Мамона проигрывает войну тоталитаризму

"Тріумфальна" здача нашими військами українського міста Дебальцевого, сподіваюсь, примусила тих наших співгромадян, хто вміє думати критично, замислитися над цим вивертом державної пропагандистської машини. Адже якщо наше суспільство це проковтне мовчки, то Україна, не виключено, буде приречена на таку ж" тріумфальну" здачу Маріуполя, Харкова, а там, дивись, уже й Києва.

Якщо керівництво держави буде й надалі демонструвати таке своє позитивне ставлення до відходу наших вояків із нашої ж території, то вірогідність цього вельми висока.

Адже окупація всіх вищеназваних міст входить уже не в стратегічні, а напевне, в оперативно-тактичні плани російських окупантів.

Та українське суспільство, включно з усіма його високочолими інтелектуалами та "високопатріотичними" політиками, схоже, навіть не помітили цього тріумфу державної ідеології. Тому саме час зробити спробу розібратися в тому, як таке могло статися, бо інакше виглядає, що поглинання України Російською імперією стає лише питанням часу. І ніякі європи з америками не завадять цьому, якщо агресор і надалі змушуватиме нас так щиро радіти черговим "успішним" здачам йому наших міст.

Адже таке ідеологічне збочення виникло в нашій державі зовсім не випадково й не на порожньому місці. І жодна нація, а тим більше європейська, не дозволила б так себе дурити й щиро вважати власні поразки перемогами.

Відповідь на питання, як таке могло з нами статися, а також відповіді на численні парадокси з нашого боку тієї нав'язаної нам зовні гібридної війни – може частково, на мою думку, дати невеличкий екскурс у нашу історію.

Чому ідеологія Мамони так легко прижилася на українському ґрунті?

Голодомор-геноцид 1933 року привчив українців виживати поодинці, не гребуючи при цьому ніякими аморальними вчинками, включно з канібалізмом. Багато хто з наших селян тільки тому й залишився живим, що, відкинувши всі християнські та традиційно українські національні цінності, перетворився в раба, напівтварину, яка ладна була йти на будь-який злочин заради власного виживання.

Це й був той ідеал совка, на який розраховували кремлівські голодоморні селекціонери. Єдиним недоліком такого "ідеалу", на їхній розсуд, було неналежне ставлення постголодоморних селян як до соціалістичної, так і до колгоспної власності.

При тому ці мутанти повністю втратили не тільки свою українську ментальність, але й почуття національної солідарності, без якої не може існувати жодна нація, а тим більше – нація європейська. Навіть після Голодомору постгеноцидні селяни становили переважну більшість населення УРСР, що й визначило врешті-решт морально-етичні цінності її населення в цілому.

Збоку це все було непомітним при державній системі радянського тоталітаризму. Але після 1991 року це вже почало просто змушувати впадати у відчай після кожних виборів тих наших поодиноких співгромадян, які якимось дивним чином змогли зберегти в собі саме ту втрачену абсолютною більшістю їхніх співгромадян європейсько-українську ментальність.

І саме тому всі без винятку наші державні керманичі, будучи вихідцями та авторитетами саме в середовищі того постгеноцидного суспільства, природно, замість розбудови України шляхом повернення її громадянам утрачених унаслідок геноциду моральних та національних чеснот, стали вирішувати завдання свого особистого збагачення та довічного благополуччя власних родин.

Звісно, що будь-яка офіційна державна ідеологія при тому тим керманичам була як п'яте колесо до возу. Саме це й знайшло своє відображення в Конституції України.

І навіть зараз, під час війни із занадто ідеологічно вмотивованим агресором, питання про необхідність національно-патріотичної ідеології в Україні навіть не обговорюється жодним із наших конституційних реформаторів.

Дозволю собі припустити, що навіть якби в нас не було тієї гібридної війни, то держава з такою ідеологією рано чи пізно захлинулася б у корупції та самознищилася.

Мамона не вміє воювати

У цьому ми з вами могли переконатися вже неодноразово. І провини за всі наші негаразди на фронті швиденько переклали на плечі окремих особистостей, наївно сподіваючись при цьому, що з їх відстороненням із посад ми зможемо вже принаймні на рівних протистояти потужній російській військовій машині.

Це наївні сподівання. Хоча б тому, що ідеологія власного збагачення та благополуччя, яка де-факто сьогодні панує в Україні, апріорі не здатна продукувати ту критично необхідну масу державних керманичів та посадовців, військових, бізнесменів, учених, журналістів та решти громадян, які б змогли покласти на вівтар перемоги стільки того власного благополуччя, скільки поклали в 1920-му році поляки, або в 1939-му – фіни.

Адже свої військові дива вони звершили саме завдяки своїй абсолютній національній мобілізації в боротьбі з тим самим надпотужним та відмобілізованим ворогом, що сьогодні нищить нашу незалежність. Навряд чи вони змогли б це зробити, якби не були тоді всі об'єднані своїми високими національними ідеями та ідеологіями як тими необхідними ланцюгами, які тільки й здатні зробити з населення націю.

Ми ж із нашою ідеологією Мамони виглядаємо просто приреченими в протистоянні з озброєним до зубів безжальним російським ведмедем. І якщо ту Мамону ми найближчим часом не скинемо з її аморального п'єдесталу в нашій державі, то її приреченість, без сумніву, переросте вже в реальне самогубство, і "старший брат" лише суттєво допоможе нам у тому акті нашого національного суїциду.

А поки що ми, схоже, упевнено та свідомо готуємося до того свого державного самогубства. Інакше неможливо пояснити факт, що Україна й досі має майже той самий Генштаб, який призначив ще Віктор Янукович!

Таке диво було б принципово неможливим, особливо після Іловайська, Донецького аеропорту та Дебальцевого, якби в нас була власна національна ідеологія. І за кожну поразку тоді б генерали відповідали власними погонами та лампасами. Але оскільки тієї ідеології нема, то після кожної поразки тим генералам варто було лише продемонструвати президентові зайвий раз свою відданість або просто прикрасити дійсність, щоб і надалі залишатися на високих посадах.

Президенту ж просто комфортно із цими великозірковими пристосуванцями та брехунами, і міняти їх на якихось там висуванців із зони АТО він, напевне, не збирається.

Бо тоді не виключена вірогідність того, що його особисті відносини із ГШ будуть уже й не такими безхмарними, як сьогодні. А це вже суперечить головним цінностям Мамони – максимально можлива власна комфортність у житті понад усе!

Кричущих прикладів безліч. Але я хочу навести інший приклад, який наочно демонструє, до чого призводить відсутність ідеології в держави, яка перебуває в стані війни.

Пам'ятаєте, як за збитий український транспортний літак із півсотнею наших спецназівців на борту був притягнутий до відповідальності полковник Віктор Назаров? Він тоді в кращих совкових традиціях відразу ж "закосив на больнічку", де до нього навідалися допитливі тележурналісти.

Полковник, звичайно, упевнено доводив їм свою абсолютну невинність, і коли вже зловив певний кураж, мабуть, забувся і ляпнув щось на кшталт того, що, мовляв, це війна, а на війні мають гинути солдати, – тому та трагедія під Луганськом це ніяка там не трагедія, а такий собі нормальний перебіг військових дій.

Справа Назарова була спущена на гальмах. Але мене вразило інше: що в українській армії на 24-му році нашої незалежності може обіймати відповідальну посаду старший офіцер, який сповідує ставлення до наших солдат таке саме, як і радянський маршал-м'ясник Жуков, відомий своїм людожерським висловом "Ничего – наши бабы их ещё нарожают!"

Це зайве свідчення того, що відсутність державної ідеології в Україні дозволяє спокійнісінько працювати на відповідальних армійських посадах людям, які фактично є провідниками ідеології нашого ворога, який і сьогодні воює з нами, не озираючись при тому на власні втрати.

Зважаючи на все це, стає зрозумілим, чому наше постгеноцидне суспільство так легко погодилося з тим, що здача Дебальцевого – це насправді наша перемога, а всі ті бійці, що покинули місто – насправді наші герої.

Погодилося, бо цей патріотичний симулякр був, безумовно, вигідний та прийнятний для всіх соціальних прошарків нашого суспільства без власної ідеології.

Президенту, який програв битву за Дебальцеве ще на дипломатичному фронті.

Його генералам, які програли її, плануючи тактику оборони міста.

Прем'єр-міністру, який, за деякими повідомленнями бійців, що вийшли з-під Дебальцевого, не забезпечив їх у достатній мірі.

Нашим провладним журналістам, деякі з яких, потрапивши до парламенту, вважають для себе необов'язковим повстати проти цієї цинічної брехні заради політичної доцільності, яка і є гарантом їхнього особистого благополуччя.

Самим нашим воякам, які вийшли із частково оточеного казана під Дебальцевим як з окупованої ворожої території із прокльонами у свої спини від тамтешніх мешканців.

І, звичайно, усім родичам та близьким тих вояків.

А невигідний цей відхід зі стратегічно важливого міста Донбасу лише Україні, якій, завдяки її громадянам, що сповідують ідеологію Мамони, ворог відрізав по живому ще одного пальця…

Олександр Крамаренко, спеціально для УП