Миф о ядерном статусе

Понад 43 відсотки українців бажали б відновлення ядерного статусу України. Мабуть, не буде помилкою стверджувати: однією з причин такої високої цифри стало те, що чимало шанованих у суспільстві політиків протягом останніх кількох місяців навіювали саме цю думку: от, мовляв, якби Україна не відмовилася від ядерної зброї тоді, 1990-х років! От якби вона повернула собі ядерну зброю тепер!

Ці два варіанти й розгляньмо.

Отже, якби повернула.

Не будучи фахівцем із ядерних технологій, насмілюся, все ж, довіряти тим експертам, які переконують: створити повний цикл виготовлення та обслуговування ядерної зброї Україні було б досить складно. А отже, певну кількість товарів та послуг, необхідних для підтримування ядерної зброї не лише в робочому, а й просто в безпечному стані, Україні доводилося б імпортувати. Не заглиблюючись у питання, в кого вона могла б їх імпортувати, лише констатуймо: це означало б залежність від зовнішніх чинників, і залежність якраз у критичні моменти.

Не менш важливим є й фінансовий бік проблеми: ядерна зброя – річ надто дорога, тим паче за ситуації нинішньої скрути.

А ще наявність ядерної зброї передбачає дуже значну супутню інфраструктуру, зокрема, наприклад, потужну й дієву систему протиракетної оборони – бо в іншому разі ядерна зброя зі зброї може перетворитися на спокусливу мішень.

У найкращому разі, буде на кшталт кавоварки посеред пустелі: от вона, нібито, є, але користі від неї... Адже з усіх боків Україна оточена країнами, що перебувають під "ядерними парасольками", а Росія й сама має ядерну зброю. А отже, у разі протистояння, можуть не лише боятися, а й спробувати завдати ядерного удару по Україні! Винятки хіба що Грузія та Молдова. А чи гіпотетична українська ядерна зброя мала б бути засобом стримування проти Грузії та Молдови?

Але припустімо навіть, що й із технологічними, й із фінансовими викликами Україна впоралася. Існує ще чинник часу: в будь-якому разі, ядерна зброя з'явиться не завтра й навіть не післязавтра. А боронити Україну треба сьогодні.

Що ж до того "завтра" чи "післязавтра", то вступити до НАТО, як на мій погляд, за цей час простіше, дешевше й реальніше. Зрештою, що є нашою метою – увійти до євроатлантичної спільноти, чи перетворитися на другу Росію/другий Іран/другу Північну Корею й протистояти всьому світові?

Ну, й нема куди подітися від очевидного: самий лише початок робіт із набуття ядерного статусу різко змінить ставлення до України світового співтовариства. Від нинішньої підтримки не залишиться й сліду. А шляхів та способів набуття ядерного статусу за умови погодження світового співтовариства не існує.

Отже, цей варіант відпадає. Або, точніше, залишається суто теоретичним й обіцяє більше проблем ніж порятунку.

Але чи варто сумувати за ядерним статусом, утраченим у дев'яності роки? Знову ж таки, чимало шанованих політиків протягом усіх цих двадцяти років таврували своїх попередників за фатально безвідповідальний, як на їхню думку, крок:віддала, мовляв, Україна свою ядерну зброю ані за цапову душу й залишилася беззахисною. Кожен тепер робить із нею все, що забажає, їй більше нема чим захищати свої інтереси.

Тож розгляньмо варіант другий: якби не віддала. Чи змінило б це нашу історію, а якби змінило, то як?

Почнімо з того, що володіла б ядерною зброєю, звісно ж, Україна як держава, але розпоряджалися б нею конкретні люди, конкретні посадовці.

І дуже хотілося б попросити тих, хто сумує за ядерною зброєю: спробуйте-но на мить уявіть, що "ядерна кнопка" перебувала б у повному розпорядженні Віктора Януковича, а раніше – в повному розпорядженні Леоніда Кучми. А ще раніше – Леоніда Кравчука, того самого, що "між двома краплинками".

Спробуйте уявіть, що "ядерну кнопку", мов цяцьку в пісочниці, перетягували б одне в одного Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко.

Вам ще не страшно? Не страшно, що й нинішню владу, з цілком об'єктивних причин, ми поки що знаємо за її деклараціями про наміри, але не за результатами її діяльності?

Оцього не можна зрозуміти, хоч скільки намагайся. Ті самі люди, які двадцять років твердили: влада в Україні – антиукраїнська; ну, може, з перервою на п'ять "помаранчевих" років, коли влада була не антиукраїнською, а просто дурною до нестями, – ті самі люди дуже тужать, що ця антиукраїнська влада не була озброєна ядерними боєголовками.

Та чи розуміють вони, що того самого 2004 року, під час Помаранчевої революції, наявність у Леоніда Кучми "ядерної кнопки" стала б козирем, який змінив би геть усі розклади?

Бо пріоритетом для світу стало б не питання демократії або її відсутності в Україні, а питання ядерної безпеки?

Що, зокрема, в очах світового співтовариства безнадійна передбачуваність передання влади спадкоємцеві через фальсифіковані вибори була б, поза сумнівом, кращою за обнадійливу невизначеність революції?

Чи розуміють вони, що революція 2014 року, якій уже не випало бути мирною, тим паче змусила б Захід погодитися: хай уже краще середньовічний тиран Янукович, аніж імовірна неконтрольованість українського ядерного "коктейлю"?

У деспотіях ядерна зброя перетворюється на гарантію недоторканності диктаторів і гарантію збереження ними влади. Так було в СРСР. Так є в нинішній Росії. Так було б і в Україні.

То що ж, виходить, є дві України? Одна – благословенна країна, але слабка й беззахисна, якій коли чогось і бракує, то лише ядерної зброї; інша – та, що повсякчас перебуває під владою антиукраїнських режимів, – і ці дві України не мають між собою геть нічого спільного?

Та й як Україна мала б захищати свої інтереси за допомогою ядерної зброї?

Перш ніж вести про це мову, пригадаймо: ані надпотужний ядерний арсенал, ані членство в НАТО не вберегли Сполучені Штати Америки від 11 серпня 2001 року. Є конфлікти, в яких ядерна зброя не є й не може бути засобом стримування.

Чи не до таких конфліктів належить нинішня російська агресія?

Передусім, чим загрожувала б Росії українська ядерна зброя, і чи реально загрожувала б? Чорнобиль іще не забувся.

Тож немає сумнівів: Україна ніколи б не наважилася завдати ядерного удару по центральній Росії, бо наступного ж ранку в Києві вже йшов би радіоактивний дощ. Що поробиш: ядерна зброя – трансконтинентальна за своєю суттю, застосовувати її поруч із власним домом небезпечно. Тактичної ядерної зброї це теж до певної міри стосується.

Та й як діє наша північно-східна сусідка? А діє вона зсередини України. Вона б ніколи не наважилася на анексію Криму та агресію в Донбасі, якби не усвідомлювала: критична більшість місцевих жителів – на її боці.

Промовистий у світлі нинішніх подій факт: ще десять років тому, 2004 року, в Києві продавалася газета "Известия в Украине", а от у Донецьку – "Известия в Донбассе". І так було з більшістю українських версій популярних російських газет: у Донбасі в продажі їх не було, а були натомість спеціальні донбаські версії. Росія вже тоді привчала донбасівців: вони – не Україна, вони – щось окреме. Вона вже тоді готувалася до "часу Х" – а точніше, готувала той час, "вирощувала" його?

Росія до дуже значної міри воює руками людей із українськими паспортами та українською "пропискою". А ще діє через своїх симпатиків в українському політикумі та суспільстві. Дуже важко уявити, як могла б зарадити цьому ядерна зброя.

І, до речі, а де гарантія, що ті самі симпатики Росії й прихильники відновлення "союзу непорушного" чи то "союзу євразійського" – не виявилися б десь поруч з ядерною зброєю, якби вона в нас була? Де гарантія, що люди, які за попередньої влади керували б ядерною зброєю, не виявилися б громадянами Російської Федерації, як це сталося, зокрема, з міністром оборони "від Януковича"?

Але якщо вже ми розглядаємо можливий перебіг подій у разі, "якби Україна не відмовилася від ядерної зброї" – то й повернімося до 1990-х років.

На той час уже точно повним циклом обслуговування ядерної зброї на пострадянському просторі володіла Росія й лише вона. От як ви гадаєте: чи не скористалася б Росія з такої чудової нагоди шантажувати Україну? Чи не засекретила б технології – мовляв, або хай обслуговують українську ядерну зброю росіяни, або хай буде невідомо що? Чи переговори стосовно вчасного й належного обслуговування української ядерної зброї не були б щоразу такими, порівняно з якими газові переговори здавалися б дружньою бесідою за філіжанкою кави?

Зрештою, чи додала б Україні реальної незалежності наявність такої ядерної зброї, а чи змусила б в усьому й повсякчас бігти слідом за Росією, мов вірний пес за хазяїном?

І, знову ж таки: ми нарікаємо на засилля п'ятої колони. То чи не ймовірним було би, що саме довкола ядерної зброї ця п'ята колона гуртувалася б із особливою наполегливістю? Чи не використовувала б вона ядерний чинник у своїй агітації за найтіснішу інтеграцію з РФ?

А як щодо євроінтеграції?

Чи не викликала б наявність в України ядерної зброї ще більшої підозріливості та обережності європейців, ще більшого їхнього бажання дмухати на воду? Адже інтегрування до Євросоюзу країни, чиє керівництво донедавна виявляло ледь приховану ворожість до НАТО – а 22 з 28 країн ЄС є членами НАТО! – саме по собі було безпрецедентним. А тепер уявіть собі, що цю ледь приховану ворожість виявляло б керівництво ядерної держави!

Тут уже можна сказати напевне: в такому разі 27 червня Петрові Порошенку не було би що підписувати, бо тексту Угоди про асоціацію не існувало б; і не факт, що навіть тепер почалася б робота над ним.

І ще один факт. Стратегічну ядерну зброю запрограмоване на певний напрямок, на певні визначені цілі, і перепрограмувати її – це теж справа не двох хвилин.

 А нема де правди діти: ще на початку нинішнього року переважна більшість українських військ концентрувалася на нашому західному кордоні й поблизу нього. Українську військову міць було націлено на ті країни, інтеграцію з якими Україна проголошувала. Бо такою була спрямованість оборони за часів СРСР. Такою ж за інерцією вона й залишалася всі наступні двадцять два з половиною роки – якби ж то Україна поводилася, мов механічний уламок СРСР, лише в цьому!

Тож як ви гадаєте: якби в України була ядерна зброя, на кого її було б націлено? Зокрема, на момент початку російської агресії? – Найімовірніше, на країни НАТО. І як би це допомогло? Україна вимагала б від Заходу воєнної допомоги під загрозою застосування проти нього ядерної зброї – мовляв, не надішлете свої війська нам на допомогу, то вжаримо по Брюсселю атомною бомбою? Даруйте, це вже навіть не Гаррі Гаррісон.

Наявність ядерної зброї, реальна чи демонстрована, не додала міжнародного авторитету ані Індії, ані Пакистанові, ані тим паче Північній Кореї. І не розв'язала їхніх проблем.

Навпаки: держави, схильні розмахувати ядерними дубинками, миттєво перетворюються на світових вигнанців. І ядерна зброя від цього аж ніяк не рятує.

Зрозуміло: суспільство нині перебуває в шоковому стані. Зрозумілим є й прагнення значної частини суспільства знайти просте розв'язання складних питань – ту чарівну паличку, змахнувши якою, можна було б легко й просто гарантувати безпеку держави.

От тільки ядерна зброя на роль тієї палички не дуже годиться.

Борис Бахтєєв, спеціально для УП