Потребность политического лидерства

Російська агресія на Сході, фактична втрата суверенітету над третиною Донбасу і загроза подальшого вторгнення з усією гостротою поставили перед суспільством два першочергових завдання: як зберегти державу і досягти миру, і проблему політичного лідерства.

Вирішити першу проблему без відповіді на друге питання швидше за все не можливо.

Лідерство полягає не в тому, щоб дати відповідь на питання війна чи мир. Ми всі за мир. Лідерство полягає у тому, щоб знайти правильну відповідь на питання: як краще і швидше досягти миру.

Проблема лідерства гостро постала ще на Майдані, під час революції Гідності, коли мільйони вимагали від партійних лідерів дії, а триголова опозиція вичікувала і тупцювалась на місці. Зрештою, радикальна частина майдану взяла справу у свої руки і полетіли "коктейлі молотова".

З перемогою революції і обрання президента ця проблема, нажаль, не зникла, а лише загострилася. Загострила її війна, точніше - необхідність комусь взяти відвідальність на себе, консолідувати і повести за собою людей, захистивши в такий спосіб державу від зовнішньої агресії.

На сьогодні вже є цілком ясно, що президент України (який за означення є першим претендентом на політичне лідерство) обрав політику закулісних домовленостей, дипломатичних зусиль як відповідь на головне питання.

Обравши цей шлях, президенту з кожним новим витком конфлікту буде все важче і важче з нього зійти, навіть, якщо він і буде мати такий намір.

Російська сторона володіє незмірно потужнішим арсеналом прийомів, щоб постійно втягувати Порошенка у це "переговорне" болото, вибиваючи одну поступку за другою, розщепляючи українське суспільство, протиставляючи владу і народ в Україні.

Логічним наслідком цієї політики став закон 5081 від 16 вересня "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей".

Президент, мабуть, не усвідомив, що, продавивши його, він зробив страшну річ. Він розділив українське суспільство і розколов владні еліти. На "голубів" і "яструбів", на тих, хто за мир на будь-яких умовах, і тих, що вважає що мир і країну треба захищати зі зброєю в руках.

Український історичний досвід незаперечно доводить: поділ суспільства і еліт у подібних обставинах завжди призводив до поразки і втрати державності.

Всупереч цьому досвіду, президент обрав філософію "мир за будь-яку ціну". В цьому сенсі Порошенко дослівно, сам того не відаючи, повторює "Зборівський шлях" Богдана Хмельницького. Зборівські мирні угоди 1649 року, як відомо, привели до Берестечка, а Берестечко привело до Переяслава. Це є шляхом поразки.

На моє переконання, Україна потребує зовсім іншої політики.

Вона може бути сформульована приблизно так: ми маємо незмірно більше шансів зупинити війну і досягти миру, якщо будемо прискореними темпами готуватимся до відсічі агресору, готуватися до війни. Якщо будемо готові воювати, захищати свою землю і країну.

У разі, коли президент, влада і народ оберуть таку філософію, то це має передбачати:

- переведення всієї економіки на військові рейки, на роботу в режимі особливого періоду;

- пріорітетне і повне завантаження підприємств вітчизняного ВПК та їх безперебійне фінансування;

- прискорену модернізацію і переозброєння української армії, переведення її на контрактну основу, і негайне створення резерву бойової готовності;

- закупку тих озброєнь, яких не вистачає, або яких не виробляє українська військова індустрія.

Це також має передбачати централізоване і масове переведення життєдіяльності цивільного населення в умови ймовірного введення воєнного стану:

- відновлення на підприємствах, організаціях і територіях навчань з цивільної оборони;

- створення при військоматах в усіх населених пунктах загонів територіальної оборони;

- організація для всіх навчань з оволодіння стрілецькою зброєю, надання першої медичної допомоги, тактикою бойових дій в сучасних умовах.

Нарешті, це має передбачати ідеологічне перелаштування населення на військовий лад, в тому числі за допомогою агітаційно-пропагандиських заходів.

Це і є в загальних рисах концепцією воюючої країни, країни, що готується себе захищати.

Багато що з вище описаного, більшою чи меншою мірою, реалізується сьогодні в різних регіонах нашої країни, силами добровольців, волонтерів і місцевої влади.

Головна проблема полягає в тому, що таке налаштування країни на боротьбу проти агресора і захист своєї землі, повинен артикулювати президент, якщо він є лідером нації.

Тільки на цій основі можна відновити консолідацію суспільства, порушену прийняттям ганебних законів 16 вересня.

Тільки так можна втримати і підняти патріотичний дух народу, його здатність витримати труднощі і незгоди, неминучі в подібній ситуації.

Ні консолідації, ні патріотизму не буде, якщо суспільство буде бачити односторонні поступки, здачу території, капітулянтство, що межує зі зрадою національних інтересів, і що лише провокує агресора до нових захоплень.

Президент України має бути чесним зі свої народом і говорити йому правду, якою б гіркою вона не була. Він не має права плисти за течією, заколихувати себе і суспільство мантрами про мир, нечувану підтримку Заходу і своїми нібито домовленостями з російським диктатором.

Неправильно підігрівати в частини суспільства ілюзію, що мир настане, бо ми припинили вогонь, будемо демонструвати свою миролюбність, погодимось на умови Путіна і заклики Європи.

Це не мир. Це тимчасове перемир’я, яке означає лише відкладену війну. Така політика точно приведе до нової війни. Тоді Путін точно піде далі в Україну знайшовши будь який привід для нового вторгнення.

Президент, якщо він хоче здійснювати політичне лідерство, повинен згуртувати і повести народ за собою, а не плестись у хвості подій і діяти за ситуацією. В противному разі, станеться так як сталось на Майдані - радикальна частина суспільства знову візьме справу у свої руки і Україну заллє хвиля Гайдамаччини і Коліївщини, за якою вирине примара Руїни.

Або здійснення політично лідерства візьме на себе хтось інший.

Тарас Стецьків, для УП