ваших рук закінчується там, де починається ніс іншої людини.

Тобто, "мої права закінчуються там, де починаються права іншої людини".

Проте хочеться вірити, що подолання неодмінних хвороб становлення демократії відбудеться значно швидше.

Олександр Москалюк, спеціально для УП