Война как утилизация идеи Майдана

Незважаючи на поразки в останніх боях, Україна вже виграла в Росії історичну війну. Залишається з'ясувати людську ціну, яку маємо заплатити за остаточну перемогу.

Якщо абстрагуватися від широкого історичного контексту, судячи з перебігу останніх подій у неоголошеній російсько-українській війні, схоже, перемога нікому не потрібна. Ні лідерам Росії, ні лідерам України.

Останній закон по Донецьку, якого вимагали росіяни і який досить швидко підготували й затвердили українці, цьому найперше свідчення. Закон ні виконати, ні викинути неможливо. Та й ніхто й не збирався приймати його серйозно. Така гра.

Нове українське керівництво надзвичайно швидко забуло ідеї Майдану, які ще зовсім недавно клялися втілювати в життя. Принаймні, за півроку в країні нічого не змінилося. Не проведена жодна реформа, ніхто навіть не приступав до модернізації країни. Більше того, ніхто з нових керманичів навіть не поставив перед собою такого завдання.

Це вже помітили й лідери Заходу, котрі ще донедавна готові були щедро спонсорувати революційні перетворення – а нині зі здивуванням розводять руками.

Схоже, що й ця ніби як революційна влада не дуже хоче змін.

Власне, це видно було ще на Майдані, де вони прагнули якось домовитися з відвертими донецькими мародерами й не дуже заохочували радикальні дії повсталого народу. Це ще, коли ні в Порошенка, ні в Яценюка, ні в Турчинова не було влади. А нині, коли взяли до рук державне кермо – і поготів, натомість виявилися дуже схожими на своїх попередників.

Може, колись історики розберуться, яку саме роль зіграли українські керманичі в роздмухуванні вогнища на Сході країни. Принаймні, сприянні цьому роздмухуванню.

І помітять, як заохочувалися найактивніші учасники Майдану взяти участь у розв'язанні конфлікту в Донецькому краї, надавши цьому дійству псевдогероїчного забарвлення з урочистими проводами, показом цього дійства на всіх загальнонаціональних каналах. За кадром найчастіше залишався ганебний факт, що майбутнім героям нерідко доводилося зброю добувати в бою. І це при тому, що державні воєнні склади ломилися від зброї.

А якщо хтось з особливо непокірних не хотів за власним бажанням Батьківщину захищати, тоді був й інший спосіб. Уже давня історія з виловлюванням і відправленням до армії занадто активних лідерів Автомайдану, яким займався безпосередньо воєнком Києва – і не за власною, зрозуміло, ініціативою, – цьому пряме свідчення.

Як і те, що керівником військового відомства президент призначив відверто слабкого й недалекого, але дуже слухняного вчорашнього міліціонера. І не збирається його змінювати на численні вимоги громадськості. Незважаючи на фатальні провали в підготовці й проведенні бойових дій на Сході країни. Незважаючи на те що цей міністр став посміховиськом для всієї країни після оголошень про ядерні удари по Україні російських військ.

Тому й з'являється цілком вмотивована підозра, що в нової влади є, може навіть не висловлена й не до кінця сформульована, але потаємна надія, що більшість цих пасіонарних особистостей, котрі виявили себе як активні лідери нової країни й посприяли поверненню їм владного керма – уже виконали свою місію. І не повернуться із фронту. Стануть героями. А влада вручить їм посмертно ордена, увіковічить їхні імена в назві вулиць і площ, навіть не пожаліє коштів для осиротілих сімей.

І тут ніякої підступної змови, ніякий лукавих домовленостей.

Просто все це відбувається як колективне підсвідоме бажання нової влади позбавитися клопоту змінювати правила гри, реформувати країну, встановлювати нові правила життя, що вимагають ці ентузіасти.

Як не сумно то визнавати, але нинішні лідери країни не на те вчилися.

І президент, і керівники кабміну, і Верховної Ради страшенно образяться, якщо їх прямо звинуватити в гальмуванні реформ чи свідомому підігруванні бездарності проведення АТО, сприянні саботажництву й затягуванні з матеріально-технічним і воєнним постачанням Збройних сил, особливо добровольчих батальйонів, котрі беруть участь у військових операціях. І наведуть для цього тисячі причин. Цілком обґрунтованих. Починаючи з лукавства росіян і лиходійства Путіна.

Цікаво, що керівництво Росії робить зі своїми незадоволеними те ж саме, що й українські керівники. Схоже, що, не змовляючись, вони вирішили позбавитися таким простим і нехитрим способом від усіх своїх незадоволених, зберігши ще на певний час особисту владу. А влада в умовах нереформованої держави негайно конвертується в доволі пристойні фінансові можливості.

Ні, ця романтика з розширенням "руського міра" теж доволі цікава, і для багатьох доволі переконлива. Але нинішні керівники РФ прагматичні до цинічності люди, щоб повестися лише на ідею порушення післявоєнного порядку.

Крим, звичайно, це "святе". І Севастополь – "місто російської слави". Але все це справді романтична ширма, за якою стоїть жорстко питання утримання влади й примноження особистих статків.

Дуже схоже, що Крим став просто відповіддю російського керівництва на неймовірно образливе зауваження Барака Обами, що Володимир Путін є досить успішним регіональним лідером на пострадянському просторі.

Оце "регіональне" лідерство Володимир Путін так просто пробачити американському президенту ну ніяк не міг.

І відповідь російського президента шокувала весь світ: він вирішив змінити й поправити усталений світопорядок. Цілком виразним жестом. І жертвою для цього обрав бунтівливу Україну.

Але нічого особистого, просто геополітичний бізнес, спрямований на іміджеві здобутки.

Отож, у неоголошеній російсько-українській війні ні лідерам Росії, ні лідерам України, за великим рахунком, перемога не потрібна. Хоча по її закінченні й перші, і другі, звичайно, оголосять про свій особистий тріумф.

Але, як би голосно не звучали фанфари, одразу за ними прийде трагічне усвідомлення ціни, що її сплачено за перемогу.

І якщо російське керівництво вже навчилося в умовах керованої демократії й неймовірно потужної пропагандистської системи приховувати справжній стан справ у державі – то українським лідерам доведеться відповісти й пояснити свою роль у минулих подіях.

Українці, звичайно, дуже добрі люди. Але й не настільки добрі, щоб бути дурними й закривати очі на незавидну роль своїх керманичів як у проведенні АТО, так і в російсько-українській війні.

Та оскільки ще кінця-краю не видно завершенню цього конфлікту, в українських лідерів ще є шанс перестати й надалі поводити себе як їхні попередники.

Уже майже вся Україна стала українською й турбується долею держави. Може, прийшов час і їм подумати не лише про примноження своїх статків?

Хіба досвід Віктора Федоровича Януковича та його команди нікого нічому не навчив?..

Віктор Мороз, спеціально для УП