Ассоциация и пустота

День 16 вересня вже став історичним для нашої держави.

Ратифікація Угоди про асоціацію між Україною і ЄС – це не тільки підсумок роботи української дипломатії з 2007 року, коли почалися офіційні переговори щодо майбутньої посиленої Угоди, і не тільки результат 21 раунду переговорів у рамках 3-х робочих груп.

Це, у першу чергу, фіксація цивілізаційного вибору України – бути в об'єднаній Європі. Це крок до розірвання "пуповини" із Кремлем, який впродовж 300 років весь час смикав і стягував нею шию, та й до сьогодні це робить.

Це, безумовно, перемога Революції гідності й усіх українців, які піднялися проти диктатора-кидали Януковича, що відмовився підписати Угоду про Асоціацію на саміті у Вільнюсі, хоча обіцяв це зробити. Українці цієї брехні не пробачили, і маємо підстави пишатися такою нацією.

Це ще дуже багато всього, що визначатиме розвиток України на десятиліття вперед.

Так, ця Угода була вже занадто вистраждана й далася настільки страшною ціною.

Так, її підписували в 2 етапи: 21 березня – політична частина, 27 червня – економічна частина.

Так, громадськість і проукраїнські політики справедливо вимагали від президента Порошенка внести її на ратифікацію до парламенту без зволікань, як це зробили в сусідніх Молдові й Грузії.

Водночас, хоч і під тиском, але цей День настав. Здавалося б, нагода для ковтка свіжого повітря й позитивних новин для українців, які вже, мабуть, забули про хороші новини.

І чому саме цей День 16 вересня потрібно так перепаскудити в парламенті, щоб залишилася тільки суцільна порожнеча?

Недоасоціація

Синхронно з Ратифікацією угоди про асоціацію у Верховній Раді, ця ж процедура відбулася в Європейському парламенті. Представив Угоду до ратифікації в Європарламенті депутат із Польщі, великий друг України Яцек Саріуш-Вольський.

Як відомо, під тиском Кремля, імплементацію Угоди про асоціацію було відтерміновано, що є стратегічною помилкою і не дасть навіть тактичних вигод.

Реакція європарламентаря Саріуша-Вольського не забарилася: "Факт ратифікації Угоди про асоціацію можна назвати перемогою, проте, я дуже критично оцінюю домовленість між ЄС, Україною та Росією про відтермінування імплементації її важливих частин. Це було невиправданим, непотрібним кроком, зробленим лише для того, щоб вгамувати Росію.

Усе, що ми робили до цього, сприймалося Росією як слабкість та запрошення до подальшої агресії. Унаслідок цього значення Угоди применшується й закладаються несприятливі умови для проведення реформ в Україні.

Крім того, Росія, фактично, отримала дозвіл для подальшої ескалації ситуації."

Влучно й точно.

Це ж потрібно вміти власні перемоги перетворювати на поразки. Кремль не зупиниться, поки Україна залишається незалежною державою. Україна повинна виступати із сильною позицією відповідно до національних інтересів. Хіба ця істина не зрозуміла?

Тому й не дивно, що заступник міністра закордонних справ Данило Лубківський подав у відставку через незгоду з відтермінуванням імплементації Угоди про асоціацію.

Що зміниться через півроку або через рік у бажанні Путіна за будь-яку ціну завадити курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію? Нічого не зміниться. Єдине – Москва виграла час, якого так бракує Україні.

"Жити по-старому?"

Цього ж 16 вересня Верховна Рада прийняла два закони, 5081 і 5082: "Про особливий порядок місцевого самохврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей" і "Про недопущення переслідування та покарання осіб – учасників подій на території Донецької та Луганської областей", тобто фактично про амністію для тих, кого ще вчора називали терористами.

Закони, одним словом, ганебні.

І щоб хто не говорив, але миру вони не принесуть. Навпаки – заохочують до подальших злочинних дій і тиску на Київ, як терористів, так і їхніх покровителів із Кремля, які фінансують тероризм і здійснюють агресію проти України.

Більше того, відкривається "скриня Пандори": коли будь-яка область чи окрема територія України може зажадати особливого статусу від центру. Це вже навіть не федералізація, якої домагається Путін.

Закон про особливий статус для районів Донецької й Луганської областей – це пряме обмеження суверенітету держави Україна щодо частини території, коли будуть проводитися вибори фактично без контролю Києва, коли будуть призначатися прокурори й судді, на яких укажуть люди зі зброєю, коли будуть створюватися загони "народної міліції", які в реаліях не керуватимуться МВС.

І все це "свято" – за рахунок державного бюджету, тобто кожного українця, який не має жодного особливого статусу.

Так, ми почуємо спекулятивні запевнення, що тепер настане мир. Але насправді в порушення Конституції України утворюються сіра зона, яка дуже нагадуватиме Придністров'я.

Власне, те, що на цьому етапі тактично потрібно Путіну.

За великим рахунком, це відповідальність і право законодавчої ініціативи президента України, який вніс ці два законопроекти. Але спосіб їх прийняття – це копія того, що трапилося 16 січня 2014 року, коли відбулося "парнокопитне" голосування за диктаторські закони і після якого Майдан став іншим, більш рішучим.

Закрите засідання й голосування в таємному режимі – це "дві великі різниці", як кажуть в Одесі. Тому абсолютно неприйятно, що під вивіскою закритого засідання народні депутати в сесійній залі не знали, хто і як голосує, оскільки на табло не висвітлювався хід голосування.

16 січня Верховна Рада проголосувала "драконівські" закони, які знищували демократію. 16 вересня цей же парламент проголосував закони про легалізацію терористів. Тоді голосували "копитами", сьогодні – взагалі незрозуміло хто і як, система "рада" не висвітлювала ходу голосування.

Тоді президентом був утікач-Янукович, зараз – постмайданівський, обраний в один тур для припинення війни, Петро Порошенко.

А от запитання залишається відкритим:

"Що ще має зробити народ, щоб президент діяв відповідно до національних інтересів України?"

Іван Крулько, кандидат юридичних наук, голова "Батьківщини Молодої", спеціально для УП