Три мира украинской идентичности

У Рахові є пам’ятник гуцулові з загадковим написом "Знаймо – хто смо". Як згодом мені його переклали, це означає "знаємо, хто ми є". Це найкращий опис того, що таке ідентичність.

Легенда про ДНР

Якщо починати ab ovo, розуміння світогляду "Донецької народної республіки" почнеться навіть не з переселенців, а з Різдва. Історик Ярослав Грицак вважає, що народи, які колядують, мають кращі шанси на добробут і гідність за народи, які не вміють колядувати. Тож взимку Україна розділяється не по Дніпру і навіть не по Збручу. А по тому, де святкують різдвяні свята, а де – новорічні.

Це підтверджує донецький журналіст Денис Казанський: "Навіть коли радянська влада принесла на Захід свої свята, тут вони були штучними. Тут продовжували святкувати Різдво, тобто, зрозуміле для себе свято". Натомість на східних землях не було такої сили традицій; Денис каже, що їх просто не існувало. Люди приїжджали на землю, яка не мала свого коріння та історичної протяжності. Тому на місці культурно-історичного вакууму буйним цвітом розквітли традиції радянські.

Ця земля – і не російська, і не українська – застрягла у своєму міфічному ностальгійному СРСР, ніби у втраченому Едемі. І цю ностальгію дуже вдало використали політики.

"Донбас особливий", "в Донбасу окремий шлях", повторювали вони раз за разом. Цей особливий шлях не передбачав ані свободи слова, ані плюралізму думок, ані інших демократичних цінностей. Поки в інших регіонах формувалась демократія, Донбас тримався залізобетонним радянським монолітом, як за часів Брежнєва.

І, можливо, він так би й протримався – ображений на всіх, ніким не почутий,  - якби не війна. На Донбасі народилась легенда про стихійно сформовану самооборону, ополченців, київську хунту та молоду народну республіку. А кров, яка пролилась, сакралізує та підкріплює будь-яку легенду. Вже не можливо сказати, що насправді не існує ніякої ДНР, якщо за неї хтось бився і помирав. Бо визнати, що ти помер за щось вигадане, було б абсурдно.

До прикладу, в чемпіонаті ДНР з баскетболу готові виступати вісім команд. А ми і досі думаємо про цю "народну республіку" як про щось уявне, що насправді не існує. Виявляється, для того, щоби земля отримала свою політичну значимість, необхідна чиясь смерть.

За словами Казанського, на жаль, Україна програла момент, коли можна було стерти лінію ментального розлому. 

(Пів)Острів Крим

Кримська історія видається занадто простою. Ось – кримські пляжі з туристами з Єкатеринбурга, ось Чорноморський флот РФ, ось Лівадійський палац сім’ї Романових і "полита руською кров’ю земля". Ось народне волевиявлення, хай і під контролем військових. "Кемська волость? Забирайте!"

Але, коли придивляємось пильніше, від початкової простоти не лишається й сліду. По-перше, є світ Криму і світ Севастополя, а це – дві великі різниці. Якщо минулої зими в Сімферополі було щось на кшталт майданів, то в Севастополі було небезпечно виходити на будь-які акції. Мешканці Севастополя у своїй більшості ніколи не ідентифікували себе як кримчан, максимум - як мешканці півострова Крим. Але в першу чергу Севастополь, місто російської слави, асоціював себе лише сам із собою.

По-друге, шукати історичні корені в світогляді місцевих - марна справа, адже Крим – також здебільшого земля переселенців. Максим Кицюк, громадський активіст родом із Севастополя, пояснює: "Окрема кримська ідентичність, на мою думку, є історично сформованим стереотипом. Адже Крим, сам по собі, не має історично-корінного населення, окрім кримських татар, караїмів та кримчаків. Решта - сюди завезені, або ті, що втікали до Криму".

Особливість незалежно сформованої кримської політичної ідентичності була б перебільшенням. Відчуття відокремленості півострова можна пояснити, скоріш, географією, аніж колективною історичною пам’яттю. Карту "ідентичність Криму" просто дістали з рукава і вкинули в гру, розігруючи партію російської весни. Адже кримський дрейф між українським та російськими берегами тривав щонайменше років двадцять української незалежності. Попри "латентну проросійськість", про яку розповідають місцеві активісти, прагнення бути з Україною в Криму були.

Та ними не скористались.

Однією з перших тез, яка звучала на півострові після анексії Росією, була: "На нас не звертали уваги весь цей час, а нам було потрібно, аби Україна щось для нас робила".

"Це яскраво показує цю "кримську ідентичність": не "ми - Україна, робімо щось для себе", а "ми - Крим, хай Україна щось зробить для нас"", - підсумовує Максим.

Крим – це не "орден на грудях планети Земля", це річ у собі. Він існує незалежно від того, чи ми його розуміємо. Він живе за своїми правилами та законами, у дивній світоглядній суміші радянських звичок, української традиції, російських триколорів і кримськотатарських смаків.

Уявна Галичина

Галичина – це як свята земля, тільки в Україні. В Галичині живуть найбільш українські українці. Маленька Галичина рік за роком рятує велику Україну. Можна припустити, що на думку галичан у них і надої корів більші, і трава зеленіша, і вода солодша.

Міф про Галичину – один із найбільш медійно успішних локальних міфів. Галицький бренд непогано йде на експорт, і ось уже навіть у Харкові чи в Одесі відвідувачі кафе знають, що слово "чоколяда" означає "шоколад".

Галичина – це такий собі західний форпост "українського сепаратизму". Ніби, дай тільки привід, галицька інтелігенція побудує стіну по Збручу, відмежується від решти світу і буде собі щасливо смакувати пляцками та струдлями. Ідея незалежної Галичини сягає ще часів Австро-Угорщини, але зараз набула нової цікавості. На контрасті з донбаськими "ополченцями" західники і справді виглядають більш культурно та комерційно привабливими.

Але львівський історик Василь Расевич охолоджує гарячі голови ідеологів незалежної Галичини: "На жаль (або на щастя), окремої галицької ідентичності, яка б розвивалась не на етнічній основі, не сформувалось". Через те, що довгий час на цих землях конкурували два потужні національні проекти – польський та український – на момент розпаду Австро-Угорської імперії наднаціональної галицької ідентичності не існувало.

Галичина об’єднує своїх мешканців географічно, історично та культурно. Але цього мало для того, щоби сформувати якусь політичну самоідентифікацію. Тому, пояснює Расевич, проблема представників руху за відродження Галичини полягає в тому, що вони намагаються зманіпулювати і представити українську ідентичність Галичини як окрему галицьку.

Спільні герої

Закінчується все так само, як і починається: легендами і героями.

Наші легенди визначають наш образ світу, наші герої показують нам, якими ми хочемо бути. А для формування політичної ідентичності важливо мати спільних героїв. Україна, яка зараз починається від Чопа і завершується Дніпропетровською областю, каже Василь Расевич, отримала їх в особі Небесної сотні. Саме вони зараз гуртують країну та об’єднують її в політичну націю.

Території Донбасу, які Київ не контролює, мають власний пантеон мучеників, і навряд чи приймуть до нього загиблих на Інститутській. Занадто велика світоглядна прірва між ними. Якщо кордони держави лишатимуться сталими, то найбільшою роботою в майбутньому стане примирення героїв і пам’яті.

І тоді, можливо, відповідь на питання "хто ми є" буде нарешті спільною.