Олигархия и анархия: риски Украины

Час прискорився. "Правий сектор", котрий уже не вперше потрапляє під руку МВС, висуває ультиматум президенту, натякаючи на "третій Майдан". Люди Коломойського захоплюють держкомземівця Сергія Рудика, участь якого в "молодій команді" Черновецького так і не отримала належної хоча б моральної оцінки. Справедливість проти законності?..

Ультиматум відкликано; Рудик далі виконує свої обов'язки.

Але подібні події можуть знову статися будь-якої миті.

Революція, війна й реформи – три процеси абсолютно різної природи. На фоні слабкості держави, яка не встигає реагувати, події такого типу можуть нас убити.

У чому загрози і як вийти з патової ситуації?

Анархія

Добровольці несуть у собі унікальну силу духу, а їхня жертва крові освячує державу й будує основу для моралі нащадків. Вони можуть стати мотором змін у державі – скріплені фронтовим братством, щирі, вольові й вільні.

Чи об'єднаються вони після війни, чи дробитимуться й служитимуть чужим інтересам?

Ці люди постали разом із потреби захистити себе, свої сім'ї, свою країну. Більшість із них не зналися до того, бо жили іншим життям. Вони не довіряють державі, яка останні 20 років пила з них кров, прикидаючись "своєю" – тому покладаються на себе й на громаду, котра чимдалі, тим ефективніше збирає кошти, купує каски, бронює вантажівки й навіть будує безпілотники.

Держава ж знову й знову доказує свою безпорадність і ворожість до безконтрольних елементів, котрі посягають на її монополію влади. Більше того, старі кадри, що чинили злочини, і далі циркулюють усередині системи. До прикладу, колишнього начальника Волинського обласного управління МВС Терещука, знаного з репресій проти місцевих активістів, призначили начальником міліції Києва.

Добровольці відчувають за собою моральне право вимагати змін. Та поки що вони знають тільки один шлях до успіху – силу.

Чи готові вони до мирного життя, до будування, а не тільки руйнування?

Олігархія

Українські мільярдери робили свої капітали в 90-ті. Вони вижили у відбір смутного часу, використовуючи кожну можливість – дешевий перерозподіл державної власності, контакт із владою, рейдерство чи купівлю судів, чи через сотні найманців, дірки в законах, інколи спеціально ними ж створені. Не сплачуючи екологічну й соціальну ренту, вони увійшли в число найбагатших людей планети.

Та час змінився – і стало видно їх справжню природу.

Зараз одні з них, той же Віктор Пінчук – мовчать. Інші, як Ахметов і Єфремов – зіграли ва-банк і, здається, програли. Дехто, як Сергій Тігіпко – вдають із себе "безсторонніх", прикриваючись гуманітарними ініціативами й вимогами миру.

Є й ті, зокрема, Ігор Коломойський – хто однозначно взяли участь у війні на стороні України. Із щедрістю, недоступною простим людям, вони можуть давати термінові великі ресурси на добрі справи, можуть створювати системи з тисяч людей, кожен з яких діє не тільки з ентузіазму, а й має чим годувати сім'ю. Там, де бюрократія буксує, вони заправляють вертольоти й лікують за кордоном бійців.

Їхня здатність думати нестандартно ламає чужі системи. Вони вміють приймати тяжкі й швидкі рішення.

Але чи готові вони жити в цивілізованій європейській державі, платити, а не "мінімізовувати", податки й покоритися закону?

Загрози

І олігархи, і добровольці зараз діють на свій розсуд – а, відтак, не мають над собою контролю. Це породжує ризик беззаконня й безкарності. Хто може тебе зупинити, якщо треба щохвилини приймати рішення про своє й чуже життя? Волюнтаризм і авантюризм – двояка зброя: навіщо слухатися якогось чинушу чи якогось папірця, якщо я державу захищаю?

Почуття власної вищості, гордині щодо всіх інших може знищити ту правдиву репутацію борців за Україну, яку зараз вони здобувають. Залишається спокуса зміни насильством. Рейдерство чи коктейль Молотова на Грушевського мають під собою спільний метод: хто фізично сильніший, той правий.

Обидві сили потенційно готові відкрити другий фронт усередині держави, якщо щось відбувається не за їхнім планом.

Якщо приватні армії олігархів, творячи анархію, кинуться перерозподіляти країну, чи якщо волонтери прийдуть зі зброєю під Раду, Путін радісно потре руки: нарешті ці українці справді розчаруються у своїй безнадійній боротьбі й захочуть чужу стабільність замість власного бардаку.

І олігархи, і активісти не є ідеологічно цілісними – а, відтак можуть бути керованими з рівня інтересів.

Вихід: пакт еліт

І революцію, і війну, і реформи ми мусимо пережити одночасно. Якщо хоча б в одному програємо – програємо в цілому.

Якщо не буде покарано злочинців і змінено депутатів Ради – чекаймо наступного рецидиву.

Якщо не буде виграно війну – прийде окупант.

Якщо не буде реформ – неефективність, корупція й немодерність зруйнує нас зсередини.

Кожен непокараний суддя й кожен нелюстрований прокурор – така сама загроза національній безпеці, як і терористи Гіркін із Мозговим. Але такою ж загрозою є й бойовик, який везе гранатомети із фронту в тил, і олігарх, що царює на свій розсуд, ігноруючи центральний уряд.

Починати боротьбу між собою в час війни – подарунок ворогу. Тому ми мусимо домовлятися – і домовлятися якісно, на тривалий час.

Зараз існує три потенційні суб'єкти таких домовленостей: діюча влада: президент, прем'єр, голова ВР – олігархи – добровольчі сили й громадські спільноти. Перші мають інструменти для змін, другі – гроші, треті – ідеї. Воля потрібна всім трьом.

Ми повинні перестати мислити "грою нульової суми", де хтось мусить програти, щоб інший виграв.

Олігархи мусять різко зменшити свої апетити, і зробити внесок на перемогу, бойовики й громадські активісти – спинити свою гординю, влада – терміново починати люстрацію й реформи.

Рецидив із перевиборами старих голів судів показав: нам потрібна побудова судової гілки влади з нуля.

Саме тут – глухий кут боротьби як із корупцією, так і з терористом: зараз суди відпускають на поруки всіх, і готові санкціонувати будь-яке беззаконня. Саме із правосуддя має початися очищення решти держави. Тоді держава зможе стати повноцінним суддею й вимагати дотримання закону.

Наступним кроком має бути роззброєння політики.

Вибори й мирні демонстрації мають стати основним і єдиним її засобом. "Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї", каже Конституція. Не автомат має народжувати владу, а довіра людей. Інакше нас чекає латиноамериканська модель, де революційні еліти стають корумпованими хунтами, що по 20-30 років утримують владу, а проти них воюють повстанці, що заробляють на боротьбу криміналом і службою чужим розвідкам.

Потрібний чіткий і зрозумілий план реформ.

Щось подібне пропонувала громадська кампанія "Євронаступ" у серпні 2013 року на основі "11 пунктів Фюле". "Батьківщина", "Удар" і "Свобода" тоді підтримали його. Це – конкретні закони й рішення, конкретні терміни виконання, конкретні інституції, конкретні прізвища відповідальних осіб. Щотижнево, щомісячно перевіряти, чи дотримуються терміни, хто саботує процес, які корекції варто вводити – і тримати в курсі всю країну: так досягнемо успіху.

Концепція має свої хиби.

Більшість олігархів заціпеніли в шоці, і все ще не готові повноцінно воювати за свою країну. Антиолігархічний популізм, близький бідним, і гра на соціальній напрузі зростатиме з наближенням виборів. Сам президент Петро Порошенко – теж олігарх.

Окремо потрібний компроміс між ліберальною й радикальною громадськістю, між котрими теж є спадок негативу.

Бракує гаранта такого пакту – хто гідний ним бути?

Що буде, якщо не домовляться?

Політиків змиє хвиля історії – можливо, разом із державою. Активи олігархів знеціняться й перейдуть у чужі руки, а вони доживатимуть віку на чужині. А добровольці – безрезультатно згинуть, записавши чергову трагічну сторінку в українську історію.

Час історичного шансу

Ідеального рішення не існує: у кожного залишаються свої інтереси. Але перед лицем смертельної загрози Україні є тільки два варіанти: або об'єднання сил і встановлення правил гри на майбутнє, або війна на взаємне знищення й поразка всіх.

Сценарії листопада 1918 року повинні були б нас навчити. Тоді анархічна Директорія Петлюри-Винниченка скинула державну машину Скоропадського, що повернула старих царських чиновників, старих земле- і заводовласників, збагатілих завдяки рабській кріпацькій і робітничій праці.

Здавалося б, перемога справедливого соціялізму – і все буде добре.

А далі був "трикутник смерті", яскраві й неефективні повстанці, героїчні й безнадійні Зимові походи, зникнення українських магнатів як класу...

Ціна сліпоти тих еліт – 70-річне комуністичне рабство, асиміляція, бідність, заборона віри, ізоляція нас від вільного світу. До 1945 року від війни, терору й голоду тут загинув кожен другий чоловік і кожна четверта жінка – мільйони жертв, мільйони зламаних доль...

Одного разу досить – чи перездамо кривавий екзамен історії ще раз?

Остап Кривдик, політолог, активіст, спеціально для УП