Перепутье войны

Україна, Європа і світ опинилися на геополітичному роздоріжжі розв’язання україно-російського військово-політичного протистояння.

Трагічний інцидент з малайзійським "Боїнгом-777" став "шоком" для міжнародного співтовариства, в першу чергу, для європейської спільноти.

Європа тепер змушена оцінювати майбутній розвиток відносин з Росією не лише з точки зору економічних інтересів, а й з урахуванням викликів європейській та глобальній безпеці.

З одного боку, багато європейських політиків зайняли реалістичну позицію, вимагаючи більш рішучих, солідарних дій для стримування агресивних дій та намірів Росії.

Водночас всередині європейських еліт актуалізувалися страхи більш глибокого рівня, пов’язані з можливістю військового протистояння з Росією за аналогією з часами "холодної війни" чи навіть періодом між Першою та Другою світовими війнами.

Росія Путіна все більше сприймається на Заході як нове видання Радянського Союзу. Тобто, як вороже утворення, з яким, однак, треба мати справу – вести переговори – за термінологією Меркель. А отже знаходити рішення, які гарантуватимуть безпеку на континенті, і враховуватимуть інтереси Москви.

Внутрішні суперечності всередині ЄС, а також між ЄС і США дають Путіну простір для маневру: він може вийти з нинішньої ситуації, вдавшись до військового або політичного сценарію, або до поєднання військових і дипломатичних кроків.

Тим часом, бойові дії в Україні свідчать про те, що без прямої військової підтримки Росії: без створення "закритого неба" для українських ВПС і без постійної погрози вторгнення з Півночі та з Криму, і головне – без узгодження дій розрізнених угруповань бойовиків із російськими військами ДНР і ЛНР не мають шансів стати новими "невизнаними республікам".

Тож перед Путіним постає доленосний вибір: або ризикнути і поставити все на війну, або ризикнути і поставити все на переговори про мир.

Україні потрібно підготуватися до обох варіантів.

Сценарій №1 – ескалація агресії

Перечекавши, доки емоційна реакція світу на трагедію з "Боїнгом" досягне свого піку та піде на спад, відстеживши реакцію – офіційну і неофіційну – ключових гравців світової та європейської політики, Путін віддає наказ розгорнути на україно-російського кордоні максимальну кількість боєздатного війська та швидко перейти до відкритого протистояння з Україною.

Ясно, що не оголошуючи війни і не питаючи дозволу в Ради Федерації.

Дипломатичним прикриттям може стати Резолюція РБ ООН, в якій міститься заклик припинити всі бойові дії в районі катастрофи. Росія не вагатиметься використати цю нагоду, щоб охрестити свій напад "гуманітарною інтервенцією" для забезпечення умов виконання Резолюції РБ ООН.

В такому разі розрахунок робиться перш за все на оперативність просування військ. За 2-3 тижні треба встигнути зайти максимально далеко, встановивши контроль, в першу чергу, над регіонами українського Сходу, де зосереджені стратегічно важливі для збройних сил РФ підприємства військово-промислового комплексу. Це Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя, Харків і Миколаїв.

Завдання-максимум – просунутися якомога далі, залишаючи за собою можливість зіграти роль "миротворця" на майбутніх політичних переговорах із Заходом.

Згодом відмовитись від непотрібної частини захоплених територій та дати згоду на введення міжнародного миротворчого контингенту.

Ці політичні переговори, попри агресивний характер сценарію, є його центральною частиною. Путін справді хоче того, щоб за його режимом визнали статус колишнього СРСР – із зоною "виняткових інтересів" та доктриною "обмеженого суверенітету" всіх держав – колишніх радянських республік.

Ризики сценарію. Невдалий поворот бойових дій, пов’язаний із неможливістю швидко розбити українські війська, непередбачувані труднощі із логістикою військової операції на території України, партизанський опір на окупованих територіях.

Провал бліцкригу призведе до швидкого застосування секторальних санкцій Європою: ніхто з лідерів ЄС напередодні 100-річчя з початку Першої світової війни не зможе пояснити продовження лінії на "стримування" агресора виключно дипломатичними діями.

Враховуючи те, що Росію вже попереджають про загрозу дефолту, наслідки авантюри на Донбасі можуть бути такими, якими російсько-японська війна 1904-1905 років і відмова від ліберальних реформ у 1902-1903 роках закінчилася для Миколи ІІ – державним банкрутством і революцією.

З врахуванням, звичайно, сучасного медіа-контексту і спровокованих ним не прогнозованих соціальних та геополітичних наслідків таких деструктивних процесів.

Варто сказати, що ризики для Путіна можуть актуалізуватися лише в разі відповідних дій і рішень України.

Зокрема, негайної підготовки політичних та адміністративних рішень для роботи економіки та соціальної інфраструктури в умовах війни, необхідного обмеження політичних та соціальних прав громадян на час конфлікту, організації мереж опору загарбникам і взаємної підтримки, жорсткого режиму дотримання закону і покарання будь-яких корупційних дій чи спроб розколоти суспільство за будь-якою ознакою.

Сценарій №2 – політичний ендшпіль

У разі, якщо одним із політичних наслідків авіакатастрофи стане визнання ДНР і ЛНР терористичними організаціями, а Захід вимагатиме ізоляції та покарання терористів, в тому числі держав, які їх підтримують, Путін спробує обміняти "Новоросію" на дипломатичні та геополітичні переваги для свого режиму.

В даній ситуації Путін може переслідувати такі цілі:

Міжнародне визнання анексії Криму.

Згортання режиму санкцій і збереження можливостей укладати стратегічні угоди із західними компаніями в енергетичній, військово-технічній та фінансовій сферах.

Закріплення нейтрального безпекового статусу України між НАТО і ОДКБ та "нічийного" статусу України між ЄС і Митним Союзом та гарантування кооперації по лінії українського ВПК для технічної підтримки боєздатності російського війська.

Донбас цікавить Путіна лише як важіль дестабілізації України у вигляді нового "Придністров’я" (Косова) або хоча б нової "автономної республіки Крим".

Вибір варіанту великою мірою залежатиме від розвитку бойових дій в регіоні та масштабу гуманітарної кризи і здатності України самотужки розібратися з цими викликами.

Проте Москва відкрито не декларуватиме свої цілі і чекатиме від Заходу пропозицій щодо виходу з кризи. І як ми могли переконатися, 20-21 лютого – угода з Януковичем, і 17 квітня – Женевські домовленості, Захід готовий дати Путіну навіть більше заради перспективи миру.

Тобто, на додаток до окреслених вище трьох цілей режим Путіна все таки добиватиметься введення на Донбас міжнародного миротворчого контингенту військ для розмежування українських військ і сепаратистів.

І в цьому контингенті Росія намагатиметься забезпечити собі одну з головних ролей. Єдиний засіб від цього – успішні дії українських військ, зокрема звільнення прикордонних районів Донецької та Луганської областей, локалізація осередків опору бойовиків.

Ризики сценарію. Такий розвиток подій несе в собі потенційну загрозу внутрішньої дестабілізації в Росії, населення якої з легкої руки кремлівських пропагандистів уже звикло до агресивно-імперського дискурсу державної політики.

Мирний крок назад може бути сприйнятий як вияв слабкості, і за певних умов, використаний конкуруючими російськими політичними елітами. Іншим фактором ризику є загроза втратити в результаті переговорів якусь із трьох окреслених стратегічних цілей.

Відтак, українська політична еліта постала перед вкрай важливим для майбутнього нашої держави викликом.

Питання в тому, чи готові українські еліти заради відвернення загрози розгортання війни з Росією, задля реального перекриття кордону і припинення підтримки збройних формувань терористів ДНР і ЛНР прийняти всі необхідні військово-політичні рішення і зважено підійти до розгляду трьох головних російських вимог.

Питання в тому, чи можуть українські еліти переконати Захід дати тверді військово-політичні гарантії для України в новій ситуації, чи можуть вони протистояти тиску, зумовленому залежністю від західної фінансової підтримки.

Питання в тому, чи зможуть українські еліти показати громадянам на заході і на сході країни, що альтернатива популізму, залежності від олігархічних грошей та інтересів і прагненню концентрації влади все таки існує, і що громадяни ризикують і жертвують своїми життями немарно.

Тарас Жовтенко, докторант Національного інституту стратегічних досліджень, кандидат політичних наук у співавторстві з Петром Бурковським, експертом Школи політичної аналітики, для УП