Партийный демарш

Напередодні невідворотних позачергових парламентських виборів, котрі обіцяно провести за пропорційною системою й відкритими списками, країна практично лишилася без партій. Старі вже вичерпали свій ресурс, а нові ще не з'явилися.

Тоді хто ухвалюватиме закони й прийматиме стратегічні рішення? Група олігархів, з яких президент склепав нове керівництво країни?

Справді, у країні створилася парадоксальна ситуація. Антиолігархічна революція фактично привела до влади групу мільярдерів-мільйонерів-олігархів, котрі, швиденько одягши вишиванки, кинулися рятувати країну від агресора. Але як показує український уже гіркий досвід, не відділивши бізнес від влади – що всупереч щедрим обіцянкам досі так і не зроблено, – ще невідомо хто там більший агресор. І від кого треба рятувати країну.

Група керівної ланки "Батьківщини", фактично очоливши всі гілки влади після тотального розвалу й пограбування Партії регіонів, уберегла країну від, здавалося б, неминучого краху. Але дуже дорогою ціною втрати територій. Розумні й начебто досвідчені керівники – Олександр Турчинов, Арсеній Яценюк – виявилися не готовими приймати жорсткі й оптимальні рішення.

Але вони зробили все, що могли. Колапс не відбувся. За допомогою міжнародної фінансової допомоги вдалося уникнути дефолту й виплачувати зарплати та пенсії.

Разом із тим, експерти стверджують, що не проведено жодної системної реформи, не закрито жодної великої корупційної дірки в господарстві країни. Уряд Арсенія Яценюка підтримання життєдіяльності країни звалив на плечі найбідніших.

У результаті виявилося, що цей уряд не має майбутнього, принаймні йому лишилося ті ж декілька місяців до виборів.

А який має? І яка партія нині готова й спроможна взяти на себе відповідальність за долю країни, котра перебуває в стані війни й гостро потребує невідкладних реформ?

Звичайно, одразу постає питання: чи можлива реанімація нинішніх парламентських партій? Адже після Майдану втрата популярності досі великих політичних утворень – Партії регіонів, "Батьківщини", "Нашої України", "Свободи", КПУ, Соціалістичної партії – виглядає як цілком закономірний кінець.

І не треба бути пророком, щоб передбачити неможливість їхнього відродження. Крім, хіба що, "Батьківщини", котра має стабільне електоральне ядро, сильний склад професійних політиків та пасіонарного лідера.

І хоч Юлія Тимошенко нині демонстративно відійшла в інформаційну тінь, що абсолютно розумно в сенсі тактики, але хто ж сумнівається, що ця неординарна особистість із неймовірним енергетичним зарядом найближчим часом не вибухне? Але чим вибухне – питання.

Тому поки є сумніви в перспективі "Батьківщини". Тим більше, що її лідери виявили в цей критичний час дуже посередні можливості.

Тоді хто має взяти на себе відповідальність за долю країни в такий переломний час?

Нині лідирують уже навіть не диванні партії, а табуреткові. Раніше було відомо бодай 4-5 чоловік із фронтменів партії. А зараз 1-2. Звичайно, що вся партія поміститься на одній табуретці. Але як не дивно, ці партії мають дивовижний рейтинг. Це ж треба було так народ довести!..

Соціологія показує, що нині попереду Радикальна партія Олега Ляшка. І йому єдиним реальним конкурентом виступає "Солідарність", за якою стоїть президент.

Так ось: парадокс полягає в тому, що ні Радикальної партії, ні партії "Солідарності" реально в природі не існує. І українці про них нічого не знають. Крім їхніх лідерів із неоднозначною репутацією. Щоправда в кожного – різною. Хоч і перший, і другий — журналісти за фахом.

Але якщо Олег Ляшко є просто самородком, народним талантом і останніми роками заговорив інтонацією й сленгом українського повстанця 17-го століття, то Юрій Стець, котрий формально очолює "Солідарність", є фактично непублічним політиком із команди Петра Порошенка. Досі було лише відомо про нього, що керував – і кажуть, досі заочно керує? – 5-им каналом.

Саме тим каналом, котрий багато років залишається за формою напів-теле й напів-радіо, а за змістом є фактично альтернативним джерелом масової інформації. При тому набуваючи практично легендарності в часи соціальних потрясінь. Адже завжди виступає на боці народу. Але це завдяки позиції власника – Петра Порошенка.

А в мирному житті пан Юрій Стець поки вправно подає патрони своєму шефу.

І все. Про успіхи його політичної й партійної діяльності поки нічого не відомо.

Одним словом, партії-лідери громадської думки – реальні фантоми. Точніше, нереальні фантоми. Як, власне, і їхні лідери.

Таким же фантомом виглядає й "Громадянська позиція" Анатолія Гриценка, котра почала набувати популярності завдяки безкомпромісної позиції її лідера й займає 3-4 рядок у рейтингах.

Анатолій Степанович – один із найпідготовленіших політиків сучасної України – ніяк не може розбудувати власну політичну структуру. Поки на його табуретці поруч із ним поміщаються лише його діти – син та донька. Принаймні, ті, кого ми знаємо. І чимало симпатиків навколо. Але не більше.

Проблема Гриценка в тому, що він не вписується в сучасну дуже своєрідну політичну систему і є найшвидше державником, але не сучасним політиком.

Без сумніву, основна маса людей поліпшення ситуації в країні пов'язує з новообраним президентом Петром Порошенком. І для цього є підстави.

Хоч скептики нарахують десяток причин, котрі знищують будь-які надії, пов'язані з новим президентом: одні лише кадрові призначення на державну службу мультимільйонерів і мільярдерів чого варті.

А міністр оборони Валерій Гелетей, котрий бігає нині по визволеній від терористів території із прапором у руках і доповідає президенту про неймовірні успіхи української армії!.. А поруч у секторі "Д" тим часом бездарно гинули кинуті напризволяще три бригади українських хлопців, ніби спеціально поставлені під постійний шквал "Градів" із території РФ.

Справді, як діятиме далі вчорашній успішний олігарх і досі не зовсім виразний державний управлінець – нині важко сказати. Принаймні, у форс-мажорних обставинах, якби прагнув викликати довіру до своїх дій, мав би пояснювати кожен свій крок, кожне кадрове призначення.

А нині він здебільшого мовчить. І це дуже дивує. Принаймні, не викликає з ним солідарності. Як і з його партією.

Отож, що можуть принести перевибори – велике питання.

За цей короткий час нових партійних проектів не створити. Хіба що "табуреткові". Залишається лише змінити виборче законодавство таким чином, щоб дати можливість участі у виборах блокам. Може, хоч жорстока необхідність змусить маленькі партії з неймовірно амбітними лідерами об'єднуватися й створювати дієздатні політичні формування.

І створити новий виборчий кодекс, котрий жорстко й категорично відділить бізнес від влади. Бо саме із цього починаються всі біди країни.

Чи не так?

Віктор Мороз, спеціально для УП