"Працес пашол"

Цей афоризм першого й останнього президента СРСР, як і решта його нав'язливої риторики, запам'ятався понад усе через свою химерну двозначність і чуття, сказати б, тривожної неадекватності проголошених намірів і геть небажаних результатів.

Вислів торкався поступу демократичних змін у СРСР – а вийшла ліквідація СРСР...

Щодо затюканого Михайла Горбачова широкий просовєтський загал упевнений у його особистій відповідальності за розвал і тощо. Однак сучасні події, у тому числі останні дев'ять місяців свідчать про те, що ані чиясь погана карма, ані чиясь зненавиджена згодом харизма разом з афоризмами не мають достоту до діла. До діла мають хронічні прояви патології певного геополітичного утворення.

Здавна владні кола на Півночі розуміли небезпеки жаги до зміни віх. Не тільки "гріх реформаторства", але й загравання із цим гріхом для шалапутів завжди закінчувалося погано.

Після того як Петро І "прарубіл акно в Європу", усталивши екстравагантні особливості комунікації із зовнішнім світом та політичного укладу світу внутрішнього, – усякі відхилення від курсу мали, принаймні, драматичні наслідки: Павло І, Сперанський, Олександр ІІ. І коли на пленумі ЦК КПРС у 1964 році знімали Хрущова, то зняли за "волюнтаризм", себто реформаторство в ручному режимі.

Неабиякий інтерес для майбутніх істориків складатиме факт, що, виявляється, і гріх контр-реформаторства несе таку саму загрозу існуванню Росії. Бо її антигравітаційна конструкція не витримує будь-якого ґатунку поштовхів – байдуже, чи це рух у бік більшої свободи або більшої несвободи.

У 1991-1993 роках Росія отримала – здобула! – нові цивілізаційні засади й майже п'ятнадцять років так чи так сунула по цих рейках.

З початком Грузинської війни розпочався антисистемний рух. А з початком Української війни розпочинається процес дезінтеграції РФ.

Фраза "працес пашол" в устах Горбачова символізувала доленосну подорож, яка не передбачає вороття; прощання з бідним невільним життям трьохсот мільйонів гомо совєтікусів і їхній спільний марш до гуманного соціалізму з людським обличчям.

Матеріалізація мантр російських "геополітиків" – таких собі достоєвських хлопчаків, які без вагань виправляють напередодні вперше побачену мапу зоряного неба – про те, що головною передумовою величі Росії є поглинання нею України, так само відправила гадану імперію в безповоротне плавання.

Паралель і сумна іронія полягають у тому, що мрійник Горбачов з однодумцями, попхнувши гнилу колоду СРСР, поховав і соціал-демократичний проект, і Радянський Союз.

Нинішня гебістська курія воцерковлених ділків і шовіністів, зазіхнувши на Україну, зробила її чинником, який поставить хрест не тільки на імперському проекті, але і, зрештою, зламає карка тому, на що цей цікавий проект натягували.

У 1917-1918 роках, підриваючи чільний суспільний лад, більшовики змусили сотню мільйонів стрибнути в дикій хаос. Удалося їм це завдяки нечуваному доти популізму, безмежній брехні й надлюдській безвідповідальності. Терор, інтриги та безупинне маніпулювання свідомістю створювали враження, що їхнє панування абсолютне й вічне.

Менше з тим, є із чим порівнювати.

Система, впроваджена Петром І, проіснувала трохи більше двохсот років.

Більшовицька система – біля сімдесяти.

Скільки проіснує олігархічна Росія, коли її штовхнули до розпаду її ж недолугі очільники?

Тут спадає на думку ще одне двоїсте слівце з горбачовського репертуару – "прискорення", адже процес реактивно прискорюється.

Чи був у олігархічної Росії шанс еволюціонувати в щось більш гідне і привабливе для її громадян і зовнішнього світу, про це тепер не йдеться. З 2012 року, з третього чи пак четвертого строку нацлідера маховик самознищення країни набирає обертів. Закручування і зомбування населення зробить усвідомлення катастрофи для нього ще більш болісним.

Закручування й зомбування підлеглих має й другий аспект: вони породжують прогресуючий психоз у владній верхівці.

Втім, поки що на порядку денному наслідки кумулятивного ефекту зіткнення паралельних реальностей: країна завалюється в піке, а пасажири з екіпажем упевнені, що їхній суперджет набирає висоту. Цікаво, наскільки спонтанно вирвалося в Ангели Меркель зауваження про психічне здоров'я кремлівського командора?..

Операція "КримНаш", "ДНР" з "ЛНР", збитий Боїнг-777, абсурдна відповідь на економічні санкції зустрічними економічними санкціями проти себе, спроби ще більше загострити конфлікт з Україною переведенням його у безпосереднє протистояння військ – усе свідчить про наближення маніакально-депресивного апогею. А там недовго й до кризу.

Невідомо, що гірше.

Серйозні побоювання із приводу перебігу російської хвороби, безумовно, виправдані. Що буде після Путіна? Яких нових тамтешніх монстрів прийдеться вгамовувати?

А може, справа в проявах одвічного російського Танатосу? Чи місцева адаптація принципу: краще безкінечний жах, ніж жах без кінця? Ірраціональні аргументи теж виглядають нівроку.

Як би там не було, попереду гідні подиву реакції на арешти закордоном державного майна за п'ятдесяти двох мільярдним штрафом за позовом акціонерів ЮКОС'у, на "зраду" партнерів по Митному союзу та BRIKS'у, вигнання з ВТО, відміну права на проведення світового чемпіонату по футболу...

...Найсильніше, втім, відчуття від споглядання процесу, який вже не спинити, що росіяни не можуть і підсвідомо не хочуть бути росіянами в нестерпній країні під назвою Росія.

Артур Артурів, спеціально для УП