Оранжевая революция как ключевой фактор для старта подготовки будущих сепаратистов

Смішно про це згадувати зараз, але Помаранчева революція перелякала Кремль не менше ніж Євромайдан. Принаймні, зараз росіяни вже знали, із чим мають справу – а тоді вони вперше для себе усвідомлювали загрозу кольорової революції.

Помаранчевій революції програли ті, хто мав забезпечувати стабільність російської політики, – найкращі політтехнологи режиму.

А оскільки в їхній уяві кольорові революції трапляються через надсучасні західні технології маніпуляції свідомістю та підготовку молодих радикалів, їм здавалося, що такий трюк США може легко повторити й у Росії. Тим більше, одразу після київських подій у Росії виникли принаймні п'ять організацій, що намагалися наслідувати "Порі".

Тоді Кремль вирішив якомога швидше опанувати цю секретну західну зброю, що звалася "soft power". "Київ – дуже серйозний дзвінок для Росії, – розповідав у ті часи Глєб Павловський. – У нас немає достатнього інтелектуального, організаційного інструментарію, який дозволив би нам, наприклад, точними діями втручатися в справи інших країн... З іншого боку, є й негативна сторона завдання – не дати повалити себе".

Щоби "не дати повалити себе", тоді, узимку 2005 року, був створений грандіозний молодіжний рух "Наші".

Василій Якеменко, який, як писали опозиційні ЗМІ, отримав завдання на створення "Наших" від тодішнього заступника голови АП Владислава Суркова, так розповідав про цілі руху: "Америка припускає, що вони зберуть приблизно 50 тисяч людей, які будуть здатні зайняти ті чи інші площі <...> у Москві, і таким чином вирішити результат виборів на свою користь. Значить, ми маємо продемонструвати їм 200 тисяч!"

Саме тоді у наше життя увійшли контрмітинги, коли кожному "майдану" мав протистояти свій "антимайдан". Тоді ж, взявши приклад із помаранчевої стрічки, "Наші" почали просувати георгіївську стрічку як символ російського патріотизму.

"Позитивну частину завдання", тобто "втручання у справи інших країн", поклали на новостворений відділ Адміністрації президента Росії із поетичною назвою "Управління з міжрегіональних та культурних зв'язків з зарубіжними країнами."

Керівником управління став директор інформагенції "Регнум" Модест Колеров. Програмним документом Колерова назвали анонімний текст під назвою "Фронт проти Росії: санітарний кордон та зовнішнє управління", що незадовго до того був опублікований на тому ж "Регнумі". У статті йшлося про підступні плани Заходу, який, діючи через підтримку громадських та політичних структур, планує розколоти Росію по Волзі, або ж поставити під "зовнішнє управління", що би це не значило.

Як це зазвичай буває в росіян, автор тексту сам взявся проводити в життя цілі та методи міжнародної політики, приписані їм Заходу.

Вже за кілька днів після свого призначення Колеров зустрічався із Дмитром Соїним, головою відділу Міністерства державної безпеки ПМР із захисту конституційного ладу, який презентував йому придністровську молодіжку під назвою "Прорив!"

Уже скоро "Прориви" почали рости як гриби: кримський, абхазький, південно-осетинський, і навіть закарпатський русинський "Прорив", який намагався створити отець Дмитро Сидор, тоді – головний сепаратист Закарпаття. Логотипи, кольорова гамма, назва та діяльність організацій не залишали сумнівів, що "Прориви" намагаються мавпувати прозахідні революційні організації на кшталт "Отпору", "Кмари" та "Пори".

Кримський "Прорив", створений на основі Союзу православних громадян, був відверто антиукраїнським проектом – вони проводили акції під гаслом "віддати маяки хохлам – усе одне що тубільцям" та перекопували Перекоп, символічно відділяючи Крим від України. Тоді ж, у 2005-2007 роках в Україні стала діяти й інша кремлівська молодіжка – Євразійський союз молоді, що найбільше прославилася "штурмом" будівлі СБУ в Києві.

ІА "Регнум", звідки Колеров пішов до АП, став не тільки рупором усіх проросійських організацій СНД, але й радував нас невинними по нинішніх мірках українофобськими фейками.

Управління з міжрегіональних та культурних зв'язків намагалося скопіювати й західну систему грантової підтримки іноземних організацій: так з'явилися "Кавказький інститут демократії" та "Інститут євразійських досліджень". Також цей відділ АП відповідав за створення російських культурних центрів закордоном та провальну програму переселення "співвітчизників" до Росії.

Невідомо, що саме стало цьому причиною – відсутність результатів, зміна підходів до зовнішньої політики чи внутрішні інтриги – та Управління проіснувало два з половиною роки й було тихо закрите наприкінці 2007 року. "Прориви" та "інститути", створені Управлінням, так само тихо розчинилися в повітрі Євразії.

Як склалася доля героїв цієї історії?

Дмитро Соїн перетворив свій "Прорив" на політичну партію, обирався до парламенту Придністров'я, але трохи більше року тому втік звідти через кримінальне переслідування. Незважаючи на те що він розшукується Інтерполом за поданням Молдови, зараз Дмитро цілком відкрито живе в Одесі.

Його колишній шеф у придністровському КДБ, Володимир Антюфєєв, зараз підміняє Бородая на посту голови ДНР.

Дмитро Сидор у 2012 році був засуджений за посягання на територіальну цілісність України.

Лідер євразійців Олександр Дугін консультує донбаських бойовиків.

Модест Колеров повернувся до "Регнуму", а в 2011 році знову зайнявся своїм імперським проектом уже в рамках організації "Інтернаціональна Росія", до якої записалися й усі реваншисти Донбасу, включно з Пургіним та Лягіним. Зараз він очолює іншу інформагенцію, і, наскільки можна судити, до подій у Криму та на Сході безпосереднього стосунку не має.

Владислав Сурков, начальник Колерова та Якименка, пропрацював у АП до минулого року, впав у немилість Путіна, та за кілька місяців його повернули в адміністрацію зі значним пониженням. Узимку його начебто кілька разів бачили в Києві та в Криму. Підпав під особисті санкції США та ЄС.

Судячи з того, як були організовані події в Криму та на Донбасі, а також із біографій Гіркіна та Бородая, кураторство над проросійськими проектами в Україні було передано спецслужбам Росії.

І хотілося б вірити, що колись ще ми прочитаємо журналістське розслідування про те, як готувалася російська кампанія 2014 року.

Олександр Демченко, спеціально для УП