Маскировка светом

Якось Антуан де Сент-Екзюпері під час нічного польоту звернув увагу на те, що зверху іноді дуже складно орієнтуватися над доволі освітленим містом. Світла багато, а куди летіти, не зрозуміло. Згодом у нього навіть виникла ідея маскування міст світлом.

Знайомлячись з українськими новинами в ЗМІ або слухаючи численних коментаторів та посадовців, іноді важко позбутися відчуття "маскування світлом": з одного боку, інформації про стан речей у країні вдосталь, а з іншого, темних плям у діяльності державних інституцій стільки, що загальна картина лише з освітлених пазлів не складається.

Так, досі незрозуміло, у нас все-таки йде війна, чи ні? Якщо не оголошено воєнний стан, значить у нас мир? Тоді чому наше керівництво так домагається перемир'я з терористами? Що це за перемир'я під час миру й що це за АТО, яке продовжується багато місяців і вже принесло розруху на Донбасі, втрату контролю над частиною території, сотні тисяч біженців і численні жертви?

Одним з аргументів проти введення воєнного стану є такий: наша армія не зможе протистояти російській.

А хіба Росія з нами офіційно воює? Ні. І ми також із нею офіційно воювати не збираємося. Це будуть дії тільки проти терористів, найманців та інших покидьків, які взяли в руки зброю проти влади й народу на нашій території.

Захищати й очищати свою територію від різної мерзоти – не тільки маємо право, але й зобов'язані. У нормальних країнах при наявності агресії на захист батьківщини піднімається весь народ, а в нашій – тільки добровольці, честь їм і хвала. А де ж держава з її міццю й можливостями? Та… ті "державники" або посади ділять, або гроші заробляють, або взагалі роблять щось своє, надзвичайно важливе, їм не до воєнних дій.

Ще декілька осередків незрозумілої темноти в морі світла.

Чому проросійські терористи наших постійно "віджимають", а нашим не можна? Вони по наших "гатять", а нашим по них – зась. Це наша земля, чи чия? Наша. А якщо наша, то саме нам потрібно віджимати й наступати, а не загарбникам.

Дикістю здається й фактична зрада владою мільйонів українців, покинутих напризволяще на окупованих територіях Криму й Донбасу, яких навіть не інформують про те, що діється в країні, що і як їм доцільніше робити і яка їм допомога може бути надана. Це твердолобе небажання влади працювати з людьми постає з антинародної сутності провладного олігархату.

Навіть при звичайному систематичному інформуванні людей відсотки прибічників України на Сході та на окупованих територіях могли б значно зрости.

Економити на пенсіонерах, інвалідах і дітях, плювати на тих, чиї домівки там розбомблені, а самі вони вимушені поневірятися, а часто й голодувати – і водночас купувати вугілля в терористів – це морально?

Складно второпати, чому в парламентсько-президентській країні свої правила гри диктує президент, а не парламент. Пріоритет повноважень повинен мати парламент, а президент нехай виконує представницькі функції: озвучує, скільки полонених звільнено, нагороджує героїв, розповідає на прес-конференціях, про те, як нам буде добре жити та розмовляє по телефону з Ангелою Меркель. Це в нього непогано виходить. Отож, допоки по факту він не продасть свій бізнес, у тому числі й "5-й" канал, він має займатися тільки цим.

Багато темних плям у внутрішній політиці.

Чому наші можновладці продовжують цинічно перекачувати кошти від бідних до багатих, про що свідчить бюджет 2015-го року? Олігархи наживали свої статки спочатку методами неправедної приватизації, потім шляхом рейдерських захоплень, штучних банкротств, преференцій тощо. Їм хтось хоча б пальцем погрозив, щоб вони зменшили свої апетити? Типу, ну, хлопці, положення в країні надскладне, не заривайтеся, а то ми вас… а то ми вам… ну, щось там зробимо.

А хто ж буде грозити – пан олігарх Порошенко? Чи корумпована до мізків кісток найгенеральніша прокуратура? Чи, може, спритний пан Гройсман, який топчеться по Регламенту ВР із витонченістю молодого слона в порцеляновій крамниці?

Якщо комусь ще не відомо, що весь час знаходження олігархії при владі суспільство приречене залишатися слабким і піддатливим до насильства, то нехай уважно перегляне історію незалежної України.

Країна стає дедалі слабшою. Повноцінний середній клас, який єдиний зацікавлений впроваджувати в основи державного ладу такий важливий принцип, як рівність усіх перед законом, знаходиться під потужним пресом олігархічного конкурента. Тому що середній клас зазвичай отримує прибутки при нормальних стабільних законах, а олігархія – обходячи або порушуючи їх, тобто при фактичному беззаконні.

Олігархія за своєю природою системно корумпує державу. Отож, так звана "боротьба з корупцією" при олігархічній владі – це не що інше, як боротьба із самим собою-коханим. Тобто імітація справжньої боротьби, "маскування світлом".

Хто буде переможений у такому протиборстві, можна не сумніватися – середній клас, а з ним уся країна, як це було й раніше.

Звичайно, ламати олігархів через коліно наразі не варто, тут також треба знати міру. Але й жирувати скоробагатькам на крові бідних досить, бо ще невідомо, що страшніше для країни – сильний спротив реформам із боку олігархії, чи праведний гнів тепер уже озброєного, доведеного до відчаю народу.

Просто до свідомості олігархів має бути чітко й недвозначно доведена найближча ціль нашого загального напрямку руху: влада без бізнесу. А вже як вони будуть пристосовуватися до новітніх умов – це їхня справа. Наввипередки.

Таку ціль може поставити тільки новообраний парламент, "молоді леви", причому робити це треба якомога раніше, поки ще зажерливі аморальні олігархи не розвели їх, як "кошенят", чи не купили з тельбухами. Головне, це добре усвідомити:

Без деолігархізації держави, тобто відокремлення бізнесу від влади, майбутнього в України немає й бути не може.

Бо, знаходячись при владі, олігархія не тільки реформ, а навіть ліквідації корупції не допустить.

Від яскравого світла, яке снопами б'є від уряду, складається враження, що це не уряд героїчних камікадзе, яким вони себе позиціонували, а уряд відважних переможців.

Пан Яценюк на передноворічній прес-конференції нарахував стільки вже завершених реформ, що пальців на руках не вистачило, мабуть збирався вже роззутися, та передумав. Згадав навіть, як вони продавали автомобілі. Забув тільки сказати, як це вплинуло на розвиток економіки та добробут людей. Якби хоча б половина з його "реформ" була успішно виконана, то нас би вже урочисто приймали в ЄС.

...Куди пливе наш корабель, чи вивірено його курс, чи врахована можливість зустрічі з айсбергами, під сяючими вершинами яких – крах і безодня?

Зрештою, якщо невідомий курс, то всі напрямки – хибні, а всі зустрічні айсберги – наші. Це, мабуть, або занадто важкі завдання для цієї команди, або ж "капітани" свої цілі вдало маскують від нас, сірих. Маємо зовсім не такий уряд, яким він наразі повинен бути, або яким був свого часу уряд пана Саакашвілі.

Коротко й конкретно формулу стратегії уряду пана Яценюка пояснив наш відомий філософ і аналітик Сергій Дацюк. Глибина його філософської концепції дуже специфічна, хоча водночас проста й зрозуміла: "Яка стратегія українців – української громади і її політичних лідерів? Ця стратегія – хитрожопість. Хитрожопість українців полягає в тому, що вони хочуть одночасно й торгувати, і воювати. Так не вийде. Воїн завжди здолає торгаша. І торгаш на війні ніколи не обдурить воїна".

Щодо такого дещо узагальненого висновку, то тут можна подискутувати, бо він відноситься не до всього народу, а лише до верхівки влади.

По-перше, хоч народ і є джерелом влади, але не є її суб'єктом, отже, саме влада відповідає за стан країни, а значить, і є отим торгашем. По-друге, та категорія все-таки не основна в характері українців, це знов-таки "пріоритет" нинішньої влади.

А в іншому, пан філософ повністю демаскував найголовніше з того, що владна верхівка вперто приховувала. Отож, та філософська категорія, яку визначив пан Дацюк, помножена на антинародну сутність олігархії, породжує і корупцію, і розвал економіки, і заборгованість країни, і слабкість її перед агресором, і бідність, а часто – злиденність населення і всі інші вади, які маємо.

Головне ж – існуюча система не дає можливості виходу із глухого кута.

Олігархія – це злоякісна пухлина, яка сама по собі не розсмокчеться, поки не знищить тіло, на якому вона паразитує – країну. Якщо не хочеться розправлятися з нею розпеченим залізом, тоді треба її постійно обробляти лугом, у якому, на відміну від кислого середовища, злоякісна пухлина не живе. Тобто треба створити олігархам такі умови, щоб вони самі захотіли стати звичайними бізнесменами й не намагалися впливати на владу.

Головні висновки:

1. Необхідна термінова деолігархізація країни "зверху", щоб не допустити її "знизу", бо тоді вона може бути з вилами та ломіччям, а головне – з вогнепальною зброєю в широкому асортименті. Цю тему зможе "протиснути" хіба що молода ВР, якщо зуміє об'єднатися й "переконати" тріаду Порошенко – Гройсман – Яценюк, а ще якщо не піддасться на олігархічні спокуси. Чесні депутати ВР, єднайтеся!

2. Паралельно необхідно вести роботу над імплементацією реформ, не забуваючи про радикальну реформу самого державного апарату.

3. Одне з невідкладних завдань – прийняття закону про імпічмент, аби не допустити переродження "солодкого" президента в ще одного "кривавого". Досить з нас крові.

Це, звичайно, далеко не вичерпний перелік нагальних завдань. Буде важко? Так, звичайно, але ж ніхто не обіцяв, що реформувати таку запущену державу, як наша, буде легко.

Андрій Прилоус, спеціально для УП