Политический мазохизм слабой власти порождает мародеров

Незагойна донецька рана на тілі країни спонукає пошуки варіантів припинення війни. Схоже, що чим швидше Україна попрощається із частиною Донбасу, тим швидше ця частина може до неї повернутися.

Нещодавно під час конференції "TEDx Kyiv 2014"донецька викладачка й письменниця Олена Стяжкіна розповіла разючу історію нинішньої війни, яка може стати метафорою.

У червні одне з невеликих шахтних селищ поблизу Донецька було захищене блокпостом української армії. Але місцева громада не оцінила добрі наміри "укропів". Щоночі з різних будинків блокпост обстрілювали. Від проявів такої чорної невдячності захисники мирних жителів були в шоці, і ніяк не могли зрозуміти, як себе поводити з невдячними сусідами.

На щастя, один з українських вояків був місцевим. І коли вже всіх добре допекли прояви донецької брутальності, взяв на себе ініціативу розв'язання проблеми. Разом із добровільними помічниками він зробив шибеницю й поставив її біля блокпосту на площі.

…Вже вранці місцеві жителі принесли на блокпост кашу, вареники, ковбасу і сказали: "Ну, хлопці, шо ж ви одразу не сказали, шо ви – влада?"

Якщо чесно, то не дуже віриться в реальність цієї історії. Найшвидше, це один з умоглядних вигаданих варіантів, як можна було б місцеве населення примусити хоча б не стріляти в спину українським військовим.

Але вигадка надто схожа на правду. І байка враз стала метафорою.

Втім, якщо без сентиментів, то уявна погроза все ж краще від того, якби в українських вояків здали, врешті, нерви – і вони повернули б зброю в бік шахтарського селища, звідки лунали постріли, і засадили б туди кілька мін чи снарядів прямою наводкою.

Адже оці умовні українські військові знаходилися в умовах війни. І мали перед собою людей невизначеної національності, невизначених ідейних, моральних і естетичних цінностей. Людей без коріння й позбавлених відповідальності перед батьками й власними дітьми. І страху перед Богом.

Цю породу колись добре описав Чингіз Айтматов, давши їй визначення – манкурти.

Проте, українці всі трохи манкурти. І їм притаманне все, що й жителям славного Донецького краю. Просто в меншій мірі. Центральні й західні регіони зберегли на генному рівні ментальні ознаки своїх попередників.

А два Майдани, дві революції нехай і не досягли своїх прямих завдань, як, власне, і всі попередні світові революції – але вони визначили тектонічні зміни в характері й ментальності українців, які поволі почали пригадувати себе. Хоч це схоже на спогади про майбутнє.

Знекровлена й обдерта як липка країна заклякла перед важким вибором: боротися за землі, на яких нині проживають українці, котрі в масі своїй не вважають себе власне українцями й хочуть до Росії, де більші пенсії та зарплати – чи відмовитися від боротьби й випливати без тягаря на ногах?

Якщо чесно, то Україна мало що зробила для того, щоб дуже специфічний Донецький регіон став українським. Більше того, держава надто мало зробила, щоб Україна стала українською. Її зверхники, які часто змінювалися на Печерських пагорбах, дбали лише про те, як розбудувати власний хутір і перетягнути туди з державних засіків якнайбільше добра.

За української влади вся ресурсна база краю, усі підприємства гірничої, металургійної, хімічної, машинобудівної промисловості задарма віддані місцевим племінним вождям. Разом із населенням.

За даними Академії наук України праця робітників оплачувалася в розмірі 3-5% від собівартості продукції – у той час, коли Східна й Центральна Європа платили 30-40%, а Західна й США – 50-60%. І це стосувалося перш за все великих підприємств Сходу України. Звідси й виросли як найбільші мільйонери й мільярдери країни, так і найбільш незахищені, принижені й обкрадені, якими досить легко маніпулювати.

Отже, відірваність від материкової України, яка останнім часом переросла у відверту ворожість, це, найшвидше, не стільки вина як біда жителів Донбасу й Луганська. Але в умовах війни все це вже перемішалося. І стає все важче відділити причини від приводів.

І якщо раптом станеться чудо й доблесні українські війська, очолені талановитими командирами, поженуть терористів разом із сепаратистами й звільнять край – то що Україна отримає як нагороду? Ущент розорений край зі зруйнованою інфраструктурою, розкраденими заводами, затопленими шахтами й вороже налаштованими місцевими жителями, яким ненависні "укропи" не дали отримати великі пенсії імені ВВХ?

Розумніше було б дати їм волю, нехай поживуть самостійно.

Їх довго переконували власні маніпулятори, що вони годують усю країну. І вони в це свято вірять. То хай тепер усі свої багатства залишають собі й годують тільки себе й власні сім'ї.

Але без справді маленьких українських пенсій і зарплат. Без багатої української криворізької руди й великої дніпрової води. І хай самі платять за газ і електрику, які чомусь досі отримують практично безкоштовно.

Уряд діє за якоюсь дивною логікою. Виводячи свої установи із Криму, залишає в місцевому відділені Нацбанку готівкою близько 4 мільярдів гривень і кілька сот мільйонів доларів США. Згодом впродовж усього АТО субсидує на 3 мільярди гривень міфічні вугільні підприємства Донбасу, котрі перебувають під контролем терористів. Нині, прийнявши рішення відмінити для бунтівних регіонів соціальні виплати, залишає для них безкоштовну електроенергію та газ.

Це що – недбалість і непослідовність? Чи, може, у такій мутній водичці заховався чийсь конкретний інтерес, котрий називається відвертим мародерством?

Сподіватимемося, що колись це з'ясується.

А поки логічно було б збройним силам, задіяним в АТО, залишити в спокої бунтівні райони, відійти, зайняти вигідні для себе позиції, погодити розмежувальну лінію, добре закріпитися, оголосити цей регіон тимчасово окупованим. А уряд, парламент і президент мали б надзвичайно серйозно зайнятися перш за все наведенням порядку в країні, модернізацією всіх сфер життєдіяльності та зміцненням її обороноздатності при допомозі дружніх держав.

Мабуть, справді прийшов час перестати займатися політичним мазохізмом. Варто перестати смішити всю країну: хто крутіший і хто переміг у парламентських перегонах – президент чи прем'єр-міністр? І яка має бути зарплата депутата ВР?

Це що – найбільші й найактуальніші українські проблеми? Це не тільки смішно, але й гірко.

…Тому шибениці я б таки поставив. Але перед Верховною Радою, кабміном та Адміністрацією президента.

Хай собі стоять. Як метафора. Так буде надійніше.

Чи не так?

Віктор Мороз, спеціально для УП