Кадры решают всё. И в Украине?

Особиста відданість, покірність та повна керованість і після Революції Гідності залишаються пріоритетами для формування кадрів державного управління. І це знецінює всі революційні досягнення.

Чесно кажучи, від президента Порошенка ніхто не чекав таких відвертих провалів із добором кадрів на ключові позиції в державі – керівника Адміністрації президента, міністра оборони, голови Нацбанку, генерального прокурора. Багато людей сподівалися, що суперуспішний бізнесмен найперше розбереться з неефективними кадрами і запропонує професіоналів, котрі швидко та якісно розв'яжуть найважчі й найболючіші проблеми країни.

Як не дивно, Петро Олексійович усе зробив із точністю до навпаки.

Керівником свого апарату поставив людину абсолютно без досвіду державного управління, далеку від української проблематики і слабко обізнаної з українськими реаліями.

З міністром оборони боролася вся країна, і поки його керівництво не завершилося ганебним воєнним провалом і тисячами смертей українських вояків, президент вперто не погоджувався із аргументами численних опонентів.

Голова Нацбанку – у минулому гарний інвестиційний менеджер – поняття зеленого не мала про банківську справу, а тим більше на рівні макроекономіки. І за її незграбних дій національна валюта, котра й так досі трималася на доброму слові, просто впала й привалила весь середній і малий бізнес.

Ну, а головним законником країни президент запропонував призначити, як виявилося, прихованого олігарха, котрий заробив свої статки – судячи з його багатомільйонного помістя – на важкій міліцейській справі.

На завершення своїх славних кадрових призначень президент України Петро Порошенко вирішив достойно відповісти на безпідставні вимоги Володимира Путіна щодо децентралізації управління й необхідності запровадження в Україні федеративного устрою. Відповідальним за цей важкий напрямок роботи на посаду Директора департаменту місцевого самоврядування та децентралізації призначена молода й енергійна, треба думати, 26-літня житомирянка Катерина Кодоненко.

Ще рік тому паночка працювала юрисконсультом на Житомирському заводі огороджувальних конструкцій. А з переходом її шефа й голови правління цього провідного(?) у галузі підприємства Геннадія Зубка на роботу в адміністрацію президента на посаду першого заступника, пані Катерина одразу обійняла практично міністерську посаду.

Мабуть, усе це було б чудово, якби для такого карколомного злету поліської панянки були б якісь переконливі логічні підстави. Хоч цілком припускаємо, що пан президент досі не знає, що в його адміністрації працюють такі цінні працівники.

Але досить того, що його команда бачить, якими логічними аргументами – тобто їхньою повною відсутністю – було обставлено призначення людей на значно важливіші посади.

Тобто, одразу створилася система, яку заклала перша особа й показала приклад безвідповідального розв'язку кадрових питань.

Щоправда, при такій системі державного управління, де існують принаймні три центри прийняття рішень – адміністрація президента, кабмін, галузеве міністерство – не так важливо й відповідально десь помилитися. Паралельна структура може цілком підстрахувати. В ідеалі.

У реальності колективна відповідальність породжує, як ми вже давно пересвідчилися, індивідуальну безвідповідальність.

Результати роботи всіх без винятку державних структур у цьому переконують. Війна просто загострює цю проблему. Але не вона її породжує.

І це навіть не рудименти радянської дійсності. У кадрових питаннях там була певна система, певна логіка й певний порядок. Так, усе це було досить специфічно. Але кухарка – при всій позірній декларативності – ніколи одразу не могла стати міністром. А в демократичній і незалежній Україні – елементарно.

Секретарки, масажисти, охоронці, шофери – чудові члени парламенту. Хоч два слова докупи зв'язати без нецензурної лексики ніяк не можуть. Але державою керувати – без питань!

Державна служба, котра в ідеалі мала б готувати кадри фахових і ефективних управлінців, зі своїм завданням не справляється. З багатьох причин.

Візьмемо одну з найсерйозніших – фінансову. Молодий і перспективний спеціаліст із вищою освітою не піде на роботу з початковим окладом у 1.300 гривень. В ідеалі йому ще можуть половину від цієї суми доплатити за інтенсивність праці. Ще частину через 10 років можуть підкинути за стаж держслужби. І все.

А після того, як Арсеній Яценюк радісно повідомив, що відтепер скасовуються для держслужбовців усі доплати, то молоді спеціалісти лишаються на голодному пайку. Або треба щось вигадувати. Система спонукає, бо прожити на ці кошти неможливо. Як, до речі, і міністру утримувати свою сім'ю й міністерський статус за 5 тисяч гривень просто нереально. Отож, і міністру доводиться теж щось вигадувати.

Бо і його система спонукає.

Як не парадоксально, але світовий досвід підказує, що треба було б не обмежувати платню, а навпаки її піднімати вдвічі, утричі, максимально при тому ущільнивши штат до розміру можливості ефективного прийняття рішень. Із цього починали великі реформатори – Лі Кван Ю, Рузвельт, Аденауер, Де Голль. Урешті, грузинський уряд Саакашвілі.

Тоді б, можливо, закон про трансфертне ціноутворення вже давно був би прийнятий і успішно функціонував, перекривши й досі функціонуючі канали варварського вивезення капіталу із країни в офшорні зони.

І був би давно прийнятий закон про справедливу оплату праці робітників, який би на порядок підняв їхню зарплату, а відповідно оживив би внутрішній ринок і наповнив би Пенсійний фонд.

І економіка з тіні була б виведена. І податкове законодавство було б відрегульоване таким чином, щоб зарплати не приховувалися б від податків і не видавалися б як досі в конвертах.

Усе це доволі відомі, прості й практично банальні речі. Про які всі знають. І знають, як розв'язати ці болючі й незграбні вузли української дійсності.

Але не розв'язують. Чому?

Варто було досі цілком інертному як для постреволюційного періоду головному урядовцю Арсенію Яценюку зробити спробу публічного обговорення членів майбутнього кабінету й запропонувати свої кандидатури, як на нього з лайкою накинулися з усіх сторін. Урешті, що поганого він зробив?

Усі кричали про публічність обговорення – ось вам список. Не підходить – пропонуйте свій, мотивуйте необхідність ваших креатур їхніми фаховими достоїнствами й зробленими справами. У вас будуть кращі пропозиції – вони переможуть.

Але люди вперше за останні 20 років бачитимуть, що кадрові проблеми країни розв'язуються не партійними квотами, не валізами зелених асигнацій, а публічним обговоренням фахових чеснот претендентів.

Врешті, Арсеній Петрович сором'язливо притих. Затуркали. І десь у розкішних кабінетах Банкової пробує відстояти якісь принципи. Він, здається, уже починає розуміти, що спитають із нього.

А кадри таки вирішують усе. І вже в Україні.

Чи ще ні?

Віктор Мороз, спеціально для УП