Психоанализ войны. Технологии ненависти

Читайте також "Частина 1. Проблеми сепарації"

Війни ніколи не виникають на пустому місці – їм завжди передують ті чи інші етнічні конфлікти, існуючі об'єктивно чи підтримувані штучно. До того ж у більшості випадків виникають вони між близькими між собою етнічними групами, нерідко ще й об'єднаними якимсь спільним для них, і часто психотравмуючим, минулим.

Однак будь-яке минуле – це індивідуальні історії окремих людей, ставлення до яких у них буває різним. В одних там може жити прощення й розуміння, у інших – ненависть і прагнення до помсти.

Тому подібними колективними уявленнями легко маніпулювати. Наприклад, якщо нав'язати людині негативне сприйняття такого минулого, привчити до думки, що вона ображена, що хтось інший їй у чомусь завинив.

А ще, оскільки зрілою людиною маніпулювати важче, а інфантильною – легше, то природно, що легше всього жертвами подібних маніпуляцій стають народи, що вийшли з тоталітарного минулого. У тоталітарних державах інфантилізм завжди є частиною державної політики.

Основою цих маніпуляцій є технології, що опираються на психологічні захисти людини. Адже ці захисти – це той фільтр, що захищає нашу психіку від надмірних впливів зовнішнього світу. Оберігає її до того часу, коли ми будемо готовими осмислено прийняти те, що сталося.

Але оберігаючи нашу психіку, вони разом із тим створюють для нас настільки комфортне середовище, що вибратися з нього потім буває зовсім непросто. Легше звинуватити екзаменатора, ніж визнати, що сам завалив екзамен.

Або сказати, що "не дуже й хотів" того, чого так і не зміг добитися. Або оголосити проблеми цілого народу – результатом світової змови проти нього.

Так зручно й комфортно, так просто й легко.

І тому в умілих руках політиків ці захисти стають зброєю проти самої людини. У першу чергу – проти тих, хто вже потребує певної допомоги. Скажімо, жителі тих регіонів, що втратили внаслідок переселення свої родові корені, підсвідомо шукають того, хто б замінив їм собою цей втрачений образ батька.

Тому для них можна створити такого "батька" штучно, "зліпивши з нуля" якогось там чергового псевдо-Сталіна, що знає відповіді на всі їхні злободенні запитання – і тому легко може вказати, що їм думати й що робити.

Це зручно. Не треба думати, не треба помилятися й учитися. Не треба відчувати біль. Не треба відчувати вину за власні вчинки, адже завжди можна сказати, що ти не винен, бо лише робив те, що тобі наказували інші.

"Я просто виконував наказ" – так виправдовувались нацистські злочинці. Так зручно й безпечно – не думати самому. Інфантильній людині завжди зручно, коли хтось вирішує замість неї.

І чим більше в державі стає страху, терору й залякування, тим більше стає тих, кому легше підкоритися, ніж протестувати – тобто все тих же інфантильних людей.

Так інфантильні люди першими схиляються перед майбутніми диктаторами, а вони, у свою чергу, вирощують нові покоління інфантильних людей.

Тому із часом система інфантилізму й безвідповідальності починає замикатися на собі, утворюючи якийсь відособлений від решти світу часово-просторовий вакуум. Такою стала тепер Росія, і такими ще так недавно були Крим і Донбас.

І в межах такого "вакууму" людина може розвиватися лише в одну сторону – усе більшої й більшої безвідповідальності. І як наслідок – вседозволеності.

А далі – ще простіше.

Далі вмикаються наступні захисти: механізми проекції власних проблем і недоліків на когось іншого. Адже так просто спроектувати на когось те, що ми так ненавидимо в собі – власний інфантилізм і незрілість, невміння відрізняти добро від зла, невміння адекватно й вчасно проявляти свої почуття.

Треба тільки, щоб об'єкт цієї проекції був максимально на нас схожим, щоб було легше ототожнити його із собою.

Саме через це ворожнеча здебільшого й виникає між схожими народами, а не чужими: між арабами і євреями – представниками однієї семіто-хамітської групи, між народами колишньої Югославії, між росіянами й українцями.

Тому росіяни приписують усі свої інфантильні комплекси українцям, а не, скажімо, німцям. І тому ця їхня проекція майже не торкнулася галичан – там цей процес ідентифікації утруднений. Вона найбільше вплинула на найпроросійські регіони, адже саме там вони тепер шукають якихось неіснуючих "бЕндерівців".

У результаті війна Росії з Україною тепер ведеться там, де це з точки зору здорового глузду видається просто безумним.

Однак у підсвідомого своя логіка – адже так, приписавши комусь свої власні негативні риси, ми мовби позбуваємося всього, що так ненавидимо в собі. А вже від цього – один крок і до реальної ненависті до нього, до насильства й убивства, до справжньої братовбивчої війни.

Треба тільки, щоб хтось віддав наказ. "Ми просто виконували наказ!.."

До того ж, війна завжди несе в собі ще й деякі додаткові соціальні бонуси.

Втрачені, здавалось би, покоління – колишні ув'язнені, наркомани й алкоголіки, безробітні й просто невдахи – отримали свій шанс стати по-своєму успішними. Як в "Інтернаціоналі" – "Хто був ніким, той стане всім!" І байдуже, за кого воювати – головне, що ти тепер не вбивця, не злодій і насильник, не наркоман, а воїн! А це – престижно й почесно!

Так психологічні захисти допомагають нам долати труднощі, але вони ж несуть нам і загрозу переродження.

Особливо тоді, коли ними так вдало маніпулюють, замінюючи наш справжній розвиток його спотвореною ілюзією...

Нечутний голос психоаналізу?

Широкому загалу ще й досі невідомо, що психоаналітики існують і в Україні – надто слабким і нечутним є їхній голос. Надто сильно вони кохаються у власній нейтральності, надто глибоко загрузли в професійних питаннях, ігноруючи більш нагальні потреби суспільства.

У листопаді-грудні минулого року вони здебільшого вперто не помічали того, що відбувається в країні, займаючись переважно аналізом власних відчуттів і потягів – замість того, щоб хоча б спробувати зрозуміти: як ми привели до влади відвертого соціопата, і що з ним робити далі?

Не чути їхнього голосу й зараз – за винятком тих, хто, пройшовши Майдан, і далі займається кризовим консультуванням. Але нормальних аналітичних матеріалів із приводу подій у державі як не було тоді, так немає й досі.

Хоча всі війни насправді починаються не тоді, коли робиться перший постріл – набагато раніше.

Тоді, коли з'являються ідеї, що призводять до розколу націй.

Коли виникає ця спокуса – замість того, щоб розвиватися самому, спробувати скинути свої комплекси й проблеми на когось іншого. На якогось свого сусіда, на когось, максимально на тебе схожого. Тільки ти – "хороший", а він – "поганий", тільки ти на стороні добра, а він – уособлення всього настільки злого, що тільки й може бути.

Такий шлях обрала Росія – так вигідно й просто. Такий шлях обрав і багато хто з українців – переважно якраз із тих регіонів, які виявилися найбільш відданими російській ідеї. Однак помилково було б думати, що вся справа тільки в телебаченні чи інформаційній політиці. Немало росіян, які роками живуть за кордоном – у Прибалтиці, Німеччині чи Канаді, думають так само.

Тож справжня "вісь" цієї війни проходить не по лінії "Україна-Росія", і навіть не по лінії "Захід-Схід" – а по лінії "повноцінний розвиток людини, здатної до усвідомлення своїх проблем" і "людини, що й далі хоче винити у своїх проблемах когось іншого".

І якщо ми дійсно хочемо перемогти в цій війні, мусимо усвідомити, що боремося не проти Росії, не проти Путіна. Не проти сепаратистів, і не заради того, щоб повбивати всіх наших ворогів.

Наша боротьба в тому, щоб створити Україну такою, якою ми її хочемо бачити. Країною, яка буде сприяти вільному розвитку вільних людей – але не країною, у якій ті люди, які самі розвиватися не хочуть і тому все життя звикли жити за рахунок інших, керуватимуть далі.

Байдуже, про кого саме не йшлося би – про донецького "пролетарія", який не може жити без соціальних виплат, київського чиновника, який звик розкошувати за рахунок відкатів і хабарів, чи галицького інтелігента, який і далі у всіх наших проблемах буде бачити одну тільки "руку Москви".

Не оминула ця боротьба й Захід – підігруючи Росії, західні політики, інтелектуали і навіть – світила того ж психоаналізу, теж нерідко стають на бік тієї частини суспільства, яка розвиватися не хоче, яка закостеніла і зупинилася.

Бо так зручно і безпечно.

Тож насправді українська війна давно вже здобула статус світової – поки що на рівні ідей.

Шкода тільки, що тим часом в Україні в реальних боях від реальних загроз гинуть цілком реальні люди...

Ігор Лубківський, спеціально для УП