Почему Украина никогда не сможет быть нейтральной

Дуже багато так званих "експертів" люблять наголошувати на тому, що Україні треба піти по фінському чи швейцарському шляху – шляху "озброєного нейтралітету", – а не вступати до НАТО "даби нє провоцировать Расію".

Коли чуєш ці "експертні думки", складається враження, що всі вони писалися в Кремлі під диктовку однієї людини.

Але, щоб розвінчати міф про можливість Україною мати нейтральний статус, треба звернутися до фактажу й цифр, з якими, як кажуть, не посперечаєшся.

Перший аспект нейтрального статусу – міжнародно-правовий

Просто так країна не може сама себе оголосити нейтральною. ЇЇ нейтралітет має визнати світова спільнота й надати такій країні відповідні гарантії безпеки.

Чи можливо це наразі у випадку з Україною? Чи не стануть такі "гарантії" черговим папірцем, як це сталося з Будапештським меморандумом?

Як показує приклад Другої світової війни, та й теперішньої України, – нейтральні країни з легкістю стають жертвами агресора. Так, наприклад, сталося з Норвегією й Бельгією, які опинилися під ударами нацистської Німеччини.

А після війни нейтральний статус отримували країни, котрі або зазнали поразки, як, наприклад, Фінляндія, або такі, які були прирівняні до цього статусу, а саме – Австрія, яка свого часу була окупована союзниками по антигітлерівській коаліції й лише за декілька років отримала світове визнання як суверенна держава, підписавши двосторонні угоди із країнами-переможцями. Швеція ж стала нейтральною невдовзі після ганебної поразки від Росії в Північній війні, коли втратила купу територій і стала нікому не цікавою.

Ще один цікавий факт: Швейцарія, на яку люблять посилатися так звані "експерти", – ніколи не декларувала свого нейтралітету!

Її нейтралітет у ХІХ-му – на одну хвилинку! – столітті був документально підтверджений лише чотирма країнами: Німеччиною, Австро-Угорщиною, Францією та Італією. Вони між собою домовилися зі Швейцарією, бо саме в їхніх інтересах був нейтралітет цієї країни.

Інші країни, які не підписали угоду, можуть теоретично оголосити Швейцарії війну.

Крім усього, треба додати, що наразі всі європейські нейтральні країни є або членами ЄС, або такими, що не являють собою геополітичного інтересу.

У випадку з Україною, як Ви розумієте, усе зовсім не так.

Другий аспект: економічний

Для наочного прикладу наведемо цифри видатків на потреби оборони з боку так званих нейтральних країн Європи:

Фінляндія: Військовий бюджет – до 3,7 мільярдів доларів;

Швеція: Військовий бюджет – 6,4-6,5 мільярдів доларів;

Австрія: Військові видатки – 2,5-3 мільярдів доларів;

Швейцарія: Видатки на оборону – 5,4 мільярдів доларів; до речі, на початку 90-х видатки Швейцарії на оборону дорівнювали 21% ВВП.

Повертаючись до наведеної вище статистки: усі ці країни мають невелику чисельність населення, але натомість великий ВВП на душу населення й великі, як у відсотках, так і в абсолютних цифрах, витрати на оборону.

З Україною ж – усе навпаки: велика кількість населення, маленькі показники ВВП на душу й мізерні витрати на оборону.

Наприклад, наша держава в бюджеті 2013 року мала лише 1,9 мільярдів доларів. І це – з населенням у понад 45 мільйонів! Тобто, якби чисельність населення в нас була, як у Швеції, то видатки на оборону в нас би не перевищували 0,4 мільярдів доларів; Це – мізер для країни, у якої є агресивний сусід.

Для того щоб забезпечувати нейтральний статус, навіть у мирний час ми повинні витрачати щонайменше 8-10 мільярдів доларів на оборону. У розрахунку на людину – це в середньому до 200 гривень із кожного громадянина на рік. Тоді як членство в НАТО нам обійшлося б у цифру 20 гривень за аналогічний період.

При цьому навіть нейтральні Фінляндії та Швеції ведуть дискусії щодо зміни нейтрального статусу й вступу до НАТО, бо не відчувають себе захищеними від зовнішніх загроз і не дуже в захваті від свого нейтралітету.

Третій аспект: термінологічний

Найголовніше, про що ми маємо пам'ятати: Україна має статус, якого нема в міжнародній термінології – "позаблоковий статус". Тобто, це фактично означає самоусунення від необхідності брати участь у військово-політичних союзах з одного боку, а з іншого – залишитися сам на сам із потенційними агресорами, які мають поруч ніким і нічим не захищену країну.

А тепер подивимося на Донбас і Крим і зважимо, чим закінчилися ігри "в нейтралітет".

І нарешті визнаємо: або ми маємо йти до НАТО – або, навіть якщо переможемо російських агресорів, ще довгі роки залишимося країною, економіка якої буде працювати виключно на оборонний сектор.

Сергій Пархоменко-Багряний, директор Центру зовнішньополітичних досліджень ОПАД, спеціально для УП