Хантингтон предупреждал ...

"Лінія розлому між цивілізаціями … проходить прямо по її (України) центру вже декілька століть". Самуель Гантінгтон

Самуель Філліпс Гантінгтон (Samuel Phillips Huntington, 1927-2008) був, беззаперечно, одним із найвпливовіших політичних теоретиків кінця ХХ століття. Особливий вклад у політичну думку зробила його фундаментальна праця "Зіткнення цивілізацій", Clash of Civilizations.

Після своєї появи, книга, яка виросла з окремої статті, наробила чимало галасу: нею захоплювалися і її нещадно критикували.

Критики закидали їй, мовляв, вона мислить категоріями ХІХ століття, і що "кінець історії", який наступив по завершенню Холодної війни, та боротьби ідеологій, не може піднести нам "сюрприз" у вигляді протистояння між, приміром, ісламським світом та Заходом.

Прибічники, навпаки, акцентувалися на індигенізаційних процесах, про які говорить автор: цивілізації, у своєму прагненні боротися із глобалізмом, а точніше, саме із Західним глобалізмом, усе більше замикатимуться в собі, і протиставлятися іншим, що неминуче призведе до поляризації та до майбутніх конфліктів між ними.

Згідно з Гантінгтоном, у світі існує дев'ять цивілізацій: Західна, Латиноамериканська, Африканська, Ісламська, Сінська, Індуська, Православна, Буддистська та Японська. Між цими цивілізаціями знаходяться так звані "лінії розломів" – кордони та межі цивілізацій, які в зв'язку з особливостями свого географічного розташування, а також історичного, економічного та соціально-політичного розвитку, знаходяться в сферах інтересів конкуруючих цивілізацій, або переходять під сфери впливу то однієї, то іншої.

Саме на таких "лініях розлому" можливий новий глобальний конфлікт, вважає автор. І саме на такій "лінії розлому" знаходиться Україна.

Так, у розділі "Росія та її ближнє зарубіжжя", автор аналізує ситуацію, яка склалася в Православній цивілізації, стрижневою державою якої – держава-гегемон цивілізації, згідно з Гантінгтоном – є Росія, та в пострадянських країнах. У даному контексті, автор говорить про те, що існують країни, з якими Росія має тісні стосунки, з погляду на релігійну близькість – Сербія, Греція, Болгарія, у меншій мірі Румунія – та держави, які перебувають безпосередньо в її сфері інтересів.

Так, країни Балтії змогли вирватися з-під орбіти Росії, у той час такі країни, як Вірменія, Білорусь, Казахстан, інші країни Середньої Азії, перебувають у сильній залежності від Росії в усіх сферах: від економіки до політики. Дещо іншу ситуацію автор бачить у Молдові та Грузії. Відомою є складана ситуація, у якій опинилася Грузія часів Шеварднадзе, війна в Абхазії та Осетії, а також ситуація в Молдові, а саме війна в Придністров'ї.

У цьому контексті автор окремо пише про Україну, як про другу, після Росії, по населенню та важливості, республіку СРСР, дає короткий, проте досить змістовний історичний аналіз, а також характеризує сучасну ситуацію в державі, що склалася на початок та середин 90-х років ХХ століття. Зокрема, зачіпає питання про електоральний поділ України, яким він виглядав на той час. Він говорить про чіткий поділ України, одна частина якої була під впливом Заходу, інша під впливом Росії.

Безперечно, автор дещо гіперболізує релігійний чинник, хоча йому можна вибачити цей огріх, з огляду на те, що вникнути в релігійно-конфесійну ситуацію в Україні не під силу навіть деяким вітчизняним "фахівцям", не говорячи вже про американського політолога.

Проте, у загальному контексті важливим є інше: хоча майже 350 років роз'єднання й вплинули на ментальність Сходу та Заходу України, проте, усе ж недостатньо для того, щоб зруйнувати сотні років спільності. У залежності від того, на чому ми будемо акцентуватися – спільне чи відмінне, – залежить наша подальша доля.

І Гантінгтон про це прямо говорить: Україна має три шляхи розвитку.

Розглядаючи їх, зважмо те, що сучасна йому Україна – це величезна Terra Incognita в центрі Європи, з п'ятдесятидвохмільйонним населенням, майже шістсоттисячною армію та третім у світі ядерним арсеналом, з потужною, нехай і архаїчною та кризовою промисловою базою та економікою, та з невідомим планами на майбутнє.

Перший шлях бачиться Гантінгтону крізь призму вище перелічених факторів та питань, які будуть не просто ключовими, а вирішальними в наш час: енергетична безпека, Чорноморський флот, російська меншина, Крим та інші.

Автор вважає збройний конфлікт малоймовірним, посилаючись на цивілізаційну спільність, і наводить приклад Кримської кризи початку 90-х років. Мусимо розуміти, те, що тоді в Кремлі сиділа набагато "адекватніша" верхівка, на чолі з Єльциним…

Другий варіант автор вважає більш вірогідним, і саме його впровадження ззовні ми мали змогу чітко спостерігати останнє десятиліття: розкол України.

Ні для кого не є секретом те, що питання про "поділ" України та українців є явно штучним і вигаданим. Так, ми різні на сході й на заході, і це очевидно. Але те, що ця "різність" може стати приводом для протистояння, ми дізналися завдяки політтехнологам, які заради певних електоральних дивідендів та відпрацьовуючи "ефесбешну касу", розказували нам про мову, "цивілізаційний вибір", перший-другий-третій сорт, тощо. А зараз згадали призабуту вже часами байку про "бендер" і "новоросію".

Тут можна безкінечно розповідати про успіхи, яких досягла пропаганда однієї країни, що має за честь із нами межувати. Проте не будемо зупинятися на цьому.

Усі спроби роз'єднати нас дають зворотній результат: прикладом є хоча б футбольні ультрас, які досі залишаються сенсацією та безпрецедентним явищем для цілого світу. Буквально кілька днів тому, один канадський професор, у приватній бесіді, висловлював мені своє захоплення українськими футбольними фанами. Вдумаймося: професор із країни, яка мало того що знаходиться на іншому континенті, так ще й далеко не футбольна, висловлює захват футбольними фанатами! Про який розкол ми говоримо?!..

Розкол, як його бачив Гантінгтон, мав би проходити по лінії розлому, і передбачати входження східної частини в склад Росії, а початком цього процесу має стати Крим.

Напевне, політтехнологи однієї зацікавленої країни читали "Зіткнення цивілізацій", і пішли по прописаному автором шляху. Проте не врахували того факту, що так звана "лінія розлому" рухається дедалі стрімкішими темпами на схід, впритул наблизившись до кордону.

Критерієм "лінії розлому" у автора є електоральна карта президентських виборів. Якщо судити по цьому критерію, то за винятком районів, які не голосували, лінія розлому відсутня в принципі.

Іншим джерелом розколу, згідно з автором, є реакція західної частини України на проросійську політику Києва, яка може спонукати процес відокремлення заходу. Не кривлячи душею, слід визнати, що в певних "інтелектуальних" колах, питання про відокремлення західної України в цілому, чи окремих її частин, зокрема Галичини, було досить популярним ще якийсь десяток років тому. Зараз воно навіть не варте коментарів.

Третій варіант, як його назвав сам Гантінгтон, найбільш імовірний: Україна залишається "єдиною, розколотою та незалежною", вирішивши всі гострі питання "перехідного" періоду, тісно співпрацюватиме з Росією.

Найбільш імовірний, проте найменш реальний зараз варіант.

Зі скрипом, але все ж ми долаємо нашу "розколотість". І нехай ми не подолаємо її на побутовому, конфесійному, політичному та й навіть на світоглядному рівнях, проте на рівні глобальному ми повстаємо як моноліт.

Показовим є приклад Німеччини: "розколота" в середині, на міжнародній арені вона являється єдиною політичною нацією. Непогано б і нам було навчитися вирішувати свої проблеми в себе дома самим. А тим, хто зазіхає на нас ззовні, протиставляти нашу єдність та міць.

Гантінгтон попереджав, що через Крим може початися розкол України. Проте, можливо, через Крим почнеться становлення нової України? Чи крах однієї імперії, про що зараз говорять дедалі частіше?

Побачимо…

Борис Дрогомирецький, Мюнхен, спеціально для УП