Один день из жизни батальона "Донбасс"

"На Майдані я не був. Я його не підтримував. Влада завжди буде піклуватися насамперед про свої інтереси. Від перестановки доданків сума не міняється. Але із приводу того, що сталося із країною, то я не міг лишатися байдужим", – розказує киянин Анатолій на передовій поблизу Попасної на Луганщині.

Він – боєць добровольчого батальйону "Донбас", який зараз входить до складу Національної гвардії. У мирному житті Анатолій працював в одній із державних клінік Києва лікарем-бактеріологом.

Анатолій працював лікарем. У "Донбасі" – 2 тижні

Ми розмовляємо під пекучим сонцем посеред невеличкої дороги, обабіч височіють пагорби. Нагорі серед трави вирізняються силуети снайперів "Донбасу".

Бійці "Донбасу" пильнують з усіх боків

Анатолій розповідає про бій 18 липня: "Двоє загинули точно, двоє вважаються зниклими безвісти. Але я сумніваюся, що вони лишилися живими. Один мав кульове поранення в голову, інший теж був поранений. Просто через колотнечу ми їх загубили".

Удома на нього чекає мама й дружина.

"А моя дівчина мене кинула. Сказала: "Або повертайся, або між нами – усе", – каже інший боєць "Донбасу". При цьому він посміхається, ще й підбиває на сміх своїх товаришів. Він явно на своєму місці й знає, що "первым делом самолеты, ну а девушки – потом".

Частина бійців їдуть далі вглиб передової. Ми ж повертаємося на базу "Донбасу" в Артемівську. Через певний час чуємо десь удалині залпи. На передовій – мінометний обстріл по наших з боку терористів, хоч до ночі, коли зазвичай зав'язуються бої, ще зовсім далеко. Поповзли чутки, що "Донбас" після кількаденного штурму таки прорвався в місто Попасна.

На базі "Донбасу" нас мають чекати Фоксі з Тузіком. Це позивні бійців. У батальйоні тут усіх знають саме за прізвиськами.

Фоксі виявився кремезним хлопцем, на зріст під 2 метри. "Це я тут уже схуд. То думаю, що десь близько 100 кілограмів. А так я влітку зазвичай 113-115 кг. Зараз одяг на мені висить", – каже Фоксі. Він дістає для нас банку сардин, печиво із сухпайка й ложку.

"Справжнього м'яса вже давно не їв. Та воно на спеці якось і не дуже хочеться", – каже боєць.

Фоксі ходить, тяжко пересуваючи ліву ногу.

– Це ти вже тут ногу пошкодив?

– Трохи до того, трохи вже тут. Їздив у Київ. Там мене знайомий лікар нашпигував такими уколами, трохи біль минув, а потім знову почало боліти. Треба вилежатися – та де тут!..

У Фоксі серйозно пошкоджені сухожилля. Лікарі в таких випадках накладають гіпс на довгі тижні. Але Фоксі не з таких. Треба воювати. Він розповідає нам, як "штурмував" військкомат у рідному Косові на Івано-Франківщині, щоб його відправили на Схід. Його не відправляли, і тоді він записався добровольцем в "Донбас".

До цього Фоксі працював гірським рятувальником у Карпатах.

"Туристи найчастіше губляться влітку на Чорногорі, а ми їх тоді шукаємо. Блін, як же в гори хочеться…" – зітхає Фоксі.

У Тузіка теж травма, перебинтована рука. Однак він виявився менш говірким.

Ідемо далі по базі.

Заходимо в шкільний спортзал, який зараз переобладнано під казарму. На дверях висить фото Ганни Безсонової, яка завмерла в польоті з м'ячем.

На підлозі спортзалу лежать матраци. Ще один – на лавці. "А це щоб у рот, бува, не залізли стоноги. Повзають вони тут через сирість", – пояснює нам власник лавки-ліжка.

Серед мешканців "спортзалу" бійці з різним минулим. Тут і оператор Одеської кіностудії, і колишні військові. Один із них пройшов Ірак. Інший – 38-річний Володимир, якого тут називають Професор.

Він довго нам розповідає, якою мусить бути армія, і як її реформувати. Потім показує нам роздруковане на А4, дбайливо загорнуте у файлик фото свого загиблого друга. "Його звали Діма. Він потрапив у районі Карлівки під обстріл", – розповідає Професор.

Професор показує фото свого загиблого під Карлівкою друга Дмитра

"Ми з ним познайомилися вже в батальйоні. Раніше я вважав, що мені немає рівних. А тут зустрів скільки цікавих людей, до яких мені ще треба рости. Діма був одним із таких", – продовжує він.

Володимир-Професор у батальйоні вже три місяці. За цей час лиш раз їздив додому. Каже, що після того, як у бою загинули його товариші, вирішив побути наодинці й побачити дружину. Пробувши вдома 4 дні, знову рвонув у батальйон.

Професор – худий чоловік 38 років. Обличчя просить не показувати, аби не нашкодити рідним.

Розказавши нам про загиблих друзів і реформування армії, Професор дістає мобільник і починає показувати своїх котів, яких лишив удома із сім'єю.

Ми виходимо зі спортзалу. Повз нас асфальтовою стежкою з написом "Зая, я тебя люблю" крокують один за одним троє полонених, за ними – озброєний боєць "Донбасу" в цивільному.

Полонених ведуть у підвал

Згодом ведуть наступну "порцію" – двох хлопців, котрі виявилися колишніми ув'язненими. Їх посеред подвір'я допитує командир батальйону Семен Семенченко.

За його словами, хлопців затримали на блокпосту під Попасною зі зброєю в руках. Самі ж полонені запевняють, що зброї не мали, а на блокпосту опинилися випадково. Мовляв, нещодавно вийшли з тюрми та йшли в міліцію, аби стати на облік. На питання комбата, чи люблять Україну, в унісон кричать "Канєшна любім!"

Їх відводять у підвал. "Донбасівці" кажуть, що після допиту, полонених передадуть міліціонерам. "Але не місцевим (із Донецької області – ред.), а харківським. Бо тут якось сепаратисти напали на наш блокпост. Наші відбилися, а в машині сепаратистів знайшли номерні міліцейські знаки та іншу міліцейську документацію", – розповідає один із бійців "Донбасу" і демонструє нам фото згаданих знахідок.

Загалом за день перебування на базі батальйону "Донбас" в зоні АТО ми зустріли людей, різних за віком, долями, професіями, досвідом, місцем народження.

Серед бійців "Донбасу" – донеччанин, історик за фахом, до АТО він працював в одному з музеїв у Криму. Також зустріли полтавчанина, який облишив свій бізнес у Таїланді та повернувся воювати в Україну. Ще один яскравий персонаж – 54-річний Олександр, тривалий час жив у Білорусі. Його єдина донька нині живе в Санкт-Петербурзі. Із батьком вона фактично не спілкується, бо ж вважає його "фашистом".

У бійців "Донбаса" оптимізму не бракує

Харчувати доводиться де завгодно

Познайомитися з жінками-бійцями нам не вдалося. Їх тут четверо, з 460 чоловік регулярного складу батальйону. Усі вони на той момент знаходилися в бою на передовій. Однак ми зустріли Юлю, яка нещодавно приєдналася до батальйону, пройшла курс молодого бійця й прибула на базу. Тут мають визначити її подальше місце в батальйоні.

Юля – красива кароока брюнетка. На вигляд – років 28 максимум. Утім виявилося, що їй 35, вона – зі Львова, де працювала журналістом популярного місцевого ЗМІ. Була від 1 грудня на Майдані.

"Багато моїх друзів поїхали після Майдану воювати на схід. Я повернулася додому. Але згодом зрозуміла, що не можу просто так сидіти і слідкувати за подіями лише по телевізору", – розповідає Юля.

Вона кілька разів просилася в "Донбас", і нарешті її взяли.

Нам уже час повертатися, аби встигнути на вечірній поїзд до Києва. Виїжджаємо мікробусом: на передніх сидіннях бійці "Донбасу", у багажник теж наставили стільців і накидали матраців, тож там змогли розміститися ще 5 бійців. Бійці прямують у справах до Красноармійська. Усі зі зброєю, у бронежилетах і касках попри шалену спеку.

Жителі Донбасу вітають українських військових

"Хлопці позаду, ви там акуратно! Бус – волонтерів, його ще треба повернути", – кричить боєць за кермом.

Проїхавши чималий шмат дороги, наближаємося до блокпосту українських військових. Наш бус не містить жодних позначень, зате з озброєними чоловіками всередині.

Військові здаля помічають нас і автомат нашого водія. А ми тим часом, як на лихо, глохнемо – і цим спантеличуємо хлопців на блокпосту. Вони вже наставили на нас автомати й біжать назустріч.

"Ви хто такі? Всім руки вгору, виходьте!" – кричить переляканий військовий.

Поруч сидить операторка, яка манірним жестом у дусі Ренати Літвінової піднімає руки, додаючи при цьому: "Ой, как страшно".

"Донбас? А чому не попередили? Ми ж вас зараз могли просто розстріляти", – волає український військовий. Виникає невеличка дискусія. Згодом нас пропускають.

У салоні тихо, усі мовчать. "Попередити-попередити... – бурчить боєць на передньому сидінні. – У мене шо, його мобільний є?! Смішний".

Після небезпечного непорозуміння в бусіку ще панує напруга. І тут якийсь всевидящий діджей на радіо ставить "На небі" Океана Ельзи. Усі видихають. Бійці позаду просять гучніше зробити Вакарчука…

Всі фото та відео автора

Тетяна Кусок, УП